Культура дохристиянської Русі

У Східній Європі в IX–X ст. сформувалася ранньофеодальна держава – Київська Русь, якій належала вагома роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і окремих неслов'янських племен сприяло їхній етнічній консолідації, формуванню єдиної давньоруської народності, культури. У лісовій зоні населення почало займатися орним землеробством, а в лісостеповій – дво- і трипіллям. У цей час виникають міста – центри ремесла й торгівлі.

Наголосимо, що дослідження української культури цієї епохи значно утруднене, оскільки власне слов’янські тексти не збереглися. Водночас неодноразово апелюють до псевдолітератури, датованої згадуваним періодом. Такою є “Велесова книга”, існування якої не підтверджене історичною наукою; не збереглося її жодної автентичної частини, проте відбувається активне спекулювання навколо цієї “пам’ятки”. Основні письмові джерела датовані пізнішим часом: християнські тексти – повчання проти язичників (“Слова”); літописи (зокрема “Повість временних літ”); твори візантійських письменників, географічні описи середньовічних арабських та європейських авторів. Обширний матеріал містять дослідження із мовознавства, усна народна творчість як найдавніший засіб вираження особливостей національного світогляду. Хронологічно із культурою дохристиянської Русі збігаються дані археології, котрі опосередковано розповідають нам про побут, мистецтво, сакральну діяльність, святилища й окремі зображення того чи іншого божества. Відомості про тогочасну культуру зберігаються завдяки народному образотворчому мистецтвові, втіленому в одязі, житлі, посуді.

Ремесла. Під час розкопок стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Володимира-Волинського й інших археологи віднайшли велику кількість знарядь праці, зокрема сільського господарства, кістяних гребенів, прикрас із кольорових металів і скла, що належать до цієї епохи. Розвивалися гончарна справа, різьблення по каменю і дереву. Слов'янська доба у розвитку української кераміки представлена темно-сірою керамікою, де спостерігаємо багато рис римської із тисненим (ритим) орнаментом (паралельні й хвилясті лінії, насічки, зірки). Уже в княжу добу (Х–ХІІІ ст.) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме відтоді починають використовувати гончарний круг. Удосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х–ХІ ст. відкрито спосіб обробітку каолінової глини, яка дуже нагадує порцеляну XVII–XVIII ст. Жіночим ремеслом було ткацтво та килимарство, що досягло найвищого розвитку в складному малюнковому тканні. Високим умінням вирізнялися майстри обробки шкір (кожум’яки). Великих масштабів досягло видобування залізної руди, і це дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби зі заліза.

Виняткова витонченість притаманна ювелірному ремеслові Київської Русі. У басейні річки Рось знайдений скарб речей із VI–VII ст., з-поміж котрих особливо вирізняються срібні фігурки коней зі золотими гривами та копитами й срібні фігурки чоловіків у типовому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX – початку X ст. є турові роги-ритони* з Чорної Могили, що під Черніговом. На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів і под. Далеко за межами Київської Русі – у Скандинавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів – браслети, каблучки, коралове намисто.

Майстерність ювелірів, зазнавши розквіту в добу Київської Русі, зростала від тяжких і примітивних браслетів, масивних перстенів, гривнів і намист із міді чи сплетених зі срібного дроту – до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки. Від часів зміцнення держави на Русі збільшувалася кількість і якість прикрас та виробів зі золота, коштовного каміння. З'явилася традиція прикрашати складними малюнками зброю, кінську збрую. У ці часи поширюються ковані пояси, які слугують радше прикрасами, бо ретельно оздоблюються крапкуванням, ажурними прорізями. Вироби зі золота, срібла, бронзи та кістки, що створювали майстри Київської Русі, вирізняються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення котрих запозичили. Це стосується, зокрема, мистецької технології черні — використання хімічного протравлювання срібних виробів задля створення темного тла, на якому викарбовували фігури людей, тварин або декоративний орнамент. Запозиченим було й мистецтво скані – використання найтоншого золотого, срібного чи мідного дроту для напаювання у вигляді мальовничих візерунків на металеву основу виробу, що прикрашався. Близькою до скані була зернь – упаювання дрібнесеньких золотих або срібних кульок на поверхню прикрас. Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль. Для її виготовлення на поверхні золотих предметів витискували контури малюнка, куди згодом упаювали золоті перегородки. Проміжки заповнювали різнокольоровими порошками особливого хімічного складу, після чого виріб термічно обробляли. Повільно розплавляючись, такі порошки утворювали вишукану поверхню потрібного малюнка.

