Становлення зовнішньої політики уряду УССР в 1920 – х роках.

Радянська ж Росія, вдаючи демократичний вид організації співробітництва з радянськими республіками, контролювала всі сфери життя національних радянських республік, незважаючи на їх формальний незалежний міжнародно-правовий статус на початку 20-х років XX ст. Однак контроль зовнішньополітичної діяльності радянських республік був відносним через те, що офіційна Москва не могла повністю контролювати зарубіжні країни. Доводилося сподіватися на те, що керівники національних республік, будучи більшовиками за партійною приналежністю, дотримуватимуться курсу, визначеного в центрі. І хоча центральне керівництво майже не сумнівалося в лояльності периферійних органів власної партії, однак зовнішньополітична активність національних республік усе-таки в перспективі загрожувала перетворенням формальної незалежності на реальпу. Цього не бажало ні партійне керівництво, ні особисто В. Ленін, оскільки його позиція стосовно України практично нічим не відрізнялась від прагнень російського царського уряду чи інших небільшовицьких реконструктивних сил. Більше того, його концепція не передбачала існування Радянської Росії без України.

На такому тлі міжнародна діяльність уряду УСРР видавалася незрозумілою. Науковці пояснюють цей феномен особистістю X. Раковеького, котрий мав уроджений дипломатичний талант. Однак спроби українців реалізувати своє право на контакти зі зовнішнім світом постійно наштовхувалися на перепони у центральних партійних і радянських органах.

Юридичне право на міжнародні відносини з'явилося в українського радянського уряду лише після підписання 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР і РСФРР із взаємним визначенням суверенітету та незалежності сторін. А вже 31 грудня 1920 р. в Москві було підписано першу угоду про мирне співробітництво між УСРР і демократичною Грузією. Таким чином було започатковано творення міжреспубліканського співробітництва. 12 січня 1921 р. була призначена дипломатична місія УСРР при Раднаркомі РСФРР. Очолив її Ю. Коцюбинський. Разом із спеціальним послом українського більшовицького радянського центру Ф. Коном він провів у Москві переговори з литовським урядом. 1 лютого 1921 р. представники України Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали з Литвою перший мирний договір.

На радянсько-польських переговорах про припинення стану війни та вищезгадуваного укладення мирного договору у Ризі об'єднану радянську делегацію України представляли Е. Квірінг і О. Шумський як рядові члени делегації. Мирний договір, як уже зазначалося, сторони уклали 18 березня 1921 р. Ратифі- ' кація здійснена у ЗО-денний термін.

Перебуваючи у Ризі, Е. Квірінг підготував записку " Про дипломатичні представництва УСРР", яку 14 січня 1921 р. розіслав у МЗС УСРР, МЗС РРФСР, ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У. Перелік адресатів говорив про українськість зовнішньої політики радянського уряду України. Уже 2 лютого 1921 р. записка Е. Квірінга була поставлена на обговорення політбюро ЦК КП(б)У. Було вирішено визнати потрібною організацію представництв іноземних держав в Україні.

У 1921 р. Наркомат закордонних справ УСРР активно встановлював дипломатичні зв'язки із зарубіжними країнами. Наприклад, у квітні в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У листопаді 1922 р. за час розвитку рапаллських угод між Україною та Німеччиною було укладено Угоду про поглиблення співробітництва. Радянський уряд прагнув провадити наступальну зовнішню політику, часто за допомогою Комінтерну. Курс на експорт революції не спрацював. Спроба підняти у Німеччині пролетарську революцію за допомогою місцевих комуністів улітку 1923 р. спричинила незначне повстання у Гамбурзі, яке було придушене за два дні. Однак соціал-демократичний уряд Німеччини, прагнучи втримати баланс та забезпечити себе від тиску Великої Британії й Франції, продовжував курс " Рапалло".

У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Литвою, а в листопаді -гт з Естонією. На початку 1922 р. Україна уклала договір із Туреччиною, який за змістом повторював росій- сько-турецький договір, підписаний раніше.

Дипломатичні зв'язки Україна використовувала, насамперед, для налагодження економічного співробітництва. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі, експортний фонд у сумі 60 млн рублів золотом. До сфери впливу НКЗТ відійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина. До кінця 1921 р. торговельні представництва та місії УСРР працювали у Берліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Здолбунові, Празі, Відні, Ризі, Римі, Константинополі.

5. «Українське питання» в міжнародних відносинах напередодні Другої світової війни.

Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета – втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення “життєвого простору” й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. у березні-травні 1933 року – відомий нацист, Розенберг обгрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 році, коли Гітлер, виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”. Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв’яже всі нагальні проблеми Німеччини. Намагаючись відвести загрозу на схід, на більшовизм, Англія та Франція пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України – однією з головних складових частин цієї проблеми. Після мюнхенської змови чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. він офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої України”. В оточенні Гітлера складають плани проведення у Польщі, Румунії та СРСР широкої пропогандистської кампанії за надання незалежності України і підтримку цієї акції з боку місцевих добровольчих загонів. Німеччина в цей час виконувала роль арбітра у долі українських земель, що належали Чехословаччині. В листопаді 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. В Карпатській Україні в цей час столицею стало місто Хуст, а уряд очолив новий прем’єр – міністр А.Волошин, що мав німецьку орієнтацію в своїй політиці. Як наслідок цього, в Хусті була розгорнута діяльність “Німецької партії” і організоване “Німецько-українське культурне товариство”. В грудні 1938 р. підписується німецько-карпатоукраїнська угода, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода із німецьким “Товариством з експлуатації корисних копалин”, відповідно до якої карпато-український уряд фактично передав Німеччині права на розвідку й експлуатацію надр Закарпаття. У лютому 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до сейму, було створено Українську національну оборону, яка згодом була реорганізована у “Карпатську Січ”, побудовані січові гарнізони. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, Карпатська Україна була нежиттєздатною, оскільки вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі. 6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. Тим більше, що Німеччина не надала підтримки уряду Волошина. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту. Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомаштабного воєнного втручання. Але проти цього плану об’єктивно протистояли інтереси СРСР. Гітлер іде на тимчасовий “союз для війни” з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. керівники відомств іноземних справ СРСР і Німеччини Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення що стосувалися українських земель: встановлювалась межа розподілу Польської держави по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну. Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав таких тактичних цілей: прив’язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував нейтралітет Польщі, певною мірою заспокоював СРСР. Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), українське питання знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 року Німеччина і Англія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці – проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди. В цих умовах, інспируючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском фашистської Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як девять міжнародних угод. І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 р. 28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”. Переважна частина території Західної України увійшла у межі СРСР. Радянсько-німецьке співробітництво, яке Гітлер називав “шлюбом за розрахунком”, дало можливість вирішити і бесарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обгрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 року рішенням про возз’єднання з Радянською Україною. Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія). А рештки території Бесарабії і МАРСР, що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р. Ще раніше, 1939 року рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання її з УРСР було затверджено Верховними Радами СРСР і УРСР. Завдяки цьому населення України зросло на 8809 тис. осіб і на середину 1941 року становило 41657 тис., а територія розширилась до 565 тис.кв.км. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають факт входження українських земель до складу УРСР: Велика Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану “блискавичної війни” і створення умов для корінного перелому. Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.