Характеристика екологічного законодавства

Кількість діючих нормативно-правових актів у країні безперервно збільшується, хоча в останні роки темпи зростання поступово знижуються. Всього в даний час діє понад 400 актів екологічного законодавства, у тому числі близько 80 законів і постанов Верховної Ради України, близько 40 Указів Президента, близько 250 постанов Кабінету Міністрів України. Для забезпечення їх виконання видано кілька сотень наказів міністерств і відомств.

Першим з часу створення і найбільш загальними і важливим за значенням рамковим законом, згідно з яким будується все екологічне законодавство України, є Закон України " Про охорону навколишнього природного середовища", прийнятий 25 червня 1991 р.

У преамбулі та статті 1 закону сформульовані цілі і завдання екологічного законодавства, що передбачають проведення такої екологічної політики, яка була б спрямована на збереження безпечною для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Сприяти досягненню цих цілей і покликане екологічне законодавство, в завдання якого входить регулювання суспільних відносин, пов'язаних з об'єктами правової охорони, визначеними у статті 5 закону. До таких об’єктів належать всі компоненти навколишнього природного середовища і вся сукупність природних ресурсів.

Важливо, що в законі наведені 14 основних принципів охорони навколишнього природного середовища (стаття 3). Однак, на жаль, багато з них практично в значній мірі до цього часу не реалізовані.

Це стосується, наприклад, пріоритетності вимог екологічної безпеки, обов'язковість дотримання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів, гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей. В даний час в Україні екологічні пріоритети відсунуто на другий план, про що свідчить хоча б те, що далеко не весь обсяг коштів, що надходять у державний і місцеві бюджети від зборів за використання природних ресурсів, викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів, фактично використовується для зменшення впливу на навколишнє середовище основних джерел забруднення. При такому положенні справ ні про яке гарантування екологічно безпечного середовища не може бути й мови.

Принцип екологізації матеріального виробництва на основі комплексності екологічних і технічних рішень також реалізується далеко не повністю. Це пов'язано не тільки з тим, що процес впровадження новітніх технологій в Україні ще не набув скільки-або помітного розмаху, але і з тим, що в національному законодавстві навіть не згадується таке прийняте в розвинених країнах поняття, як " краща наявна технологія" (Best Аvailable Technology – BAT), яка є основою екологізації виробництва на Заході.

Задекларований у статті 3 закону принцип науково обґрунтованого узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на основі об'єднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища носить чисто академічний характер і не знаходить серйозного втілення в дійсності. Проведення таких системних досліджень вимагає великих фінансових витрат, джерела яких в Україні в даний момент відсутні.

Дотримання низки інших принципів також важко визнати цілком задовільним. Це стосується демократизму при прийнятті управлінських рішень, формування у населення екологічного світогляду, науково обґрунтованого нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, поєднання заходів стимулювання та екологічної відповідальності. Проведення цих принципів в життя вимагає серйозних зрушень у менталітеті політичної та господарської еліти держави, у фінансовому, науковий і освітній забезпечення необхідних заходів. Одних формально правильних констатацій щодо державних екологічних програм (стаття 6), освіти й виховання (стаття 7) і наукових досліджень (стаття 8) явно недостатньо. Потрібна всіма відчутна політична воля представників всіх ланок державного та місцевого управління, починаючи з вищих ланок, не тільки чітко сформульована і оприлюднена, але і підкріплена конкретними ефективними діями, результати яких широко б висвітлювалися. Цього поки ще немає.

Екологічні права громадян та їх гарантії більш детально, ніж Конституції, виписані в статтях 9, 10, 11 закону. Однак доводиться визнати, що не всі з дев'яти пунктів статті 9 про права громадян здійснюються скрізь, завжди і в повній мірі.

Це відноситься до випадків порушення екологічної безпеки, відсутності чіткої і строго дотримуваною системи участі громадян в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів, що стосуються розміщення, будівництва і реконструкції екологічно небезпечних об'єктів, недосконалість чинного порядку отримання повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення. А право отримання відомостей про дії джерел забруднення (наприклад, підприємств) на навколишнє середовище взагалі цим законом не передбачено, хоча саме така інформація є найбільш актуальною. Практично залишається невідомим для широких верств населення, скільки судових позовів подали громадяни до державним органам або підприємствам про компенсацію шкоди, заподіяної з їх вини негативним впливом на навколишнє природне середовище, і які результати їх розгляду.

Розкриваючи конституційні норми екологічних обов'язків громадян, стаття 12 вимагає від громадян не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів, вносити плату (збори) за спеціальне використання природних ресурсів і штрафи за екологічні правопорушення.

У розділах III і IV закріплені повноваження законодавчої і виконавчої гілок органів державної влади у галузі охорони навколишнього природного середовища.

У рамковому законі також виписані норми щодо:

- спостереження, прогнозування, обліку та інформування;

- екологічної експертизи;

- стандартизації та нормування;

- контролю і нагляду;

- регулювання використання природних ресурсів;

- економічного механізму охорони навколишнього природного середовища;

- заходів екологічної безпеки;

- охоронюваних територій;

- надзвичайних екологічних ситуацій;

- спорів і відповідальності;

- міжнародних відносин.

Загальні положення рамкового закону отримали розвиток у Законі України " Про екологічну експертизу" (1995 р.), в окремих розділах інших законів: «Про охорону здоров'я» (1992 і 1994 рр.), «Про власність» (1991 р.), «Про підприємство і підприємництво» (1991 р.), «Про інформацію» (1992 р.), «Про оподаткування» (1991 р.); у Кодексі України про адміністративні правопорушення, в Кримінальному кодексі України та інших законодавчих актах.

З цією ж метою Кабінет Міністрів прийняв низку підзаконних актів. Серед них положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, встановлення лімітів їх використання, положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища. Ряд постанов Кабінету Міністрів регулює діяльність екологічної інспекції.

У 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив нові нормативи збору за забруднення навколишнього природного середовища, а Мінекобезпеки та Державна податкова адміністрація затвердила Інструкцію про порядок обчислення і сплати цього збору, скасувавши колишню методику (1993 р.).