Мета виробництва та межа виробничих можливостей

Тема 2.

Економічні потреби. Суспільне виробництво: сутність, структура, ресурси, виробничі можливості, результати

План вивчення теми

2.1. Логічно-тезовий виклад питань для розгляду на лекції

2.1.1. Економічні потреби: сутність, структура. Економічні блага.

2.1.2. Суспільне виробництво: сутність, структура.

2.1.3. Економічні ресурси і фактори виробництва. Економічний вибір.

2.1.4. Результати суспільного виробництва

2.2. Коментар до питань, які винесені на самостійне опрацювання

2.2.1. Дослідження економічної природи потреб людини в історії

економічної думки

2.2.2. Закон зростання потреб та механізм його дії.

Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) у їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємообумовленості та взаємозалежності [1, c.52]. Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку” [2, с. 108].

Суспільне виробництво включає в себе чотири стадії (рис. 1):

- безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг);

- розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей);

- обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі (натуральна, грошова) обмінюється на необхідні конкретні засоби існування;

- споживання - тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу.

Рис. 2.2. Стадії суспільного виробництва [1, c. 37]

Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництва: матеріальне та нематеріальне виробництво (див. рис. 2).

Рис. 2.3. Структура суспільного виробництва [1, c. 52 ]

Рис. 2.4. Структура сфер суспільного виробництва [1, с. 53]

Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки:

- завжи є суспільним виробництвом;

- має безперервний характер розвитку, постійно повторюється, тобто відтворюється;

- у процесі виробництва виникають економічні відносини між людьми;

- є важливою складовою частиною тієї чи іншої соціально-економічної системи.

Найважливішою складовою процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця – свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб. Основні моменти процесу праці: робоча сила (особистий фактор виробництва); предмети праці, засоби праці (речовий фактор виробництва)[2, с. 109].

У нематеріальному виробництві особливе місце належить духовному виробництву: праця художника, скульптора, письменника, кінорежисера, фотографа тощо. Результатом їхньої праці, як і в матеріальному виробництві, є створення матеріалізованих благ – книг, картин, скульптур, кінострічок, фотографій. Але все ж таки духовне виробництво відноситься до нематеріального виробництва, оскільки головним у ньому є не матеріальна частина створення речі, а її естетична цінність, глибина духовного відображення реального світу через талант людини. Продукт сфери нематріального виробництва набуває форми “товару-послуги”, яка має ряд характерних ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва [2, с. 109]. Ознаки товару-послуги: 1) сутність послуги, як правило, полягає не в матеріально-речовій формі, а в корисному ефекті певної трудової діяльності; 2) процесс виробництва послуги збігається з моментом її споживання в часі й просторі (послуга лікаря, вчителя, музиканта, тренера, перукаря тощо); 3) послуга, як правило, не може накопичуватись і транспортуватись.

У сучасних умовах значення сфери нематеріального виробництва і послуг значно підвищується, його зростання стає закономірністю соціально-економічного розвитку всіх країн, особливо розвинутих цивілізованих держав. Сьогодні у сфері нематеріального виробництва та послуг розвинутих країн зайнято понад 55% працездатного населення й виробляється від 60 до 75% валового національного продукту. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їх потреб [2, с.111-112].

2.1.3. Економічні ресурси і фактори виробництва.Економічний вибір

Фундаментальною проблемою економіки є постійне зростання потреб і обмеженість економічних ресурсів для їх задоволення.

До економічних ресурсів зараховують усі природні, людські та створені працею людини ресурси, які використовують у виробництві товарів і послуг. На цій підставі їх ще називають виробничими ресурсами, оскільки природні, трудові ресурси та ресурси, створені у межах економіки, необхідні для процесу виробництва.Таблиця 2.2.

Класифікація виробничих ресурсів за різними ознаками

З розвитком суспільства змінюються роль та значення конкретних видів виробничих ресурсів. В доіндустріальному (аграрному) суспільстві ключовими є такі ресурси, як ручна праця, худоба та земля; в індустріальному - промислові вироби, сировина; у постіндустріальному – інформація, знання.

Потенційно ресурси (природні, трудові) можуть стати факторами виробництва, коли використовуються в процесі виробництва.

