Культурний рух періоду Центральної Ради.

75. Внесок Івана Огієнка в українську культуру
І огієнко був людиною енциклопедичних знань.праці й обов’язку. свій природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності І. Огіенко залишив найпомітніший слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав сподвижницької діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому. Бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць ученого, за неповними даними, складає понад тисячу одиниць. На жаль, переважна більшість творів І. Огієнка і сьогодні є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном.Був ректором Кам’янець-подільського державногоо університета.

76. Створення української вищої школи в період Гетьманату П.Скоропадського.
При гетьмануванні Скоропадського розвитку набуває укр.. освіта, наука і культура.. була створена мережа національної вищої школи. 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, засновувався Кам’янець-Под-ільський державний український університет. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої ук-раїнської науки, перший національний вуз, гордість України, сим-вол її національного відродження. Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського держав-них українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій, А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, по відділу соціаль-них наук – М.І.Туган-Барановський, В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський.. 27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського, який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко-вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

77. Створення Української Академії наук, наукові досягнення В. Вернадського, Д. Багалія, М. Кащенка, О. Фоміна та ін.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українсь-ке наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупини-ли підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром осві-ти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відрод-ження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважа-ють можливим розвиток української освіти, мови й науки». Склика-на ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту. Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний на-щадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визна-ний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В.І.Вернадський, який у травні 1918 р. переїхав до Киє-ва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інте-ресів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В.Вернадського – одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал – вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Ака-демії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій, А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський, по відділу соціаль-них наук – М.І.Туган-Барановський, В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв-ним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-ко-респонденти Академії. 27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем) – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко-вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

78 Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).
У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Володимиру Кириловичу Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві, вічному емігрантові. Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму й людинолюбства. В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію.
Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова. Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Усі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць і зокрема, у «Підставах нашої політики» й «Націоналізмі». Ідеалом, державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє». Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм».
Вячеслав Липинський здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Він був провідником ідей консерватизму та елітизму в соціальній організації, що використовувалися для осмислення проблем українського державотворення, його занепаду та перспектив відродження. Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В. Липин-ського стали поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «класократія». За їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення, накреслення орієнтирів та проектів конструювання «української трудової монархії». В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. За переконанням В. Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. У центрі наукових інтересів.В Зеньковського В цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Звідси питання детермінації психічних актів, у постановці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля.
Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В. Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості; її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії.. Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття

79 Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності.
В цілому специфіка етнонаціонального розвитку України у складі СРСР визначалася його концепцією розвитку продуктивних сил, яка передбачала максимальну інтеграцію народного господарства кожної республіки в загальносоюзному комплексі. Така “розчиненість” продуктивних сил всіх союзних республік мала своїм наслідком те, що народне господарство України було в цілому дуже розбалансованим і розблокованим, усі галузі і структуроутворюючі елементи економічно й технологічно виявилися не пов’язаними між собою.
Радянський федералізм, хоч як це не парадоксально з огляду на ленінську концепцію розв’язання національного питання, фактично функціонував не як спосіб консолідації націй на основі корінних етносів, а скоріше як засіб їх уніфікації (і тих, що мають власні адміністративно-територіальні утворення, і тих, що їх не мають) в рамках багатоетнічної держави. Національно-культурний або духовно-інтелектуальний аспект суверенітету нації є найбільш важливим з огляду на історичну перспективу. Знецінення національної самобутності, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного її розвитку призводять до виродження нації та зникнення самої держави. Протягом багатьох років складалась система духовно-культурної та інформаційної залежності України від центральних інституцій імперії, поглиблена в період панування тоталітарної системи. Разом з тим вихід країни в міжнародний інтелектуальний і культурний простір є необхідною умовою виживання нації, реалізації її суверенітету.
Консолідація нації не може бути досягнута на ідеологічному грунті космополітизму або комунізму. Для України неприйнятна й ідея великодержавності, побудова української держави можлива лише на засадах національно-демократичного спрямування європейського взірця. Мова йде про форми колективної свідомості, які консолідують націю та не притискують творчий розвиток людини. Ідея консолідації українського суспільства формується сьогодні як ідея такої української державності, в якій можуть бути зацікавлені усі головні ідеологічні течії, що ведуть діалог між собою та діють в інтересах усього українського народу.

80 Суперечливість культурного процесу в Україні на поч. 20-х рр.
На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Ле-бедем (1893–1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Ро-сія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, не-одмінно переможе російська (міська) культура. Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації.На шлях українізації Україна стала в 1923 р. Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету націо-нальних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керів-них кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34, 1% дитячих будинків.
країнізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На по-чатку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів. Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні, Ро-сійська православна церква Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо-лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь-кою, стереотипу української мови як мови села.. Без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.

МКР Культура (81-90)

81. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст.

82. Література і театр в умовах радянського мистецького життя.

83. Пам’ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр. в Україні – причини і передумови встановлення.

84. Мистецькі спілки 1920-1930-х років в Україні та їхній вплив на розвиток українського мистецтва.

85. Літературні процеси в Україні. Діяльність літературних об'єднань " Плуг", " Гарт", " Валліте", " Молодняк" та ін.

86. Творчість українських композиторів: Л.Ревуцького, Б.Лятошинського, В.Косенка, М.Вериковського, Г.Хоткевича, К.Богуславського та ін.

87. Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, О. Довженко), театр “Березіль”.

88. Український мистецький авангард та його доля в 30-ті роки.

89. Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос.

90. Літературні групи Галичини та їх представники в міжвоєнний період.

81. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст.
під час громадянської війни в 1917-20 роках на півдні колишньої Російської імперії був організований ряд урядів, які ставили за мету побудову незалежної української держави. Однак, на більшій частині сучасної території України до влади прийшли більшовики. З метою закріплення влади, більшовики взялися за реалізацію програми коренізації — заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті і сфері культури. В Україні ця програма отримала назву українізації. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. У тому ж місяці VII конференція КП (б) У заявила про політику українізації, що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами. Було прийнято рішення про українізацію держструктур і підприємств, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.
У липні 1930 року президія Сталінського окрвиконкому ухвалила рішення «притягати до кримінальної відповідальності керівників організацій, формально відносяться до українізації, що не знайшли способів українізувати підлеглих, які порушують чинне законодавство у справі українізації». Українізувалися газети, школи, вузи, театри, установи, написи, вивіски і т. д. В Одесі, де учні-українці становили менше третини, були українізовані всі школи. У 1930 р. в Україні залишалося тільки 3 великі російськомовні газети.
Однак у постанові ЦК КП (б) У від 19 квітня 1927 вирішено «визнати особливе значення російської мови». У наступні роки, зокрема починаючи з 1930, в партійних колах посилюється активне протистояння українізації. У 1932—1933 роках українізація була тимчасово припинена.
Поряд з українізацією аналогічна політика коренізації проводилася і в інших республіках. У процесі згортання коренізації ця політика була розкритикована як «націонал-ухильництва» та багатьох діячів, які її підтримували, згодом виключили з комуністичної партії і репресували.
Українізація — політика просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя.
Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації.
З метою закріплення влади, більшовики взялися за реалізацію програми коренізації — заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті і сфері культури. Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.

82. Література і театр в умовах радянського мистецького життя.
Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, М. Семенко, М. Хвильовий, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».
. Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.
Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності
.Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».
Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт».
Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».
Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

83. Пам’ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр. в Україні – причини і передумови встановлення.
Було створено пам'ятники Т.Шевченку у Москві Одесі, Катеринославі, Чернігові.
Вважається, що перший в Україні пам'ятник Кобзарю — мармуровий бюст — був встановлений (нелегально) са́ ме в Харкові. Ініціаторами створення першого пам'ятника Шевченкові в місті (і Україні) вситупила родина Алчевських, а автором — відомий російський скульптор В. О. Беклемішев. В результаті 3 конкурсів на спорудження монумента Шевченка, перший з яких був оголошений ще 1929 року, в березні 1934 розпочато втілення проекту відомого радянського скульптора М. Г. Манізера. Архітектурну прив'язку здійснив архітектор Й. Г. Лангбард. Урочисте відкриття монумента відбулося 24 березня 1935 року.

84. Мистецькі спілки 1920-1930-х років в Україні та їхній вплив на розвиток українського мистецтва.
Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.
Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» — В. Блакитний — говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.
У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).
Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».
Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури.

85. Літературні процеси в Україні. Діяльність літературних об'єднань " Плуг", " Гарт", " Валліте", " Молодняк" та ін.
Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.
Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» — В. Блакитний — говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.
Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».
Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури.

86. Творчість українських композиторів: Л.Ревуцького, Б.Лятошинського, В.Косенка, М.Вериковського, Г.Хоткевича, К.Богуславського та ін.
Активним було музичне життя України. У Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших.
У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського.
Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

87. Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, О. Довженко), театр “Березіль”.
Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».
Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

88 Український мистецький авангард та його доля в 30-ті роки.
Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.
.В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня.

89 Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос.
Львів залишається важливим центром літературного і культурного життя України, зберігає роль українського П'ємонту яку здобув у другій половині XIX століття, коли в Східній Україні було заборонене українське друковане слово.
По-справжньому стрілецька епопея творилася у Львові вже у повоєнний чи, радше, у міжвоєнний період. Почалася вона з літературної групи " Митуса", яка виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни і з вояками польського генерала Галлера, захищаючи Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), проголошену 1 листопада 1918 р. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини.