Соціокультурний розвиток східних слов’ян як джерело етнокультурної еволюції українців

Отже, наприкінці І тис. н.е. процес консолідації східних слов’ян відбувався майже на всій території сучасної України. Не завадила йому навіть ще одна потужна навала тюркомовних кочівників – хозарів наприкінці VII – початку VIII ст. Окрім того, через Хозарський каганат (VII–Х ст.) праукраїнці прилучилися до здобутків державотворчості й вартостей арабської культури. Приміром, зверхники давньоукраїнських державних утворень (Аскольд, Володимир) мали титул " каган".

Пам’ятки східнослов’янських культур VIII–IX ст. засвідчують, що в останніх сформувалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичницька релігія східних слов’ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології та в якому язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос.

У цей час на східних слов’ян значно впливала культура Візантії, що була не лише безпосередньою спадкоємницею античних культурних традицій Греції та Риму, а й першою країною, де християнство стало державною релігією. Тому епоха посилення візантійських впливів – якісно нова доба в історії культури нашого народу. Завдяки зв’язкам із візантійською цивілізацією східнослов’янська спільнота поступово залучалася до християнського світу.

Підтримуючи різноманітні зв’язки зі сусідами, праукраїнські східнослов’янські племена, а з VII ст. – уже давньоруські (давноукраїнські) племена, від котрих починається процес формування давноукраїнської народності (VII–ХІІІ ст.), у соціально-політичному, економічному, етнічному і культурному сенсах становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні арабські джерела згадують у середині ІХ ст. про три політичні центри цієї спільності, по суті, тогочасні східнослов’янські держави – Куявію, Славію, Артанію (Арсанію), згодом – пpo могутнє політичне об’єднання – “Руську землю” (Київську, Полянську землю) у Подніпров’ї.

Це державне утворення з центром у Києві, що виникло в середині ІХ ст., стало третьою історичною формою давньоукраїнської державності (після Антського союзу та держави Києвичів), знаною як держава Аскольда і Діра. Зрослу могутність їхньої держави засвідчили чотири військових походи цих київських князів на столицю Візантії Константинополь упродовж 60–70-х років ІХ ст.

Розвиток державності супроводжувався і зародженням в ІХ ст. власної писемності у східних слов’ян. Так, знайдена на стіні Софійського собору в Києві “Софійська азбука” (абетка), що складалася з 27 літер (23 грецьких та 4 слов’янських), на думку дослідників, відображає алфавіт, який, імовірно, використовували русичі за часів Аскольда і Діра. Уже тоді велося літописання, де фіксувалися події 50–60-х років ІХ ст., так званий літопис Аскольда, про який довідуємося з пізніших – Іоакимівського літопису та Никонівського зводу.

Цікаво, що на час існування держави Аскольда та Діра припадає просвітницька діяльність серед східних слов’ян солунських братів-просвітителів Кирила і Мефодія – їхня “слов’янська місія”, яка складалася з “хозарської” у 843–858 (860) рр. та “моравської” з 863 р. У “Паннонському житії” Констянтина Філософа (Кирила) повідомляється: під час першої з них, перебуваючи в Херсонесі 858 р., він бачив там Євангеліє і Псалтир, перекладені “руськими письменами”. Це ще один доказ існування у ІХ ст. слов’янської писемності на основі грецької абетки. На заміну їй Кирило і Мефодій створили 863 р. власну церковнослов’янську писемність. Імовірно, початковим її варіантом була “глаголиця”, яка у Х ст. трансформувалася у досконалішу “кирилицю”. (Рис. 16)

Рис. 16. Велесова книга

Можливо, одним із підсумків просвітницької діяльності Кирила і Мефодія стало відоме Аскольдове “хрещення полян”, що відбулося десь у 860 р., тобто задовго до Володимирового “хрещення Русі” 988 р. Згодом у Києві засновано Руську єпархію, яку очолив скерований з Візантії митрополит (архієпископ) Михайло Сирин, родом із дунайських болгар.

Досягнення східнослов’янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдиній державі – Київській Русі на чолі з династією Рюриковичів – четвертій історичній формі давньоукраїнської держави, що виникла внаслідок язичницького державного перевороту, здійсненого у Києві північноруськими князями Олегом та Ігорем у 882 р., сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.

Ця культура використовувала динаміку економічного життя, господарську основу якого становили розвинуті землеробство, ремесло та торгівля. Одних лише ремісничих професій серед русичів-українців налічувалося майже 60. Активно споруджували міста, чим займалися фахові будівельники – городники. Недаремно варяги ще у ІХ ст. називали Київську Русь “Гардаріка” – “країна міст”. Одночасно зберігалися і традиції надзвичайно давніх професій, у тому числі бортників, збирачів меду диких бджіл.

Соціальна структура суспільства східних слов’ян у другій половині ІХ–Х ст. відображала процеси поглиблення його феодалізації. Найвищу феодальну верхівку східних слов’ян очолював верховний Київський князь, влада якого спиралася на зрослу силу князівської військової дружини. Останню поділяли на “старших” та “молодших” дружинників, котрі належали, відповідно, до середнього і нижчого прошарку феодалів, виконуючи не лише військові й адміністративні та судові функції. “Старші” дружинники були не тільки воєводами, а й “думними боярами”, формували боярську думу – дорадчий орган при верховному князеві. “Молодші” дружинники, відомі під назвою “чаді”, “гриді”, “отроки”, крім ратних справ, обіймали ще посади мечників та вірників – судових виконавців і збирачів штрафів (“віри”) й дані (податків). Наступний щабель у вищій феодальній ієрархії після верховного Київського князя посідали “удільні” (місцеві, колишні племінні) князі.

Оскільки суспільство східних слов’ян у ІХ–Х ст. залишалось ще ранньофеодальним, основну масу давньоруського (давньоукраїнського) населення становили “люди”, особисто вільні общинники – селяни та городяни (міщани-ремісники, купці). Феодально залежне селянство формувалося із рабів (спочатку відомих під назвою “челядин”, а згодом –“холоп”), особисто вільних “смердів”, котрі “сиділи” на державних (“окняжених”) землях верховного Київського князя, сплачуючи за це йому данину, та напіввільних “закупів” на землях удільних князів, що потрапили у боргову кабалу до своїх землевласників. Існували категорії колишніх холопів – “пущеників”, “прощеників”, “задушних людей”, а також – “ізгоїв” (людей, які втратили зв’язок з колишнім середовищем або позбулися попереднього соціального статусу). Достатньо поширеною категорією феодально залежних селян були “рядовичі” – чоловіки рабинь, діти, народжені у шлюбі вільних із рабинями.

Отже, слов’янський соціокультурний світ на українських землях формувався впродовж тривалого часу, в чому значна роль належала, з одного боку, традиції автохтонних етносів, починаючи з доіндоєвропейців-трипільців, згодом їхніх наступників – протослов’ян-індоєвропейців, праслов’ян і, зрештою, слов’ян, передусім східних слов’ян-антів; з іншого – культурним зв’язкам зі сусідніми народами. Відтак культура східних слов’ян характеризувалася особливою цілісністю та неповторною самобутністю. Її логічним продовженням стала культура Київської Русі, де ще в дохристиянський (язичницький) період існувала власна писемність. Це засвідчують три угоди з Візантією у Х ст., укладено і грецькою, і руською мовами; формувалися не лише моральні, а й правові норми, основою яких було давнє звичаєве право.

Культура Київської Русі (882 р. – ХІІІ ст.) – це вже безпосереднє історичне джерело творення української культури. Український етнокультурний масив як давньоукраїнська народність (VІІ–ХІІІ ст.) існував у складі населення Київської Русі – суперетнічної спільноти (“давньоруського народу”), причому зберігаючи особливості впродовж усього часу існування Київської держави.

Процес формування українського етносу із власними етнодиференційними ознаками пришвидшився у другій половині ХІІ ст., коли внаслідок феодальної роздробленості посилювалися відцентрові сили в Київській Русі й поглиблювалися етнокультурні відмінності між Західною, Південно-Західною та Північною Руссю. Уже під 1187 р. в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну. Серед найвірогідніших історичних версій цієї назви – походження етноніма “Україна” від “оукраїни" як територіального поняття – “землі”, “края”, тобто певної території. Відтак під 1187 р. міститься перша літописна згадка про Переяславську землю як “Україну”, а під 1189 р. – про Галичину.

Згодом почало формуватися й етнічне розуміння терміна “Україна” (“оукраїна”), відображене у писемних пам’ятках і пов’язане з відповідними назвами спочатку населення конкретної території, а потім – автохтонного народу, що споконвіку проживає на українській землі: “оукраіняни” (1268 р.); “украіник” (ХІV ст.); “украіньник” (1503 р.); “українці” (ХVІ ст.); “український”; “земля українська” (1596 р.); “український народ” (1651, 1655, 1728 рр.) і, врешті-решт, “українська нація” (1752, 1765 рр.).

Подібна еволюція в розумінні етноніма “Україна” об’єктивно зумовлювалася динамікою етнонаціонального і культурного розвитку українців. Так, етнокультурні процеси в Україні у ХІV– ХV ст. на шляху розвитку українського етносу пов’язані з формуванням із давньоукраїнської народності власне української народності, з котрої, натомість, починається творення власне української культури. Ці процеси стосуються українського Передвідродження у вузькому розумінні як українського Проторенесансу (ХІV–ХV ст.).

Одночасно з формуванням української народності розпочались етнокультурні процеси українського Передвідродження загалом – у широкому розумінні, аж до раннього українського гуманізму (ХV – перша і почасти друга половина ХVІ ст.). Останній безпосередньо передував українському Відродженню, або Ренесансу (кінець XVI – перша половина ХVІІ ст.), а той – українському бароко і Просвітництву (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.). Отже, у ХVІ–ХVІІ ст. відбувається формування українського народу. Тоді й сама назва “Україна” стає соборною (загальною) для всіх українських земель і як етнонім замінює попередню назву “Русь”. Урешті, антропологічна модель української культури Нового часу в добу українського бароко і Просвітництва завершується початком формування української нації з другої половини ХVІІІ ст.