ФІЛОСОФІЇ. 1. Ґенеза філософії. Філософія Стародавнього світу

1. Ґенеза філософії. Філософія Стародавнього світу. Філософія сягає своїми коренями у глибоку давнину, і історики філософії не доходять згоди в думці про причини та умови ґенези філософського знання. Одні з них хронологічно пов'язують походження філософії з появою перших писемних пам'яток людства, написаних на санскриті; інші – з виникненням класів і держави; треті – з підйомом духу, що спостерігався у VІ ст. до н.е., який К.Ясперс назвав «вісьовим часом».

Перехід від бронзового віку до залізного, від варварства до цивілізації, від матріархату до патріархату, розклад родової общини, поява писемності, зародження товарно-грошових відносин, зростання опозиції до традиційної релігії, посилення критичного духу, незадоволеність міфологічним поясненням світобудови, зростання наукового знання – ось лише деякі умови, у яких створювалися перші філософські концепції.

Аналізуючи позиції сучасних істориків філософії, слід виділити три підходи до вирішення проблеми ґенезису філософії:

а) міфогенний – філософія народжується з міфів;

б) гносеогенний – філософія є продукт розвитку первісних знань про світ;

в) синтетичний, відповідно до якого філософія випливає з нерозчленованого цілого міфологічних, релігійних, наукових уявлень, що одержало назву «передфілософія».

Прикладами передфілософії можуть служити тексти Вед (звідси «відати» – знати) – найдавнішого у світі писемного пам'ятника, створеного в Індії, а також поеми Гомера («Іліада» і «Одіссея»), Гесіода («Праці і дні» та «Теогонія»).

У будь-якому випадку поява філософії пов'язана із значним зламом у житті суспільства, коли сенс людського життя, його звичний хід і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири й настанови припиняють функціонування, коли мораль первісних відносин вступає в конфлікт із приватними інтересами окремої особи. Філософія формується у той період, коли соціально-політична і моральна кризи ставлять людину у жорстку неоднозначну ситуацію, витісняючи її мислення у площину насущних сенсожиттєвих проблем, стосовно яких неможливо використовувати звичну канву міфологічного світорозуміння.

Таким чином, із розпадом родових відносин відбувається розпад міфологічного світогляду на релігійну, філософську і художньо-поетичну складові. Можна сказати, що філософія з її прагненням надати раціональне пояснення реальності поступово приходить на зміну міфологічній картині світу.

Наступна еволюція філософського знання демонструє нам величезну множинність систем, напрямків, шкіл, які просто неможливо розглянути в рамках даного курсу. Тому обмежимось лише загальною характеристикою основних типів і етапів розвитку філософії.

Стародавній світ породив три давньосхідних і один європейський (античний) типи філософствування, кожний з яких має свою власну специфіку.

Цивілізація Стародавнього Сходу виникає в долинах великих рік: Нілу, Тигру і Євфрату, Інду і Гангу, Хуанхе і Янцзи. Наявність Близькосхідного (Єгипет і Межиріччя), Середньосхідного (Стародавня Індія) і Далекосхідного (Стародавній Китай) центрів цивілізацій обумовили, відповідно, появу трьох своєрідних типів філософського знання на Сході.

Близькосхідний тип характеризується пріоритетом натурфілософської проблематики, тобто пошуками першооснови всього сущого, переосмисленням природних процесів, побудовою космогонічних систем. У Єгипті і Межиріччі наприкінці III – початку II тис. до н.е. у таких пам'ятниках стародавньої культури, як «Пісня арфіста», «Бесіда розчарованого зі своєю душею», «Бесіда пана з рабом» висловлюються сумніви в істинності релігійно-міфологічних конструкцій, звучать ідеї автономності матеріального і духовного світів, проблеми життя і смерті, зазнає критики соціально-політичний устрій суспільства.

У Стародавній Індії філософія, що виникла на основі ведичної літератури, носила переважно інтравертний (спрямований усередину) і песимістичний характер. Головне призначення філософії індуси вбачали у виробленні керівництва до дії, до поведінки. Вічний процес перероджень (сансара) здійснювався за законом віддяки (карми). Соціальний статус людини прямо залежав від його діянь «у минулому житті». Філософські школи, що визнавали авторитетВед (Веданта (вивчення Вед), Вайшешика (пошуки матеріальної першооснови), Санкхья (число), Ньяя (логіка), Міманса (жертвоприношення), Йога (духовне і тілесне самовдосконалення) і т.п.) протистояли неортодоксальним напрямкам (джайнізм, буддизм, чарвака-локаята).

У Стародавньому Китаї, навпаки, багата філософська традиція мала яскраво виражену соціальну спрямованість і розглядала центральне положення людини як «середини» між Небом і Землею. Найважливішим поняттям китайської філософії є категорія «Дао», що означає одночасно закономірність, шлях, метод, істину, благий хід речей і людського життя. Серед філософських шкіл, вчення яких не стільки протистояли, скільки доповнювали одне одне, особливо слід виділити школу „інь” і „ян”, школу „виправлення імен”, конфуціанство, моїзм, легізм і даосизм.

Дещо пізніше у Стародавній Греції виникає тип філософствування, що докорінно відрізнявся від давньосхідних типів і заклав основи мислиннєвої культури Західної цивілізації. Сукупність філософських вчень, що розвинулись у Стародавній Греції і Стародавньому Римі з кінця VII ст. до н.е. до VI ст. н.е., називають античною філософією. Античний тип філософствування, таким чином, протягом 1200 років був пануючим у Середземноморському регіоні. Для нього були характерні наступні основні риси:

– космоцентризм світосприймання, у якому Всесвіт розглядався у нерозривному зв'язку з людиною, а людина розумілась як органічна частина Всесвіту, його мікромодель – «мікрокосм»;

– анропоцентризм, тобто спрямованість філософської думки на людину, її внутрішній світ, його пізнавальні здібності;

– зв'язок з науковими (математичними, природознавчими, політичними) знаннями, а також з міфологією і мистецтвом;

– величезне багатоманіття напрямків і шкіл, що є джерелом для всіх пізніших форм європейського філософствування.

Антична філософія пройшла у своїй еволюції ряд періодів, серед яких слід виділити:

1. Докласичний період (VI-V ст.ст. до н.е.). Матеріально-чуттєвий космос виступає тут і як об'єкт, і як суб'єкт філософської рефлексії. Основна проблема – пошуки першооснови всього сущого, прагнення вирвати Космос із «обіймів міфу», знайти у ньому об'єктивну основу, яка у той же час була б і універсальним законом світового розвитку (Логосом). Представники цього періоду вбачали першооснову у воді (Фалес), повітрі (Анаксимен), апейроні (Анаксімандр), числі (Піфагор), вогні (Геракліт), атомах (Демокріт) і т.д.

2. Класичний період (V-IV ст.ст. до н.е.). Починається із софістів і Сократа, які розділили об'єкт і суб'єкт пізнання і зробили поворот у філософствуванні від натурфілософської проблематики до вивчення людини, проблем гносеології, самопізнання, етичної антропології. Найвищим теоретичним синтезом натурфілософської й антропологічної лінії філософствування стали системи Платона та Арістотеля.