Серед учених-економістів немає єдності з природу того, що вважати факторами виробництва [1].

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: землю, капітал, працю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, знання [2].

Процес використання природних ресурсів - фактора земля - для задоволення людських потреб є сутністю господарської діяльності у будь-якому суспільстві. Однак більшість видів таких ресурсів невідтворювані, а тому абсолютно обмежені. Їх виробниче використання має природні межі, розширення яких можливе завдяки ефективному й раціональному природокористуванню, екологічній безпеці.

Капітал - це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг. Корисність і цінність капіталу як виробничого фактора полягає в його економічній сутності: капітал - це вартість, яка у процесі виробництва приносить ще більшу вартість.

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція “людського капіталу”, згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства [3].

Наука - специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створюваних нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства [3, c.114].

Виокремлення інформації та знань у самостійний виробничий ресурс зумовлене сучасною науково-технічною революцією. Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Інформація і знання стають найважливішими умовами підвищення ефективності виробництва.

Цінність кожного із зазначених основних видів ресурсів (факторів виробництва) полягає у їх корисності, що визначається насамперед продуктивністю, здатністю приносити своєму власникові певний вид доходу[4].

Безліч економічних цілей при обмеженості ресурсів ставить проблему економічного вибору – вибору найкращого із альтернативних варіантів їх використання, при якому досягається максимальне задоволення потреб при даних витратах.

Перед кожною людиною, фірмою, суспільством в цілому виникають проблеми, що, як і для кого виробляти, тобто як визначити умови і напрямки використання обмежених ресурсів.

Економічна наука при цьому не тільки прагне зафіксувати те, що є, але й розробляє найкращі варіанти вирішення проблем, що виникають. В останньому випадку виникає проблема раціонального ведення господарства. При цьому вважається, що суб’єктом господарства є «homo economicus» - розумний (раціональний) індивід, добре навчений, має глибокі загальні і професійні знання, а також великий практичний досвід. Його метою є досягнення максимальних результатів при даних витратах ресурсів або мінімізація витрат при досягненні визначеної цілі. Така передумова є нереальною, але теорія оптимізації слугує своєрідним керівництвом до раціональної діяльності. В економічній теорії передбачається, що кожний господарюючий суб’єкт прагне до максимізації: споживач – задоволення своїх потреб, фірма - прибутку, держава – рівня добробуту людей.

В реальній дійсності люди завжди мають справу з альтернативними витратами. Виробництво одного економічного блага означає відмову від іншого. Раціональна людина повинна підрахувати не тільки майбутні витрати, але й витрати невикористаних виробничих можливостей, щоб зробити оптимальний економічний вибір.

Якби ресурси не були обмеженими, то не існувало б і проблеми найкращого, оптимального розподілу їх між різними напрямками використання, підвищення ефективності їхнього використання, а також встановлення правил і способів розподілу.

Концепція ефективності є центральною в економічному аналізі. В загальному розумінні ефективність – це можливість використати найкращим чином те, що має суспільство у своєму розпорядженні для досягнення найкращого результату.

Оскільки в економіці діє значна кількість суб’єктів та ринків, досягнення ефективного стану - складний процес.

Стан економіки може бути охарактеризований як ефективний, якщо ефективність досягнута одночасно на всіх взаємопов’язаних ринках. Воднораз усі суб’єкти в економіці можуть констатувати, що вони досягли найкращого стану з точки зору власних цілей. При цьому стан економічної ефективності характеризується тим, що жоден з економічних суб’єктів не може отримати додаткових вигод без того, щоб не завдати втрат іншим суб’єктам. Тобто: якщо всі економічні суб’єкти досягають певного стану і ніхто з них не може його покращити, не погіршуючи стану інших, то економіка досягає стану економічної ефективності.

Таблиця 2.3.

Характерні ознаки факторів виробництва

2.1.4. Продукт суспільного виробництва і характер праці

У кожному конкретному випадку результат виробництва підприємства – це певний продукт: автомобіль, комбайн, тканини і т.п.[1].

Результатом суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт. Це - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Суспільний продукт характеризується наступними властивостями: 1) здатністю задовольняти певні потреби людей; 2) у ньому завжди втілюються затрати суспільної праці. Відповідно розрізняють натурально-речову та суспільну сторони продукту.

Натурально-речову сторону суспільного продукту формують різноманітні споживні вартості. Для того, щоб стати споживною вартістю, продукт праці не обов’язково має набути форми речі, бути матеріальним благом. Споживними вартостями є послуги, котрі мають нематеріальний характер: послуги овіти, охорони здоров’я, культури, побуту. Сучасне виробництво потребує наукових, інформаційних, транспортних та інших послуг. Обсяг і якість послуг – один із найважливіших показників соціально-економічного прогресу сучасного суспільства, рівня та якості життя. Виробничі та особисті послуги – невід’ємна частина суспільного продукту, а праця, яка затрачається на їх надання, є частиною продуктивної, суспільно корисної праці.

Наступна властивість сукупного суспільного продукту полягає в тому, що він втілює у собі певну кільність витраченої людської праці. У господарській діяльності ця властивість суспільного продукту відіграє особиву роль. Суспільство має знати, скільки було затрчено праці на отримання тієї чи іншої споживної вартості та суспільного продукту.

Кожний матеріальний продукт, за винятком благ природи, є результатом конкретної праці, яка характеризується приведенням у дію у процесі її здійсненя певних трудових навичок та вмінь людини (землероба, шахтаря, слюсаря тощо). Інша сторона суспільного продукту втілює в собі затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Матеріальною основою цієї строни праці є праця у фізіологічному розумінні як затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Вона називається абстрактною працею, і нею створюється вартість товару, а відповідно, і всього суспільного продукту.

Отже, продукт суспільного виробництва у процесі його створення набуває форми суспільного та являє собою сукупність усіх споживних вартостей, створених суспільством в цілому. Одночасно в ньому втілюється певна кількість затраченої абстрактної праці, що визначає його вартість[2, c. 27].

У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт (ВСП). Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. Валова продукція - загальний обсяг виробленої продукції окремими підприємствами, галуззю, суспільним виробництвом за певний період.

Найважливішим результативним показником розвитку економіки країни є чистий продукт (ЧП). Він являє собою частину ВСП або нову створену вартість за рік, тому що є результатом живої праці, затраченої в даний період. В економічній теорії і сучасній обліково-статистичній практиці ЧП отримав назву національного доходу. Як реальний результат функціонування суспільного виробництва, його динаміки, чистий продукт визначає рівень матеріального добробуту населення країни на даному етапі й можливості його зростання в майбутньому. Така важлива роль чистого продукту передбачає поділ його на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт - це та частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління. За рахунок необхідного продукту повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи. Мінімальна величина необхідного продукту визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування. Максимальна величина необхідного продукту визначається розмірамичистого продукту. Якщо необхідний продукт буде постійно поглинати весь чистий продукт, то це, з одного боку, при незмінній кількості населення породжуватиме застій життєвого рівня населення, а з іншого - при зростанні населення - його зниження. Тому суспільство завжди повинно виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.

Додатковий продукт - це частина чистого продукту, яка виступає як надлишок над необхідним продуктом. Додатковий продукт виникає лише на певному ступені розвитку людського суспільства, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше продукту, ніж йому необхідно для життя.

Отже, поява додаткового продукту стала результатом і в той же час могутнім рушійним мотивом технічного прогресу.

У процесі виробництва окремі його ланки часто не доводять продукт виробництва до форми придатної для споживання людиною, а лише готують його для подальшої обробки. На наступних стадіях виробництва продукт обробляється, щоб стати предметом споживання для людини. Тому у складі суспільного продукту розрізняють проміжний та кінцевий продукт.

Кінцевими продуктами є матеріальні блага і послуги, які виробляються для кінцевого використання, а не для подальшої обробки чи переробки або продажу.

Більшість продуктів (сировина, матеріали, комплектуючі машин) проходять кілька виробничих циклів протягом року, перш ніж потрапляють до кінцевого споживача. У результаті окремі частини і компоненти більшості продуктів купуються і продаються декілька разів. Проміжні продукти – це матеріальні блага і послуги, які використовуються для подальшої обробки, переробки чи для перепродажу.

У системі суспільного поділу праці багато підприємств (і цілі галузі) спеціалізуються на виробництві проміжних продуктів – пшениці, залізної руди, деревини, нафти, льону, металу і т.п.

Іншою стороною суспільного продукту виступає його вартість. За допомогою цієї категорії ведеться облік ринкової вартості суспільного продукту, окремих галузей і сфер виробництва, а також вимірюється додана вартість. Без категорії вартості неможливо обчислити обсяги суспільного продукту

2.2. Коментар до питань, які винесені на самостійне опрацювання

2.2.1. Дослідження економічної природи потреб людини в історії економічної думки

Багатогранність потреб і необхідність функціонування всього сус­пільного виробництва для організації їх задоволення завжди приверта­ли увагу дослідників, що визначало потребу і їх класифікації [1, с.54-55].

Так, уже видатний історик і філософ Стародавньої Греції Ксенофонт висловлює думку про економічну природу людських потреб і говорить про те, що їх задоволення залежить від доходу людей.

Арістотель уперше робить класифікацію потреб, поділяючи їх на рослинні (тваринні) та дійсно людські, які він пов'язував з людськими доброчинностями.

У середньовіччя представники школи каноністів (Хома Аквінський та ін.) розглядали потреби крізь призму християнського вчення. По­треби людей у них були наслідком помислів і дій верховної істоти-бога, а самі потреби вони класифікували на вищі - це потреба любові до бога, і нижчі - це потреби, що забезпечували земне існуванні лю­дини.

А. Сміт вважав, що людина завжди намагається покращити своє матеріальне становище, задовольнити свої потреби. Цього можна досягти, вважав він, тільки збагачуючись, а це означає, що першоджерелом задоволення всіх потреб людини ви­ступає потреба людини у власній вигоді, потреба в збагачуванні.

Д. Рікардо розглядає потреби з боку їх кількісної характеристики і робить висновок про їх безмежність. У своїх дослідженнях він просу­вається значно далі від попередників і проводить різницю між потре­бою як бажанням, що виникає безвідносно до забезпечення його гріш­ми, і потребою, що забезпечена грішми. У першому випадку потреба економічно є малозначущою. У другому випадку ця потреба має назву платоспроможного попиту, який є конкретним проявом саме тих по­треб, з якими і має справу економіка.

Значну увагу питанню потреб приділяв і великий німецький уче-ний-філософ Гегель (1770-1831 pp.). Він вважав, що основою всіх дій людини є їх потреби, які, трансформуючись в інтерес, цілі та ідеали, виступають рушійною силою дій людини. Гегель уперше розглядає потреби як систему, що складається з індивідуальних і суспільних по­треб. У межах останніх він виділяє також соціальні потреби, що обу­мовлені громадянським суспільством.

Не однозначними є погляди соціалістів-утопістів: Фурьє, Оуен, Сен-Симон. Вони виходили з необхідності досягнення в майбутньому суспільст­ві повного достатку для кожної людини і задоволення всіх її потреб. Такий підхід вимагав від них значної уваги до проблем формування потреб, розподілу самих предметів споживання тощо. У зв'язку з цим вони класифікують усі потреби на розумні й нерозумні.

Перші потреби вони поєднують з тими, що забезпечують людині фізичний розвиток, здатність до праці, продовження роду. Нерозумні потреби - це всі ті потреби, які шкодять розвитку людини або ж пов'язані з не дуже важливими (з позиції суспільства) уявленнями і смаками людини. Аналізуючи потреби, соціалісти-утопісти приділяли дуже багато уваги узгодженню індивідуальних потреб і потреб усього суспільства.

Сучасна економічна теорія також приділяє багато уваги сутності та класифікації потреб.

Класична та неокласична економічні теорії розглядають потреби економічної людини в рамках моделі, побудованої на принципах методологічного індивідуалізму. Економічний індивід тут є абсолютно відокремленою людиною, котра максимізує свою корисність, тому і потреби його трактуються як брак (відсутність) чогось у житті. Потреби – це різні види “недостатності” чого-небудь, що відчуває індивід у певний проміжок часу. Ці види недостатності можуть бути фізіологічними (наприклад, потреба в їжі), психологічні (наприклад, потреба в самоутвердженні) чи соціологічного характеру (потреба в соціальному спілкуванні). Потреби ту розглядаються як “стартер”, пусковий механізм поведінки індивіда. Спонукальність потреб являє собою не суспільне явище, а виключно відображення внутрішнього стану людини. Найбільш повно таке розуміння потреб і їх спонукальних дій проявилося у знаменитій піраміді потреб А. Маслоу [2]

2.2.2. Закон зростання потреб і механізм його дії

Одне з фундаментальних положень економічної теорії (політичної економії) - економічні потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, - обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку - закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва.

