Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українська музична культура в другій половині XIX ст. Микола Лисенко.






Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперно-го театру (тепер – Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Автором першої за змістом української національної-опери «Запоро-жець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і компози-тор Семен Гулак-Артемовський. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Га-личині був Михайло Вербицький (1815–1870). Він є автором музики слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України. Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. до-сягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (22.03.1842– 6.11.1912) – композитора, піаніста, музикознавця, музичного ет-нографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва. Центральним твором М.Лисенка, названим композитором народ-ною музичною драмою, стала героїко-епічна опера «Тарас Бульба» (1891). Вона – явище справді національне, в якому з великою ре-алістичною силою та романтичним пафосом відображено кращі ри-си характеру народу, що бореться за свою свободу. Вивчений і асимільований ним колосальний фольклорний мате-ріал М.Лисенко прагнув ввести в сучасну йому музику. М.Лисенко видав сім випусків «Збірника українських пісень» (1868–1911) в обробках із супроводом фортепіано, дванадцять так званих десятків (120 пісень, укладених для чоловічих і змішаних хорів), збірник «Мо-лодощі» (весняні ігри дитячі, дівочі, жіночі та мішані). Всього ж він написав музику до близько 600 пісень. Композитор створив перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

72. Особливості культурного розвитку Галичини у першій половині ХХ ст.
Становлення культурно-мистецькогожиттяГаличини у першійполовині ХХ ст. безпосередньопов'язанеізсоціально- історичнимипроцесами, які тут відбувалися.
Особливо активно розвинулосвоюдіяльність в реґіонітовариство " Просвіта" (1901 - 1939 рр.). Численнійогофіліїдіяли по всійГаличині. В той час проходило заснуванняхоровихколективів, театральнихгуртків і оркестрів при філіях " Просвіти", їхній репертуар включав як народніпісні, так і твори українськихкомпозиторів, рівеньвиконавськоїмайстерностізростав.
У першій половині ХХ ст., коли офіційні державні установи Галичини служили цілям австро-угорської, а згодом польської експансії, українська музична культура змушена була боротися за своє існування. Основним засобом підтримки аматорів-музик, любителів музики стала організація співочих товариств як осередків національної музичної культури.
Головним чинником розвитку музичного життя Галичини було зростання національної самосвідомості, що виявилося у процесі організації культурно-просвітницьких і співочих товариств. Основною формою мистецького спілкування стала музика, зокрема хорова, що увійшла в різні сфери суспільного життя – громадсько-політичну, релігійну, навчальну та ін.
До розвитку хорової справи Галичини найбільше спричинилися співочі товариства “Боян” у Дрогобичі та Бориславі, що розвинули масштабну діяльність у різних сферах музичного життя.
Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було ніяких шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчались. Через це, за офіційними даними, в 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в уєіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.
Із 61 гімназії, які працювали в 1910 р. у Східній Галичині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, українських учнів було лише близько 20 %, а в реальних училищах — 5, 5 %. На Буковині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20 %.
У Львівському університеті майже повністю викладання велося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4, 4 %, в Чернівецькому університеті — 17, 6 %.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. продовжувалися дослідження і в інших гуманітарних науках. Ряд важливих праць з етнографії і фольклору написав послідовник 1. Франка В. М. Гнатюк (1871—1926), який працював у Львові, а з українського фольклору, мовознавства й літератури — видатний учений — філолог, сходознавець, історик А. Ю. Кримський (1871—1942). Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В. Дубровського та в 1907—1909 pp. «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка.
У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд журналів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник» (1898—1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Світ» (1906—1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років (1897—1906) фактично керував І. Франко разом з своїми однодумцями В. Гнатюком і О. Маковеем. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський.
На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр «Руської бесіди» у Львові.
в 1903 р. у Львові з ініціативи А. Вахнянина Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Важливе значення мало також виникнення багатьох хорових колективів, у репертуарі яких чільне місце займали революційні пісні — «Інтернаціонал», «Варшав'янка», «Марсельєза» та ін
На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. П. Людкевич (1879—1979). У своїх творах — «Хор підземних ковалів», кантатах «Ой вигострю товариша» і «Останній бій», кантаті-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка) — Людкевич оспівував революційних борців, створив образ нескореного народу, закликаючи його на боротьбу.
Активно, як музичний діяч і композитор, працював у Західній Україні А. К. Вахнянин (1841—1908). Він написав оперу «Купало», створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. Пісня на музику «Хору норманнів» (до трагедії «Ярополк») стала відомою революційною піснею «Шалійте, шалійте, скажені кати».

73. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований де-мократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську дер-жаву, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтен-сифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культур-ному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних за-борон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом. Протягом 1917–1918 навчального року в Україні відкрилося 30 ук-раїнських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. З українською демократичною революцією зв’язане велике відро-дження просвіт на Наддніпрянщині. «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, орке-стри, видавництва, бібліотеки, народні будинки. 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народ-ний університет.22 листопада 1917 р відкрито Українську академію мистецтв. Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого те-атру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса. Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче про-водити в життя ідею всестороннього розвитку української культури, забезпечення прав української мови, закріплення всіх форм українсь-кої державності» 1918 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані. Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917. 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет. Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Под-ільський державний український університет. На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя. Після багатьох років заборон українська книжка одержала дер-жавну підтримку. У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматич-ний театр ім. М.Заньковецької. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела
В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радян-ський хор. В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе у м. Ромнах спорудив перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьмен-ності. 1921 р. почали діяти робітничі факультети. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер. У жовтні 1922 р. «Просвіти» поча-ли закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929– 1930 рр. Українська культура понесла від цього велику втрату.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал