Культура Індії

Із занепадом феодальної культури Індії в сер. 2 пол XIX ст. відбувався процес становлення нової індійської культури. Всупереч політиці колонізаторів, спрямованій на придушення національної культури в новій індійській культурі спостерігалась тенденція до глибокої самобутності, яка спиралася на класичний культурний спадок Індії.

Представники нової культури, починаючи з P. Рая і його послідовників, діяли як просвітники. Важливе значення в розвитку багатомовної просвітницької літератури Індії мала бенгальська література, що пояснювалося роллю Бенгалії, насамперед Калькутти, як центру передових тенденцій у суспільному житті Індії. Відомими літераторами були П. Митро, Б. Чоттопаддхай (своїх творах яскраво і реалістично малює життя Індії, бенгальського села. Він викриває свавілля гнобителів, борючись з пережитками середньовіччя), новатором у поезії - творець бенгальської національної драми М. Дотто (1824-1873). Великий бенгальська поет і письменник Р. Тагор (1861-1941) отримав всесвітнє визнання. В оповіданнях 90-х років Тагор відбивав життя Індії, показував свавілля колоніальних властей ї, засуджував середньовічні забобони і пережиткиї

У Бенгалії, Бомбеї, містах Гуджарату поширилися театри європейського типу, діяло понад 20 театральних компані. Існував і народний театр, популярними були музикально-танцювальні драми.

У другій половині XIX ст. в Індії почала розвиватися наука європейського зразка. Після заснування в 1857 р. трьох університетів (Калькуттського, Бомбейського і Мадраського) поступово в країні сформувалась невелика група індійської інаукової інтелігенції, яка працювала переважно в галузі гуманітарних наук - історичної та економічної. Представниками економічної науки були Д. Наороджі, М.-Г. Ранаде. Відомим істориком був Рамкришна-Гопал Бхандаркар (1837-1925), автор праць із давньої та середньовічної історії Індії, археології. З'явились вчені у сфері природничих наук: математик і географ Р. Шікдар (1813-870), фізіолог Ч. Боше (1858-1937), медик М. Сиркар (1833-1904), хімік Ч. Рай (1861-1944)

Розвиток образотворчого мистецтва пов'язаним з імям великого художника О. Тагора (1871-1951), племінника Р. Тагора. Переважно в творах релігійно-міфологічна та історична тематика. Переймають європейську техніку живопису маслом.

Політика англійського імперіалізму позначалася на всій постановці освіти. Програма ВНЗ була розрахована на ідеологічну обробку молоді в дусі колонізаторів. У декількох існуючих тоді ВНЗ майже відсутня підготовка висококваліфікованих фахівців з різних наук. З кінця XIX ст.. віце-король Керзоні, була проведена реставрація ряду найбільш видатних пам'яток середньовічного індійського зодчества, в основному так званої індо-мусульманської архітектури. Створені на початку XX ст. музеї (імені королеви Вікторії в Калькутті, принца Уельського в Бомбеї та ін).

У творчості найбільших індійських письменників рубежу нового і новітнього часу все виразніше стала звучати тема суспільних конфліктів. У творах літераторів нового напрямку затверджувався сучасний, жива розмовна мова. Деякі з них, наприклад письменники народу телугу К. Віресалінгам (1848-1919) і Г. Аппарао (1861-1915), виступили як справжні реформатори літературної мови.

2). Посилення лих, пережитих робітниками міста і села у зв'язку з перетворенням Китаю в напівколонію, викликало новий вибух обурення народних мас. Важке становище селян і міської бідноти посилилось стихійними лихами (Повінь 1885 р. р. Хуанхе) Руйнівні повені повторювалися з року в рік.

Організаторами антиіноземної боротьби в Шаньдуні і Чжилі стали кілька таємних товариств, які практикували даоські фізичні вправи (цюань). Вони нагадували кулачний бій, що і спонукало іноземців їх членів вважали «боксерами». Це відобразилося і в назві головного товариства «Іхецюань» («Кулак в ім'я справедливості і миру»). Конгломерат цих таємних товариств частіше називали «Іхетуань» («Загони справедливості і миру»). Таку назву отримав і весь рух. Члени товариства поставили своєю метою вигнати «заморських дияволів» з Китаю.

Рух іхетуанів почався навесні 1898 р. на кордоні Шаньдуня і Чжилі. Основним їх лозунгом був заклик «Підтримаємо Цин, смерть іноземцям!». «Заколотники» нещадно знищували все «варварське» християнські церкви, школи і бібліотеки, вбивали іноземців»місіонерів і китайців-християн, руйнували їх житла, а також залізниці, імпортні товари, європейські книги. Вони не виступали проти чиновників і самої династії Цин. Вони боролися за зміцнення всього режиму, з його порушниками - «заморськими дияволами».

Імператриця Ци Сі зібрала «священні загони» для подвійного удару - по «заморських варварах» і прихильниках модернізації Китаю. Іхетуані вважали зрадниками вітчизни і діячів «само посилення»

Навесні 1900 антиимпериалистическое повстання слідом за провінцією Шань-дун охопило столичну провінцію Чжили. Збройні виступи іхетуанів охопили Маньчжурію. Їх прокламації поширювалися в Цт та Пд Китаї. У червні 1900 кілька десятків тис повстанців вступили в Пекін і Тяньцзінь.

Положення цінських уряду стало загрозливим. Багато представників правлячої верхівки побоювалися, що продовження відкритої боротьби з Іхетуані призведе до швидкого переростання антиіноземнго руху в антифеодальне, спрямоване проти правлячої Цінської династії. Страх перед народним повстанням змусив Ци сі маневрувати. Вона запросила на аудієнцію вождів іхетуанів і заявила, що бере їх під своє заступництво.

В обстановці антиімперіалістичного повстання, коли повстанці фактично контролювали столицю, Ци Си підпила 21 червня указ про оголошення війни державам.

Імперіалістичні держави використовували пекінські події для розширення загарбницької війни. У придушенні повстання іхетуаней брали участь війська восьми держав: Німеччини, Японії, Англії, США, Росії, Франції, Італії та Австро-Угорщини. Загалом каральна армія налічувала 21 тис. осіб. Головнокомандувачем призначили німецького фельдмаршала Альфреда Вальдерзее (1832-1904). У середині серпня війська восьми держав після жорстоких боїв захопили Пекін: Ци Сі, імператор Цзайтянь, маньчжурські князі та вищі сановники таємно його покинули, а російська армія розгромила цинські війська в Маньчжурії. Ци Сі була в Сіані. На початку вересня імператорським указом іхетуанів оголосили винуватцями всіх лих, їх було наказано знищити.

Придушивши повстання, іноземні колонізатори нав'язали Китаю новий нерівноправний договір. Накін. жовтня 1900 року в Пекіні почалися переговори між уповноваженими восьми держав і Китаю з приводу відповідальності останнього за шкоду, заподіяну іноземцям іхетуанями. Пекінська конференція продовжувалася майже рік і завершилася виробленням «Заключного протоколу», згідно з яким Китай мусив виплатити 450 млн лянів контрибуції із розстрочкою на 39 років плюс 4% річних, тобто у підсушу майже 1 млрд лянів. Форти Дагу і всі укріплення між Тяньцзином і Пекіном мали бути знищені. Війська держав могли займати 12 пунктів по залізниці Пекін - Тяньцзин «для підтримки вільного зв'язку між столицею і морем». У Пекіні створили укріплений посольський квартал. Кожне посольство могло мати тут свою озброєну армію. Цинський уряд зобов'язувався страчувати підданих за антиіноземні виступи, ліквідувати останні формальні перешкоди для освоєння свого внутрішнього ринку іноземним капіталом. 7 вересня 1901 р. Лі Хунчжані князь Цин підписали «Заключний протокол».

У грудні 1901 року вдалося повністю ліквідувати залишки " Армії чесності і справедливості», що прийнято вважати закінченням повстання. У підсумку рух «Іхетуань» не тільки не покінчив з колоніальним загарбанням Китаю, а навпаки, прискорив цей процес. Поділ Китаю на «зони монопольних інтересів» повністю зберігся. Рух іхетуанів поглибив політичне і економічне підкорення Китаю.

3. Тонхак («східне вчення») – рух, що виник в 50-х роках XIX ст. в Кореї на противагу християнству («західному вченню»), яке поширювали католицькі місіонери (заперечували загробне життя, проповідували ідеї рівності).Творець його – Чхве Дже У. Рух проти феодального гніту і офіційної ідеології конфуціанства.

В) 1905 р.