3. Період еллінізму (IV ст. до н.е. – I ст. н.е.). Занепад античної цивілізації. Людина все більше усвідомлює себе суб'єктом пізнання і самопізнання, тут розробляється колишня проблематика, але в ній домінує тенденція до суб'єктивізму. Школи: стоїцизм, скептицизм, епікурейство.

4. Римський період розвитку античної філософії (I-VI ст.ст. н.е.). Тут єдність об'єкта і суб'єкта виявляється у тому, що людина сприймається як творче, аналітичне, рефлексуюче начало. Для римського періоду характерна еклектичність поглядів у школах неоплатонізму, скептицизму, епікуреїзму. Представники: Сенека, Епіктет, Марк Аврелій Антоній, Тит Лукрецій Кар, Цицерон.

В античній філософії вже знайшли відображення такі течії як матеріалізм та ідеалізм, діалектика і метафізика, раціоналізм і містицизм, агностицизм і скептицизм.

Матеріалізм, зокрема, походить з атомістичних уявлень про будову світу Левкіппа і Демокріта. Світ складається з невидимих атомів (від грець ά τ ο μ ο ς – неподільний) і порожнечі. Атоми мають різну форму і знаходяться в стані вічного руху за певними траєкторіями. Поєднуючись один з одним, вони створюють макротіла. Душа людини також складається з атомів ідеально круглої і гладкої форми.

Матеріалістичної «линії Демокріта» протистоїть ідеалістична «лінія Платона». У відповідності з поглядами Платона, існує особливий світ вічних і незмінних форм – «ейдосів», або ідей. Платон визнає первинність світу ідеальних сутностей. Земний світ – лише копія, «тінь» світу ідей, він мінливий, рухливий, скінченний. Душа людини – також ідея, що існувала в особливому світі ідей до її вселення в тіло. Звідси випливає платонівське уявлення про істинне пізнання як «пригадування» того, що бачила душа у цьому ідеальному світі. З онтології і гносеології Платона органічно випливають його психологічні погляди, вчення про суспільство і державу. Сказане дозволяє вважати Платона засновником і класиком об'єктивного ідеалізму.

Батьком стихійної діалектики вважається Геракліт Ефеський, що запропонував розглядати речі в їх постійному русі. Визнаючи діалектику стихій («весь світ – вогонь, що часом спалахує, часом згасає», «все тече, все змінюється», «безсмертні смертні, одні живуть за рахунок інших»), Геракліт не вважав, що діалектика пізнання повинна копіювати діалектику природи. Навпаки, діалектика чуттєвого сприйняття внаслідок розмаїтості чуттєвого світу заважає розуму пізнати єдиний порядок – Логос («Осли солому обрали б замість золота»).

Основи метафізичного методу були закладені Арістотелем, внесок якого в античну філософію важко переоцінити. Будучи універсальним вченим, він став автором геоцентричної космогонічної системи, що проіснувала довгі століття аж до відкриття М.Коперника. Арістотель критикував Платона за розрив матеріального й ідеального світів, однак вважав матерію лише пасивною можливістю буття. Для актуалізації цієї можливості необхідна дія на матеріальну речовину ідеальної форми. При цьому матерія розумілася як пасивне утворення, що оживляється активною формою. Врешті решт створена Аристотелем ієрархія форм доходить до свого вищого, всесвітнього прояву – так званої ентелехії (грець. έ ν τ ε λ έ χ ι α – здійсненність; проблема першодвигуна чи деміурга). Арістотелем була розроблена перша філософська система категорій, закладені основи формальної логіки, включаючи закони і змінні, які використовуються і нині.

Таким чином, антична філософія багато у чому обумовила специфіку європейського світогляду. Раціоналізм Арістотеля став тією основою, на якій ґрунтується вся філософська культура Західної Європи, в той час як візантійська і східноєвропейська традиція тяжіє до вчення Платона з його сакральністю знання і культом мудрості. Після розпаду Римської імперії на Західну і Східну дана тенденція отримала політичне закріплення. У 529 р. н.е. римським імператором Юстиніаном було прийняте рішення про закриття платонівської Академії в Афінах, тим самим фактичний занепад античної філософії одержав своє юридичне закріплення. Подальший розвиток європейської філософії пов'язаний з християнським віровченням, що отримало поширення в епоху Середніх віків.

2. Філософські ідеї Середніх віків і епохи Відродження. Філософія Середньовіччя охоплює тисячолітній період: від розпаду Римської імперії до епохи Відродження. Це була епоха виникнення і розквіту світових релігій. Інший (на порівняння з античним) тип філософствування був обумовлений принципово іншим типом цивілізації, розвитком феодальних відносин, нових соціально-політичних умов.

Середньовічна філософія за своєю світоглядною сутністю теоцентрична. Реальність, що означає все суще, виводиться не з природи, а з Бога. Зміст монотеїстичних релігійних вчень, і в першу чергу – іудаїзму, християнства, мусульманства – визначив появу особливого типу філософа: філософа-священнослужителя.

Розглядаючи західноєвропейську філософську традицію, необхідно виділити такі риси середньовічної філософії:

1) Вторинність філософських істин відносно догматів католицького віросповідання, в основі якого лежать два принципи: креаціонізм і Одкровення. Перший з них (створення світу Богом) став основою середньовічної онтології, другий – середньовічної гносеології. Слід особливо підкреслити, що творінням Бога вважається не тільки природа, але й Біблія як зосередження мудрості Слова.

2) Раціоналістичне обґрунтування догматів церкви, а на ранніх етапах – боротьба з язичництвом, патристика (вчення «отців церкви»). У міру того, як католицизм ставав пануючою ідеологією Західної Європи, філософія стала використовувати для апологетики (захисту віри) положення античних філософів, у першу чергу, Арістотеля.

3) На противагу містиці метафізична методологія апелювала до формальної логіки і схоластики. Термін «схоластика» походить від грець. σ χ ο λ α σ τ ι κ ό ς – школа: подібно тому, як у середньовічній школі учні зазубрювали напам'ять священні тексти без права власної оцінки, так і філософи некритично відносилися до цих текстів. Схоласти вбачали шлях осягнення Бога в логіці і міркуванні, а не в чуттєвому спогляданні.

4) Дискусія про природу універсалій, тобто загальних понять, що червоною смужкою пройшла через усе середньовіччя, у якій знайшло відображення ставлення філософів до вчення про Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий). Позиції опонентів у цій суперечці тяжіли до двох полюсів – реалізму і номіналізму.

Відповідно до тверджень реалістів, істинно реальними є тільки загальні поняття, а не одиничні предмети. Універсалії існують до речей, являючи собою сутності, ідеї у божественному розумінні. Як бачимо, реалізм мав чимало загального з платонізмом. До числа реалістів слід віднести Августина Блаженного, І.-С.Еріугена, Ансельма Кентерберійського, Фому Аквінського.

Номіналісти, навпаки, вважали, що універсалії суть імена (від лат. nomen – ім'я), дані людиною, у той час як конкретні речі існують реально. Номіналізм були такі філософи, як І.Росцелін, П.Абеляр, У.Оккам, І.Дунс Скот.

Як крайній номіналізм, так і крайній реалізм знайшли осудження з боку церкви. Більш заохочувально вона ставилася до помірних проявів обох течій, що знайшли відображення в працях П.Абеляра і Фоми Аквінського.