Суть закону зростання потреб в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Цей закон характеризує взаємодію потреб і виробництва у процесі розвитку, коли

... П' ®В'®П" ®В"...,

тобто зрослі потреби П' (П'+DП) стимулюють зростання виробництва B', збільшення якого веде до зростання потреб П", а це є причиною подальшого зростання виробництва В". Такий процес є безперервним (...), оскільки потреби людини є безмежними [1, c.42].

Закон зростання потреб знаходить свій прояв у двох головних формах:

1) у зростанні особистих потреб;

2) у зростанні виробничих потреб.

Особисті потреби задовольняються за рахунок предметів і послуг особистого споживання. Залежно від форм задоволення ці потреби поділяються на індивідуальні та спільні. Перші задовольняються шляхом індивідуального споживання предметів і послуг кожним членом суспільства окремо (їжа, одяг та ін.) або в рамках сім'ї (загальні для сім'ї житло, предмети культурно-побутового призначення та ін.), а інші - шляхом спільного споживання (послуги освіти, охорони здоров'я та ін.).

Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб [1, c.43].

Удосконалення структури потреб відображає процес розвитку людської особистості та сприяє переходу:

- від домінування матеріальних до пріоритетного розвитку духовних потреб, пов'язаних з творчістю, пізнанням, самовдосконаленням;

- від масового виробництва та споживання до індивідуалізації потреб та засобів їх задоволення;

- від прагнення безперервного нарощування обсягів споживання до розумного самообмеження;

- від речової структури споживання до переважання у ній послуг [2, c.49].

Основою зростаючого впливу потреб на розвиток виробництва є підвищення ролі творчої праці та гуманізація виробництва як ознак постіндустріального суспільства [2].

У свою чергу зростаюча гуманізація, інтелектуалізація праці, впливаючи на формування потреб виробника, ставить відповідні вимоги до виробництва. Особливості цього процесу можна показати за допомогою рисунка.

­ ­

Рис. 2.5. Вплив потреб на виробництво

Мета виробництва та межа виробничих можливостей

Обмеженість ресурсів, а відтак, і факторів виробництва, на тлі постійно зростаючих і необмежених у своєму зростанні потреб (закон зростання потреб) примушує суспільство шукати шляхи найбільш ощадливого використання ресурсів. Поряд з цим на кожний даний момент суспільство має тільки певну сукупність факторів виробництва, здатних забезпечити виробництво необхідних благ. Усе це ставить перед суспільним виробництвом проблему вибору, в якому співвідношенні один до одного необхідно виготовляти конкретні блага.

Означена проблема в економічній літературі відома як проблема виробничих можливостей.

На рисунку зображено найпростішу модель гіпотетичної економіки, яка використо­вує власні обмежені природні й людські ресурси на виробництво лише двох товарів: засобів виробництва і предметів споживання. Кількість наявних ресурсів і рівень розвитку виробничих сил вважаються незмінними.

На вертикальній осі позначено кількість одиниць засобів виробництва (Y), а на горизонтальній - предметів споживання (X).

Крива ABCD називається межею виробничих можливостей. Будь-яка точка на цій кривій показує максимальну кількість одиниць засобів ви­робництва і предметів споживання, які виробляються при повному й ефективному використанні ре­сурсів у економіці.

Якщо всі ресурси вкласти у виробниц­тво засобів виробництва, то вироблятимуться тільки засо­би виробництва Y_A.

Якщо всі ресурси вкласти у виробниц­тво предметів споживання, то буде вироблена тільки певна їхня кількість X_D.

Коли економіка країни пе­ребуває в стані, якому від­повідає точка F чи будь-яка інша точка нижче кривої ви­робничих можливостей, то в економіці або є недовикористані ресурси, або вони вико­ристовуються неефективно.

Рух від стану F до, наприк­лад, стану N дає змогу виробити більше предметів споживання (X_N> X_F), водночас збільшуючи випуск засобів виробництва (Y_N> Y_F). Точка G лежить вище межі виробничих мож­ливостей країни, тому рівень виробництва, який відповідає цій точці, недо­сяжний при даному рівні розвитку виробничих потужностей. У стані В економіка виробляє Y_B одиниць засобів виробництва і Х_B одиниць предметів споживання.

Точки В і С на кривій відповідають різним комбінаціям засобів виробництва та предметів споживання, які можуть бути вироблені при пов­ному й ефективному використанні ресурсів.

Пересуваючись уздовж кривої з точки В у точку С, слід відмовитися від виробництва певної кількості одиниць засобів виробництва для того, щоб виробити додаткову кількість одиниць предметів споживання. Отже, ця модель ілюструє поняття альтер­нативної вартості.

Кількість одиниць товару, якою необхідно пожертвувати заради виробництва однієї додаткової одиниці іншого товару, називається вартістю втрачених можливостей, або альтернативною вартістю.

Так, при переході з точки В у точку С ми відмовляємось від виробниц­тва (Y_B-Y_C ) одиниць засобів виробництва для того, щоб створити додатково (Х_C-Х_B) одиниць предметів споживання. Нахил кривої, який визначається як відношення D Y/DХ, де DY =Y_C -Y_B, а DХ= Х_C -Х_B, показує альтернативну вартість предметів споживання, виражену в одиницях засобів виробництва.

Як приймається рішення про доцільність зупинитися в точці С, тобто не продовжувати рух уздовж кривої? Одним з принципів прийняття рішення є граничний аналіз - технічний прийом, який використовується при прийнятті рішень стосовно максимізації чистого виграшу від певної дії. У даному разі таке рішення приймається, якщо віддача від виробництва додаткової одиниці предметів споживання є еквівалентною відносній вар­тості її виробництва, вираженій в одиницях випуску тих засобів виробниц­тва, від яких ми відмовляємося. Тобто, згідно з логікою граничного аналізу, кращий вибір має задоволь­няти вимоги рівності вартості альтернативи і зростання корисності в результаті виробництва однієї додаткової одиниці продукції (у даному випадку - предметів споживання).

Граничний аналіз дає змогу з точки зору теорії розглянути процес прийняття оптимального рішення (як індивідуального, так і в суспільстві в цілому).

2.2.4. Роль науково-технічного прогресу в розвитку суспільного виробництва

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення здійснюються на основі прогресу науки і техніки.

Науково-технічний прогрес (НТП) – якісні зміни засобів і предметів праці, технологій, форм та методів організації виробництва.

Етапи науково-технічного прогресу: І-й – належить до мануфактурного виробництва (ХVI-XVIII ст.); ІІ-й - пов’язаний з виникненням машинного виробництва (кінець – ХVII - початок ХIX ст.); ІІІ-й етап - співпадає з початком сучасної науково-технічної революції. Його характерна риса - використання науки й техніки в усіх галузях економіки.

Науково-технічний прогрес здійснюється в двох формах: еволюційній та революційній [2].

Якісний стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях єнауково-технічною революцією [3].

Науково-технічна революція (НТР) є переворотом у продуктивних силах сучасного суспільства, у результаті якого здійснюється перехід від машинного до комплексно-автоматизованого виробництва. Разом з тим змінюється місце, роль і значення основної продуктивної сили – людини - в суспільному виробництві.

Характерні риси НТР: наука перетворюється в безпосередньо продуктивну силу суспільства в результаті посилення її зв’язку з виробництвом; здійснюються фундаментальні зміни в техніці й технологічних способах виробництва (лазерні, плазмові, мембральні технології); з’являються суттєві можливості докорінного перетворення предметів праці, створення принципово нових видів матеріалів з наперед заданими властивостями; підвищується економічна й соціальна роль інформаційної діяльності в науковій організації праці та управлінні суспільним прогресом; відбуваються зміни у взаємодіях матеріального виробництва й навколишнього середовища, природи і людини; удосконалюється характер і зміст праці, відбувається поєднання в ньому розумових, фізичних і психологічних знань людини з перевагою творчих елементів.