Систематизатором ортодоксальної схоластики цілком слушно вважається Фома Аквінський. Основним прийомом його філософії є апеляція до здорового глузду при аналізі догматів католицизму. Услід за Арістотелем, він закріпив розуміння співвідношення ідеального і матеріального як співвідношення «принципу форми» з «принципом матерії». Сполучення форми і матерії породжує світ конкретних речей і явищ. Душа людини також є формотворним принципом (сутністю), але своє закінчене індивідуальне буття вона одержує лише при поєднанні з тілом (існування).

Фома Аквінський виразив ідею гармонії розуму і віри. У роботі «Сума теологій» він навів п'ять доказів буття Бога, обґрунтовував думку про безсмертя душі, а людське щастя розглядав як пізнання і споглядання Бога. У 1323 р. Фома Аквінський був проголошений святим, а в 1879 р. його філософія стала офіційною доктриною Католицької церкви.

Панування релігії в Середні віки було настільки всеохоплюючим, що навіть соціальні рухи мали релігійний характер (численні єресі, Реформація). А інтелектуальна опозиція католицизму періодично закликала до обмеження ролі віри відносно знання, що знайшло відображення в появі теорії двоїстої істини, деїзму і пантеїзму.

Починаючи з XIV ст., на зміну середньовічному застою приходить деяке пожвавлення у всіх сферах суспільного життя, яке називають епохою Відродження. Новий «ренесансний» тип філософствування був спрямований на відродження античних традицій у розумінні цілісності людини (звідси і термін – Відродження). Разом з тим, якщо для античної філософії характерний космоцентризм, для середньовічної – теоцентризм, то для філософії Ренесансу властивий антропоцентризм світосприймання. Іншими словами, у центрі філософії виявлявся не Бог, а людина, що трактувалась як вінець еволюції життя, творець власної долі.

Найбільш яскраве вираження філософствування епохи Відродження одержало естетичними засобами. Умовно можна виділити три «проблемних кола» ренесансної філософії:

1) Гуманізм – ідейне вчення, що проголосило людину вищою цінністю і метою розвитку суспільства. Представниками гуманізму є А.Дантеі, Ф.Петрарка, Дж.Бокаччо, Л.Бруні, Колуччіо Салутаті, Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський, М. де Монтень та ін. Для гуманізму характерна віра в нескінченні сили людської особистості (титанізм), її унікальність, автономність (індивідуалізм), вимоги «звільнити» людину для реалізації нею своїх цілей і можливостей.

2) Натурфілософські (від. лат. natura – природа і грець. φ ι λ ο σ ο φ ί α – філософія) вчення, у рамках яких геоцентрична система, що панувала раніше, була замінена на геліоцентричну. Починаючи з цієї зміни, наука поступово звільняється від релігійної картини світу. Земний світ тепер розглядався не як єдиний, а як один з безлічі світів у вічному і нескінченному Всесвіті. Сутнісною ознакою натурфілософських уявлень Ренесансу був пантеїзм – (від грець. π α  ν – все і Jε ό ς – Бог) – ідея розчинення Бога в природі. Видатними представниками натурфілософії були Леонардо да Вінчі, М.Коперник, Й.Кеплер, Микола Кузанський, Парацельс, Г.Галілей, Дж.Бруно.

3) Соціально-філософські концепції по-новому, виходячи з антропоцентричних настанов, пояснювали процеси, що протікають у суспільстві. Н.Макіавеллі виділив політику в самостійну сферу, звільнивши її від релігійного і морального змісту. Т.Мор і Т.Кампанелла створили перші твори, у яких описували ідеальні соціальні устрої, поклавши тим самим початок жанру «утопічної» літератури і такій течії, як утопічний соціалізм.

У цілому, ренесансний філософський тип, як і сама епоха Відродження, був перехідним. Філософія і наука тут вириваються з-під жорсткого контролю церкви, одержують світський характер, а значить – і імпульс до подальшого розвитку, що спостерігається у Новий час.

3. Новоєвропейська філософія. Починаючи з XVII ст., у Західній Європі швидкими темпами утверджується буржуазний спосіб виробництва. Для відповідного даній епосі типу філософствування були притаманні подальше ослаблення впливу релігійної ідеології; розвиток експериментально-математичного природознавства; пріоритет гносеологічних проблем; спроби раціонально пояснити будову природи і соціальний порядок. В епоху Нового часу закладаються основи науки сучасного типу. У зв'язку з тим, що саме наука стає пріоритетною в духовній сфері, філософія основну увагу приділяє методології.

Новоєвропейську філософію умовно можна розподілити на три етапи (напрямки):

1) «ранній» Новий час;

2) епоха Просвітництва;

3) німецька класична філософія.

На першому етапі філософи – під впливом відкритих І.Ньютоном законів механіки і закону всесвітнього тяжіння – прагнули побудувати цілісну картину світу, що носила механістичний характер. У рамках такого світогляду природа розглядалася як величезний складний механізм, а людина – як машина, одухотворений робот.

У теорії пізнання виокремлюються дві протилежні тенденції: емпіризм (від грець. ε μ π ε ι ρ ί α – досвід), представники якого виводили знання з чуттєвого досвіду, і раціоналізм (лат. rationalis – розумний, від ratio – розум), прихильники якого вважали основним джерелом знання людський розум. Іншими словами, сам критерій вірогідності знання емпірики шукали в досвіді, в експерименті, а раціоналісти – у розумі. Історично склалося так, що емпіризм був представлений в основному англійськими філософами (матеріалісти Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, а також агностики Дж.Берклі і Д.Юм), у той час як раціоналізм був розповсюджений у середовищі континентальних філософів (Р.Декарт, Б.Спиноза, Г.-В.Лейбніц).

Ф.Бекон присвятив свою головну працю – «Новий Органон» – розробці вчення про метод пізнання. На його думку, існують три шляхи пізнання: «шлях павука», тобто вивід істин з чистої свідомості; «шлях мурахи» – збір емпіричних фактів при відсутності їхньої систематизації; і «шлях бджоли» – істинний шлях наукового пізнання, що поєднує в собі переваги перших двох шляхів, але позбавлений обмеженості кожного з них («Бджола збирає данину на полях і лугах, але переробляє її в мед власними зусиллями»). Індукція (рух думки від часткового до загального), аналіз, порівняння, експеримент – ось основні риси його наукового методу.

Для подолання протилежності між матеріальними і духовними явищами Ф.Бекон обґрунтовує ідею матеріальності душі. Прихильники емпіризму відстоювали тезу: «Немає нічого в розумі такого, чого б до цього не було у почуттях людини».

Їх ідейні опоненти-раціоналісти вважали лише мислення надійною основою для пізнання. В адекватності чуттєвого сприйняття можна сумніватися, («все бери під сумнів», – писав Р.Декарт), але сумнів сам є акт мислення. Лише в мисленні людина набуває надійну опору у цьому світі. «Я мислю, отже, існую» (cogito ergo sum). Р.Декарт абсолютизує логічний апарат мислення, і саме у ньому намагається знайти такі самоочевидні принципи, які були б подібні аксіомам евклідової геометрії і не вимагали б спеціальних доказів. На відміну від Ф.Бекона, Р.Декарт вважає, що лише дедукція може служити джерелом справжнього знання. Шляхом сходження від найзагальніших висновків до часткових положень науки осягають велику і таємничу «книгу світу».

Світогляд Р.Декарта був дуалістичним. Він стверджував, що світ складається з двох незалежних субстанцій – духовної (атрибутом душі при цьому вважається мислення) і матеріальної (атрибутом якої є протяжність). Щоб пояснити дві роз'єднані субстанції, філософу довелося ввести поняття Бога, наявність якого забезпечує їх єдність.

Оригінальні погляди на природу реальності виразили Дж.Берклі і Д.Юм, які вважали, що вся навколишня людини дійсність є лише комплексом його відчуттів. Людина може пізнати тільки світ явищ, але не здатна проникнути в суть речей, дійти до знання законів навколишньої природи. У даному випадку взагалі заперечується можливість пізнання світу.

Важливе місце на першому етапі розвитку новоєвропейської філософії належить соціально-філософським концепціям Т.Гоббса і Дж.Локка, що сперечаються з французом Ш.Монтеск'є за право авторства теорії природного права і суспільного договору. Ця теорія пояснювала походження держави і громадського суспільства добровільною передачею людьми частини своїх природних прав сюзерену, що гарантує в обмін на це безпеку їх життя.

Соціальна спрямованість філософії набула центральне значення у XVIII ст., в епоху Просвітництва, представники якого були переконані в тім, що суспільний прогрес є результатом розвитку науки й освіти. Причину відсталості просвітителі вбачали в неуцтві народу. Середньовіччя, на їх думку, є «провалом в історії». Майбутнє суспільство повинно стати втіленням розуму і культурності. Невипадково, своє призначення ідеологи Просвітництва вбачали в поширенні знань серед народу, видавали Енциклопедію, ратували за розвиток наук.

У Франції представниками Просвітництва є: Ф.-М.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, К.-А.Гельвецій, П.-А.Гольбах, Ж.-О. де Ламетрі та ін. Услід за філософами епохи Відродження вони стверджували, що людина має необмежені можливості і лише конкретні соціальні умови (приватна власність, майнова нерівність тощо), заважають їм реалізуватися. Отже, необхідно змінити ці соціальні умови. Будучи історичними оптимістами, філософи Просвітництва вірили, що людина розумна настільки, що в силах перебудувати своє суспільне буття на раціональних підставах, на принципах соціальної солідарності. Просвітителі ідейно підготували Велику Французьку буржуазну революцію, на прапорах якої було написане гасло: «Свобода. Рівність. Братерство». Багато у чому ідеї революційного перетворення суспільства знайшли свій подальший розвиток у марксистській філософії.

У німецьких державах другої половини XVIII – першої чверті XIX ст.ст. склався особливий тип філософствування, що, незважаючи на різні світоглядні позиції його представників, був об'єднаний під назвою німецької класичної філософії. Загальними моментами для класичної філософії є прагнення мислителів до створення цілісних філософських систем, критика буденного мислення, відродження інтересу до ідеї розвитку, до діалектики. Людина в ній розглядається як суб'єкт активної пізнавальної і перетворюючої діяльності.

Засновником німецької класичної філософії слушно вважається І.Кант, творчий шлях якого поділяється на два періоди: докритичний (до 70-х рр. XVIII ст.) і критичний (поіменований так по назвах його головних творів – «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здібності судження»). У роботах докритичного періоду філософ, спираючись на дані астрономії, фізики, біології, антропології та інших наук, розробляє ідею розвитку, стоячи на стихійно-матеріалістичних позиціях («Загальна історія і теорія неба»).

У критичний період І.Кант задається питанням про межі людського розуму як пізнавального інструмента. Відштовхуючись від концепції «речі-в-собі», під якою у нього розуміються об'єктивно існуючі предмети, І.Кант вважає, що пізнання проходить три стадії: чуттєвого споглядання, розсудку (здорового глузду) і розуму. При цьому свідомість спирається на апріорні, тобто переддосвідні форми, у тому числі причинність, простір, час та ін., завдяки чому річ «являється», перетворюється з «речі-в-собі» у «річ-для-нас». Прагнучи охопити світ як ціле, людський розум впадає в антиномії, тобто однозначно невирішені протиріччя, Так, з однаковим ступенем доказовості можна стверджувати, що світ конечний і безконечний, що у світі існує воля і що її немає і т.д.

Етика І.Канта є етика обов'язку. Основним етичним законом він проголошує категоричний імператив, тобто формальне внутрішнє повеління, що існує у свідомості людини як вічний, незмінний закон і ідеал його поведінки. Звідси – вчинок буде тоді моральним, коли він відповідає цьому моральному закону, а не тієї дійсності, що оточує людську особу.

Поставлені І.Кантом гносеологічні проблеми еволюціонували в працях Ф.-В.-Й.Шеллінга і Й.-Г.Фіхте в бік діалектики, поки, нарешті, не були сформульовані Г.-В.-Ф.Гегелем у вигляді тези про тотожність мислення і буття.

Представивши весь природний, історичний і духовний світ як процес, тобто в безперервному русі і розвитку, Г.-В.-Ф.Гегель робить спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху, формулює основні закони і категорії діалектики. Багатоманітні прояви реальності є саморозгортання абсолютної ідеї – спочатку вона розвивається сама в собі, потім формується неорганічний і, зрештою, соціальний світ. Абсолютна ідея є не тільки початком, але й завершенням розвитку світу у цілому, тією метою, до якої прагне цей розвиток. У цьому виражається суть об'єктивного ідеалізму Г.-В.-Ф.Гегеля.

Філософська система Г.-В.-Ф.Гегеля носить енциклопедичний характер, торкаючись розвитку духу, суспільства і природи. У створенні своєї системи філософ керується принципом тріади: теза – антитеза – синтез. Таким чином, філософська конструкція Г.-В.-Ф.Гегеля суть діалектична логіка. Враховуючи, що всяка система вимагає закінченості, оформленості, ієрархічності й увіковічнення існуючого стану речей, Г.-В.-Ф.Гегель впадає в суперечність між системою і розробленим ним діалектичним методом, що не терпить завершеності, передбачає відкритість, гнучкість, постійний розвиток. Можна сказати, що діалектичний метод Г.-В.-Ф.Гегеля підпорядковується метафізичній системі.

Учень Г.-В.-Ф.Гегеля Л.-А.Фейєрбах критикує гегелівське розуміння людини як іманентно діяльної істоти, підкреслюючи при цьому вплив на нього природи. Антропологічний матеріалізм Л.-А.Фейєрбаха виходить з біологічної природи людини, що залишається незмінною відносно соціальної історії. Характерно, що в поглядах на суспільство матеріаліст Л.-А.Фейєрбах залишався ідеалістом, оскільки причину зміни форм соціального устрою він бачить у зміні релігійної свідомості. Піддавши ґрунтовній критиці у своїй роботі «Сутність християнства» зміст релігії, Л.-А.Фейєрбах, проте, визнавав за нею певні конструктивні функції, для чого запропонував створити нову – «земну» релігію, релігію любові.

Таким чином, німецька класична філософія XVIII-XIX ст.ст., незважаючи на значні відмінності у світорозумінні, проте, являє собою цілісний напрямок філософської думки, об'єднаний навколо усвідомлення принципу тотожності мислення і буття. Зосередившись на проблемі суб'єкт-об'єктних відносин, німецькі філософи створили діалектичні системи руху думки від чуттєво даних речей до логічних категорій і понять – і далі до їх синтезу. Теоретичні досягнення німецької філософії суттєво вплинули на розвиток подальшої філософії і культури у цілому.

4. Основні напрямки і тенденції розвитку сучасної філософії. Сучасна західна філософія бере початок з 30-х рр. ХIХ ст. Бурхливе зростання науки і техніки обумовило інтенсивний розвиток виробництва, загострення суперечностей у соціальному житті, політичну нестійкість, і, як наслідок, відчуття кризи, що насувається. Процес поділу праці і вузька спеціалізація призвели до фрагментації людського буття і свідомості. Усе це знайшло відображення в переосмисленні співвідношення філософії і науки, філософії і релігії в житті людини і суспільства. Зміна соціально-економічної обстановки приводить до зміни змісту проблеми методів і типів філософствування.

У філософській літературі існує значне число класифікацій шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Серед них підкреслюється наявність двох тенденцій філософствування: сцієнтистської і антисцієнтистської.

Сцієнтистськая тенденція (від лат. scientia – наука) ґрунтується на уявленні про наукове знання як найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. До сцієнтизму належать: позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм.

Антисцієнтистська тенденція, навпаки, була пов'язана з тими негативними сторонами розвитку наукового знання і суспільного життя, які особливо різко виявили себе після Першої світової війни й абсолютизували антираціоналістичні ідеї раннього періоду некласичної філософії (А.Шопенгауер, С.К'єркегор, Ф.Ніцше). До антисцієнтистського типу слід віднести: «філософію життя», усі види релігійної філософії, екзистенціалізм, герменевтику.

Слід зазначити, що даний поділ досить умовний і схематичний, але, як відомо, усі схеми грішать однобічністю. У даному випадку однобічність виявляється у виділенні наскрізної проблематики, але при цьому не враховується взаємозв'язок і взаємовплив різних шкіл, а також тих тенденцій, які присутні в одному з напрямків, але актуалізуються в іншому, інколи протилежному. Так, неможливо однозначно класифікувати такі напрямки, як феноменологія, фрейдизм – наукоподібні за формою, але такі, що змістовно тяжіють до антисциієнтизму.

У найбільш завершеній формі сцієнтистський тип філософствування реалізується в позитивізмі (від лат. positivus – позитивний). Даний напрямок виникає в 30-40-і рр. ХIХ ст. як реакція на втрату пануючих позицій класичної філософії щодо гегелівської і кантівської систем. Сама назва напрямку випливає із сутності наук, що добувають позитивне знання про світ – фізика, хімія, астрономія, біологія тощо. Філософія ж, з погляду засновника позитивізму О.Конта, по-перше, не може дати позитивного знання про світ, і, по-друге, світоглядні питання метафізики (проблема буття, сенсу життя і т.п.) утрачають свою актуальність. У роботі «Курс позитивної філософії» О.Конт ототожнював науку і філософію, стверджуючи, що кожна наука «сама собі філософія». Іншими словами, йдеться тільки про «філософію математики», «філософії фізики» і т.д.

Представники першого позитивізму (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.Мілль) окреслили коло проблем – методологія наукового пізнання, питання логіки і мови науки – і визначили ставлення до суттєвих питань всього подальшого розвитку позитивізму, незалежно від його конкретних виявів.

Так званий другий позитивізм був представлений ученими-натуралістами (Е.Мах, Р.Авенаріус, Е.Геккель), методологічні настанови яких тяжіли, врешті решт, до агностицизму.

У 20-і рр. ХХ ст. починається новий етап розвитку позитивізму (неопозитивізм, або аналітична філософія). Його представниками були Л.Вітгенштейн, М.Шлік, Р.Карнап. Предметом неопозитивізму виступає аналіз форм мови і знання через можливості вираження цього знання в мові. Причини, що обумовили формування проблематики неопозитивізму, такі:

– розвиток науки (процеси абстрагування, новий етап формалізації, розробка логіко-математичного аналізу знання, наприклад, завдання інтерпретації математичного апарата в теоретичній фізиці);

– набуття гносеологічною проблематикою після так званого лінгвістичного повороту семантичного забарвлення: рівень абстракції наукового знання, представленого в штучних, формалізованих мовах зробили недостатніми методи безпосереднього співвіднесення мисленого змісту й об'єктивного стану речей, як це традиційно розглядалося у філософії. Виникла проблема змісту використовуваного наукового апарату, внаслідок чого в гносеології формується особлива область логіко-гносеологічного дослідження знаків, тобто почалося вивчення семантичних значень знаків, що мали потребу у чіткому гносеологічному визначенні.

Таким чином, у неопозитивізмі теоретико-пізнавальні та методологічні проблеми науки тісно сходяться з особливим комплексом питань логіки, теоретичної лінгвістики, семантики та їх дослідження в різних площинах так званої «проблеми значення». Результати аналізу процесу мислення і його складових, що здійснювався різними школами неопозитивізму (логічним позитивізмом, логічним атомізмом, філософією лінгвістичного аналізу), були покладені в основу розвитку кібернетики, обчислювальної техніки, програмування.

Разом з тим, самі неопозитивісти усвідомили обмеженість свого підходу, необхідність перегляду вихідних методологічних настанов і повернення до деяких положень класичної філософії. Поступова трансформація неопозитивізму наприкінці 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. в постпозитивізм (Т.Кун, К.Поппер, И.Лакатос) остаточно розкрила внутрішні суперечності неопозитивістської методології на прикладі вирішення соціально-філософської проблематики і питань філософії науки.

Продовження позитивістський тип мислення знайшов у структуралізмі, представники якого (К.Леві-Строс, Ж.Деррида, Р.Барт, М.Фуко) спробували надати гуманітарній галузі знання строгість точних наук. Вони акцентували увагу на проблемах комунікації, знакових систем, ментальних структур та ін.

У США сцієнтистський тип філософствування знайшов вираження у прагматизмі (Дж.Дьюї, У.Джемс, Ч.Пірс), у якому позитивістські тенденції переплітаються з ірраціоналізмом А.Бергсона. Це відбилося на вирішенні проблеми істини, у дослідженні соціально-політичних і етичних питань.

На відміну від позитивізму, який свідомо дистанціювався від класичної спадщини, такі напрямки, як неокантіанство, неогегельянство, марксизм продовжують традиції німецької класичної філософії.

Основні принципи неокантіанства виходили з трактування філософії як критики пізнання, заперечення онтології як наукової дисципліни, з визнання апріорних норм, що визначають процес пізнання. У неокантіанстві виділяють дві школи – Марбургську (Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассірер) і Баденську (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт).

Для неогегельянства характерне прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Г.-В.-Ф.Гегеля (Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд).

Марксистська філософія логічно продовжила методологічну лінію німецької класики, сумістивши в собі діалектичний метод Г.-В.-Ф.Гегеля і матеріалізм Л.-А.Фейєрбаха. Послідовно застосовуючи діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу природних процесів, соціальної історії і самої людини, К.Маркс і Ф.Енгельс акцентували увагу на ролі практики в процесі зміни світу і подоланні того відчуження людини, яке набуло з розвитком капіталізму загрозливих масштабів.

В області соціальної філософії марксисти виходили з положення про те, що джерелом розвитку суспільства є вирішення суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами. Матеріальне виробництво спрямоване на задоволення потреб людини, а економічний базис суспільства виступає визначальним щодо феноменів суспільної свідомості. На відміну від попередників, К.Маркс і Ф.Енгельс саме у матеріальному виробництві вбачають основу історичного процесу. Синтез матеріалізму і діалектики дозволив їм відкрити закони суспільного розвитку. Певні способи виробництва лежать в основі суспільно-економічних формацій, зміна яких через боротьбу класів складає суть історичного процесу. У цьому процесі людство неминуче повинно прийти до комуністичної формації, що не знає класових відмінностей взагалі.

Подальший розвиток марксистської філософії набув у різних країнах світу специфічні риси як у теорії, так і в застосуванні її на практиці. Серед найзначніших представників філософії марксизму слід назвати Й.Діцгена, А.Бебеля, Ф. Мерінга (Німеччина), Г.В.Плеханова, В.І.Леніна (Росія), Д.Лукача (Угорщина), А.Грамши (Італія), П.Лафарга (Франція) та ін Слід особливо підкреслити, що марксизм, як і вся класична філософія, виходить з головного принципу раціоналізму – визнання розуму основою пізнання і поведінки людини, що прагне організувати суспільне життя саме на раціональних засадах. Йому властивий пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання, наука (в якій у найбільш адекватній формі знаходить висвітлення могутність розуму) і є та сила, що здатна вирішити всі проблеми, які стоять перед людиною.

Антисцієнтистський тип філософствування, навпаки, бере під сумнів домагання розуму на остаточне осягнення істини, акцентуючи увагу на складній природі людини і суспільства, що включає не тільки раціональні, але й ірраціональні моменти буття. Вперше дану проблему поставив А.Шопенгауер у своїй роботі «Світ як воля і уявлення». Сутність особистості, за А.Шопенгауером, складає незалежна від розуму воля – абсолютно вільне бажання, невід'ємне від тілесного існування людини. Сама ж індивідуальна воля є проявом космічної світової волі, що є основою та істинним змістом всього існуючого.

Філософія А.Шопенгауера стала одним з основних джерел «філософії життя», а також передувала деяким сучасним психологічним концепціям. Слід зазначити, що поняття «життя» трактувалося різними філософами по-різному. Так, Ф.Ніцше трактує життя як біологічний прояв волі до влади, В.Дільтей – як реальний душевно-духовний зв'язок представників різних епох і культур, О.Шпенглер – як «долю», «душу» культури.

Найповніше антисцієнтистський тип філософствування розкрився в екзистенціалізмі – філософській течії, що висуває на перший план сенсожиттєві питання, які не піддаються раціональному поясненню. Філософія екзистенціалізму протиставляє сутність і існування (екзистенцію) людини, чи взагалі заперечує сутність як щось наперед задане буттю людей.

Представниками екзистенціалізму були Г.Марсель, Л.Шестов, М.О.Бердяєв, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, К.Ясперс. Цей напрямок був викликаний до життя двома світовими війнами, революціями та іншими соціальними катаклізмами, що потрясли Європу в ХХ ст. Основними проблемами екзистенціалізму були проблеми людини, її справжнього буття, свободи і відповідальності, життя і смерті. Як модуси людського буття (екзистенціали) вони розглядали турботу, занедбаність, провину, страх, відповідальність, вибір, смерть. Екзістенциали відбивають абсурдність буття відчуженої людини у відчуженому світі. Абсурд – ведучий мотив міркувань екзистенціалістів, що виражає безглуздість існування як світу, так і людини. Символічність назв творів екзистенціалістів – «Нудота», «Мертві без поховання», «Слова» Ж.-П.Сартра, «Чума», «Людина, що бунтує» А.Камю та ін. – орієнтована на те, щоб емоційно передати стани й умонастрої несправжнього людського існування.

В екзистенціалізмі виділяють два напрямки: релігійний (Г.Марсель, К.Ясперс, М.О.Бердяєв) і атеїстичний (Ж.-П.Сартр, А.Камю). Екзистенціалізм був реакцією філософії на засилля позитивістської методології в області науки і соціальних процесів, зниження цінності людської особистості у технізованому, раціоналізованому суспільстві, у якому спілкування стає анонімним, а людина – безликою.

Наступним напрямком, який було викликано пошуком сенсів людського буття в межах суспільства, що трансформується, стала філософська герменевтика (грець. ε ρ μ η ν ε υ τ ι χ ή, від ε ρ μ η ν ε ύ ω – роз’яснюю, витлумачую). Цей напрямок отримав свою назву від ім’я Гермеса, персонажа давньогрецьких міфів, що віщав людям волю богів. З самого початку герменевтика – це теорія і практика тлумачення, розуміння та інтерпретації текстів, насамперед, Святого Писання, а також вчення про передумови і засоби такого розуміння. Ведучими представниками герменевтики виступають Х.-Г.Гадамер, К.-О.Аппель, П.Рікер, Е.Бетті. Для Х.-Г.Гадаме-ра, по-перше, герменевтика є не методом, а універсальною філософією сучасності. Вона повинна дати відповідь на питання: як можливе розуміння навколишнього нас світу? Як у цьому розумінні втілюється істина буття? У широкому розумінні, герменевтика повинна стати самосвідомістю сучасної людини. На противагу раціоналістичному засиллю неопозитивізму, Х.-Г.Гадамер апелює до етики й естетики, що формують смак, забарвлюючи процес переживання. По-друге, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але є завжди також і продуктивним відношенням між інтерпретатором і традицією. Особлива роль інтерпретатора полягає у тому, що йому належить право доповнювати традицію новими смислами.

Ключовою ідеєю Х.-Г.Гадамера є ідея мови як особливої онтологічної реальності. З його погляду, «буття є мова». Тільки в мові відкривається людині істина, через неї пізнається світ у всій його розмаїтості. Філософська герменевтика надала гуманітарним наукам особливий метод, що спирається на теоретико-пізнавальні категорії: (інтуїція, розуміння, передрозуміння, інтерпретація, пояснення, «герменевтичне коло»). Герменевтичний метод найбільш затребуваний в історії і семіотиці, логіці і гносеології мови, філології, літературній критиці, перекладацькій діяльності, юридичній практиці.

Сучасна релігійна філософія представлена різноманітними течіями, пов'язаними з різними конфесіями. Найбільш впливовим напрямком західної релігійної філософії є неотомізм (від лат. neo – новий і thomismus – томізм; вчення Фоми (Thomas) Аквінського) – офіційна філософія Католицької церкви. У центрі уваги неотомізму – проблема співвідношення віри і розуму. Представники сучасного неотомізму (Е.Жильсон, Ж.Марітен, Іоанн-Павло II (К.Войтила)) намагаються довести, що католицькому віровченню притаманні універсальні можливості піднятися над протиставленням наукового знання і віри.

Онтологічні особливості неотомізму зводяться до таких положень: 1) Бог створив світ (ідея креаціонізму) і, отже, світ є проявом його сил і можливостей, його мудрості; 2) людина створена «за Образом і Подобою Бога», і їй властивий розум і свобода волі; 3) Бог не тільки створив світ, але й керує ним.

У гносеології неотомісти розрізняють два джерела пізнання – розум (науку) і Божественне Одкровення (віру як непохитну впевненість у тім, що Бог відкрив людині істину через Слово). Однак в ієрархії філософських проблем особливе місце належить людині, яка розуміється як складна духовно-матеріальна субстанція, що створюється в результаті єдності душі і тіла.

Величезний вплив на філософію ХХ ст., включаючи як сцієнтистський, так і антисцієнтистський типи філософствування, справила феноменологія (від грець. φ α ι ν ό μ ε ν ο ν – те, що з’являється і λ ό γ ο ς – вчення) Е.Гуссерля. Об'єктом філософського дослідження, за Е.Гуссерлем, виступає наукове знання і пізнання; метою – побудова «науки про науку», універсального «науковчення». Головне у філософії Е.Гуссерля – феноменологічний метод, спрямований на аналіз свідомості. Першим кроком цього методу виступає феноменологічна редукція як спосіб очищення свідомості від емпіричного змісту з метою сприйняття чистих значень предметів, затемнених суперечливими думками й оцінками. Ці значення переживаються в досвіді чистої свідомості й обробляються нею до рівня смислових структур.

Е.Гуссерль відмовляється від виділення суб'єкта й об'єкта в гносеології. Феноменологія внутрішньо суперечлива: з одного боку, вона традиційно орієнтується на науку і наукове знання на противагу психологізму в логіці, що склався наприкінці ХIХ ст., а з іншого боку, вона орієнтована на розробку проблеми ірраціонального в культурі за допомогою таких понять, як «життєвий світ» і «наука».

Пограничне положення між сцієнтистським і антисцієнтистським типами філософствування займає також психоаналіз, який формально зародився як науковий напрямок, що змістовно вивчає несвідоме, тобто ірраціональне в людській психіці. Засновником психоаналізу став З.Фрейд, який представив психіку у вигляді трьох рівнів – свідомого «Я», підсвідомого «Воно» і передсвідомого «Над-Я». Головне досягнення З.Фрейда полягало у відкритті підсвідомого – глибинного шару людської психіки, сукупності активних психічних станів і процесів, не усвідомлюваних у буденному досвіді особи. Підсвідоме, за З.Фрейдом, детермінує зміст нашої свідомості. У повсякденному житті людина змушена постійно вибирати між «принципом задоволення» і «принципом реальності», що складає основу внутрішньо-особистісного конфлікту і причину сублімаціїї особистості.

Розроблена З.Фрейдом техніка психоаналізу спрямована на оволодіння підсвідомим, перекладі його змісту в усвідомлені поняття й образи. Пізнання в психоаналізі розуміється як пізнання підсвідомого, що виявляється нічим іншим, як пригадуванням, поновленням у пам'яті людини давно забутих, витіснених у підсвідоме, знань. В області соціальної філософії З.Фрейд доходить до висновку, що культура веде до зменшення людського щастя і посилення почуття провини через зростаюче обмеження реалізації природних бажань, виражає песимістичні погляди на можливості людського суспільства.

Вплив психоаналізу на сучасну західну, зокрема, американську філософію важко переоцінити. Послідовниками фрейдизму були К.-Г.Юнг, А.Адлер, Г.Маркузе, В.Райх, Е.Фромм, К.Хорні, які піддали класичний фрейдизм критиці за абсолютизацію біологічного начала в житті суспільства і людини.

Короткий огляд основних напрямків західної філософії демонструє, по-перше, що філософія розвивається в контексті основних проблем сучасності, таких як проблеми розвитку науки, методології наукового пізнання, сутності науково-технічної революції, ролі техніки і місця людини у технізованому світі, соціальних і політичних проблем; по-друге, названі школи не ізольовані, а взаємодоповнюють, уточнюють положення одна одної. Історія філософії в ХХ ст. свідчить, що сучасний багатомірний світ не може бути досліджений лише одним універсальним методом, необхідний методологічний синтез результатів пошуків різних філософських напрямків. Можна прогнозувати, що у ІІІ тис. саме ця тенденція отримає свій подальший розвиток.

5. Російська філософія ХІХ – першої половини ХХ століття. Своєрідний тип філософствування сформувався протягом ХVIII-ХІХ ст.ст. у Росії. У «широкому» значенні російська філософія є історія становлення російської самосвідомості, духовної ідентичності російської людини. «Проміжний» – між Заходом і Сходом – характер російської цивілізації обумовив подвійний вплив західної і східної філософії на вітчизняну традицію. Разом з тим, «російська філософія, звичайно ж входить у західну філософську традицію, і весь її розвиток пов'язаний з активним засвоєнням і переробкою західної філософії. Безпосередній вплив на неї східної філософії був значно менш істотним, ніж західної, і зводився до епізодичного запозичення ідей. Російським філософам був близький містичний елемент східних систем, але зовсім неприйнятне заперечення значимості особистого начала в людині, її індивідуальності».[4]

При цьому російська філософія має ряд специфічних відмінностей, що не дозволяють ототожнювати її з західною. По-перше, на неї вплинули особливості російської ментальності. Як писав М.О.Бердяєв, «широта російських рівнин обумовила широту російської душі». Для російської філософії характерна широта постановки проблем, рефлексія питань світобудови, космосу, людського буття.

По-друге, на відміну від Західної Європи, в Росії християнське світорозуміння стало не стільки непорушною основою життя, скільки болісною проблемою, від вирішення якої залежав сенс життя і окремої людини, і всієї нації, але яка ніколи не була вирішена остаточно.

По-третє, на перший план філософських міркувань виходять дві тісно пов'язані проблеми: 1) сутності і сенсу людського буття і 2) закономірностей історії.

По-четверте, у розумінні світу, людини та історії був присутній граничний дуалізм: «людина в одному вимірі укорінена у вічному, духовному бутті, в іншому вона належить матеріальному, тимчасовому буттю».[5] Цим пояснюється паралельний розвиток матеріалістичної й ідеалістичної традицій.

По-п'яте, російська філософія наполягала на недостатності односторонньо раціоналістичного підходу. У ній образне, художнє, інтуїтивне відношення до світу співіснує – а в деяких філософів і переважає – з абстрактно-раціональним його освоєнням. Цільне філософське знання припускає єдність раціонального, релігійного, етичного, естетичного начал. Таке розуміння не могло не вплинути на концепцію істини – морально недосконалій людині істина не дається.

У своєму розвитку російська філософія пройшла ряд етапів, включаючи дохристиянську епоху, архетипи якої зафіксовані в епосі, що відбив основні риси давньоруської культури: її язичницькі корені та вірування, соціально-психологічні особливості її субетносів, характер їх комунікації із суміжними народами, особливості моральної свідомості, натурфілософії тощо.

Перший етап інституювання російської філософії пов'язаний з іменами О.Новікова, О.М.Радищева, із самобутньою, опозиційною «академізму» творчістю Г.С.Сковороди. Створення російської філософської школи пробудило інтерес до досягнень закордонних колег – представників філософії Просвітництва, німецької ідеалістичної діалектики, французького матеріалізму, а також до містичних та ірраціоналістичних вчень. Характерні риси російської філософії цього періоду – гострий соціальний критицизм, чітко виражені гуманістичні настрої, аксіологічні домінанти, інтуїтивний пошук шляхів і перспектив розвитку національної духовної культури.

Водночас у надрах природознавства, що зароджується, у цей період визріває і матеріалістичний напрямок, пов'язаний, насамперед, з ім'ям М.В.Ломоносова. Енциклопедична ерудиція, широта поглядів цього вченого, його прагнення до створення «повної системи природи» супроводжувалися атомістичним трактуванням світобудови, вимогою автономії наукового і релігійного знання. В епоху Просвітництва матеріалістичну філософію розвивали Д.С.Анічков, Л.П.Козельский, С.Е.Десницький. У подальшому даний природничонауковий матеріалістичний напрямок у вітчизняній філософії був представлений такими мислителями, як В.Г.Белінський, В.П.Боткін, А.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, Д.І.Менделєєв, В.І. Вернадський та ін.

У XIX ст. складається основна опозиція російської філософії, зовнішнім чином «знята» пізніше, але така, що не втратила свого значення й донині. Предмет суперечки між «західниками» і «слов'янофілами», зафіксований у назвах цих напрямків, прийняв форму питання про способи входження Росії у світову культуру. Західники (серед них – П.Я.Чаадаєв, декабристи, революційні демократи-різночи­нці, ліберали і марксисти) відстоюють європейський шлях розвитку країни. Їм протистоять слов'янофіли, які вважають, що російська культура має унікальність, і що її «ідея» – «єдність православ'я, самодержавства і народності» – не підлягає якому-небудь перетворенню. Маніфестація їхніх поглядів дана в роботах О.С.Хомякова, І.С.Аксакова, К.С.Аксакова, І.В.Кирєєвського, П.В.Кирєєвського, у яскравій полемічній формі вона виражена у Ф.М.Достоєвського.

Кінець XIX – перша чверть ХХ ст.ст. знаменується розквітом російської філософії, що іменується іноді її «срібним віком». Спектр напрямків і систем, що його репрезентують, простирається від консервативної академічної філософії (О.М.Новіцкий, С.С.Гогоцький, П.Д.Юркевич) до ліберальної філософії права (Б.М.Чичерін, Л.Й.Петражицький) і від філософської антропології В.В.Розанова, що передбачила окремі ідеї фрейдизму, до філософії російського космізму М.Ф.Федорова.

Російській філософії у цілому притаманне загострене почуття реальності. Ще слов'янофіли стверджували, що пізнання реальності є безпосереднім (О.С.Хомяков пише про «живознання»). Для позначення такого типу пізнання російські філософи використовували поняття «віра». Різні форми інтуїтивізму в гносеології розроблені Вол.С.Соловйовим, М.О.Лосським, П.О.Флоренським, О.Ф.Лосєвим та ін. Створюючи вчення про розуміння Бога, російські філософи вважали, що релігійна віра є найбільш досконала форма пізнання. На відміну від кантівського гносеологічного ідеалізму російський інтуїтивізм є формою гносеологічного реалізму. Зворотною стороною цього реалізму є довіра російських філософів до містичної інтуїції, що дає пізнання методологічних принципів. Вони розглядали пізнання як органічну всеосяжну єдність, аналізували його чуттєву, інтелектуальну і містичну інтуїцію. Тільки зібравши в єдине ціле усі свої духовні сили – чуттєве сприйняття, раціональне мислення, естетичну перцепцію, моральний досвід і релігійну свідомість – людина починає розуміти істинне буття світу, осягати надраціональні істини про Бога, а її знання стає цільним. Людина як осередок цих чуттєвих і духовних актів постає як повноцінний суб'єкт буття і діяльності. На відміну від односторонньо-раціональних пізнавальних процедур західної людини, людина, що володіє цілісним знанням, здатна знайти сенс вселенського існування. Особливий акцент робився на антропологічних і етико-аксіологічних питаннях.

Слід особливо підкреслити, що російська релігійна філософія, яка оформилась як самостійна течія в середині ХІХ ст., не була повторенням середньовічної схоластики. Вона активно використовувала досягнення сучасної науки і філософії, особливо гносеології, тому, будучи прогресивним явищем в історії російської філософії, вона багато у чому передбачила чимало філософських ідей Заходу. Християнські системи російських філософів є реалістичними, вони уникають однобічного моралізування і суб'єктивізму церкви.

Особливе місце серед цих систем належить «філософії Всеєдності» Вол.С.Соловйова. Історико-культурний зміст і зовнішній пафос її полягав у «діалектиці тотожності» – синтезі різнорідних напрямків західної науки, східної містики, образно-символічного світу мистецтва і досягнень самої філософії на базі розробленої мислителем оригінальної філософії «софійності». На відміну від гегелівської системи, з якою полемізував Вол.С.Соловйов, його теорія базувалася не на абстрактній, «холодній» ідеї історії, а на живому, часом драматичному житті народів і держав. Її смисловим ядром стала етика, «онтологія добра», що прагнула гармонізувати суперечливі соціальні відносини, зокрема, відносини між Сходом і Заходом. Морально-гуманістична домінанта філософії Вол.С.Соловйова дозволяє вважати цю систему характерним зразком російської філософії, логічним підсумком її попереднього ідеалістичного розвитку.

Для російської релігійної філософії характерне вчення про Софію – мудрість, так званна софіологія (Вол.С.Соловйов, П.О.Флоренький, С.М.Булгаков, В.В.Зеньковський). В її основі лежить визнання наявності онтологічних зв'язків між всіма істотами у світі, – зв'язків, що переборюють усі перешкоди в часі і просторі. В російській філософії стверджується ідея соборності, сполучення єдності цілого і свободи особистості на основі їх загальної любові до Бога й абсолютних моральних цінностей.

У ХХ ст. основні тектонічні розломи російської філософії різко змінюються, відбиваючи головний політичний конфлікт епохи. Опозиційні марксизму російські філософи, за рідкісним винятком, опиняються в змушеній еміграції. Далеко від Батьківщини розробляє свою систему християнського екзистенціалізму і «антроподицею» М.О.Бердяєв, ведуть філософські дослідження М.О.Лосський, І.О.Ільїн, С.Л.Франк, Л.П.Карсавін, В.В.Зеньковський, продовжують філософський самоаналіз російської культури спадкоємці «зміновіхівського» руху, формується молоде покоління російських філософів-емігрантів.

Серед тих, хто залишився в країні, в явній чи прихованій опозиції марксизму розробляють свої оригінальні ідеї П.О.Флоренський, О.Ф.Лосєв. У рамках марксизму протистоять його відвертій догматизації О.О.Богданов, М.І.Бухарін, М.М.Бахтін, а в другій половині ХХ ст. – видатні дослідники О.О.Зінов'єв, Е.В.Іл'єнков, М.К.Мамардашвілі та ін.

З кінця 80-х рр. у Росії відроджується відкритий діалог філософських систем, вільне висловлювання альтернативних думок, отримують новий та інтенсивний розвиток «російська ідея», проблеми «євразійства», «російського космізму», ноосферології, проводяться лінгвістичні, семіотичні, культурологічні дослідження. У 2003 р. російські філософи взяли активну участь у Всесвітньому філософському конгресі в Стамбулі, продемонструвавши закордонним колегам високу професійну культуру, активність життєвої позиції і готовність успішно вирішувати творчі завдання, що стоять перед людством глобальні проблеми в ситуації соціальних криз.