Ужиткове мистецтво. Староруське мистецтво, представлене живописом, скульптурою, музикою, з одного боку, тісно пов’язане із розвитком ремесел, з іншого – з духовною культурою та язичницькими віруваннями, оскільки воно становило частину поганського культу. Давні різьбярі по дереву, каменерізи створювали дерев'яні й кам'яні скульптури поганських богів, духів; живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, які згодом виготовляли ремісники; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали народ. Активно розвивалося декоративно-ужиткове мистецтво: вишивка, писанкарство, декоративні розписи.. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не лише задовольняли потреби людей, а й прикрашали їхнє життя. Для творів цього виду мистецтва на Русі характерний рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Вишивка належить до найпоширеніших і популярних видів народного декоративно-ужиткового мистецтва в Україні. Перші документальні відомості про побутування вишивки постають із мініатюр " Ізборника Святослава" (ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань з перших століть після Різдва Христового також засвідчують розповсюдження вишиваних прикрас та елементів убрання (вони частково збереглись) на території України. Вишивані вироби, зокрема рушники, – неодмінний атрибут низки обрядів та ритуалів, започаткованих у давньослов’янський період. Вишивка була також обов’язковим атрибутом у вбранні. Розвивалось писанкарство – мистецтво декорування яєць традиційними символами за допомогою воску й барвників. У княжі часи існували ритуали й обряди, в котрих використовували як образи-символи оздоблені пташині яйця або ж керамічні писанки у формі яєць. До найпопулярніших традиційних мотивів розпису писанок належать образ Великої Богині (жінки-праматері), солярні знаки (у вигляді розеток, зірочок, свастики, малюнків сонця та зірок, а також крутороги і павучки), сосонки (символ вічнозеленої рослини, що плететься по землі, або ж небесного змія, який запліднював яйце). З-поміж геометричних орнаментів найчастіше зустрічаємо своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної смуги – безконечник (український меандр). Декоративні розписи застосовували для оздоблення оселі зі захисною функцією охорони від злих духів. Розмальовували стіни, сволоки, піч, вікна та віконниці. Найчастіше розписами слугували фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами тощо – символи Світового дерева (Дерева життя). Використовувались також найпростіші геометричні мотиви. У пізніші часи в розписах почали з'являтись натуралістичніші елементи (листки дуба, клена, хмелю, барвінку, винограду, вінки й букети, сови і павичі). Орнаменти стінопису в окремих місцевостях наближаються до орнаментів вишивок (особливо в розписах над вікнами), килимів (у розписах над полом*), пічних

кахлів (на печах), але зазвичай пишніші.

Архітектура. Стародавні русичі – неперевершені майстри дерев'яної скульптури й архітектури. Так, на початку X ст. у Новгороді з дуба споруджено Софійський собор з дев’ятьма високими та чотирма меншими зрубами. У " Повісті временних літ" згадується про існування 945 р. у Києві кам'яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу в 1981–1982 pp. засвідчують, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.Однак найкраще серед архітектурних форм досліджено ритуальні комплекси (капища або требища). Топографічне розташування слов’янських святилищ залежало від особливостей рельєфу: на півночі й на сході їх споруджували на пагорбах серед боліт, на території з гористим рельєфом (південь та захід) – на гірських узвишшях.

Усі святилища мали приблизно однакову архітектуру – це невеликі круглі чи овальні майданчики з плоскою поверхнею, оточені ровом або валом, іноді – й тим, й іншим. У ровах або на валах розкладали вогнища, які були невід’ємним атрибутом святилищ, а у центрі майдану стояв ідол.

Переважно розглядають дві групи святилищ: племінного й общинного користування. До першої належать так звані городища-святилища – племінні ритуальні місця, сакральні центри окремих племен або навіть груп чи союзів племен, де здійснювало обряди кілька поселень (племен); найчастіше їх споруджували на межі між поселеннями (племенами). Характерні ознаки таких святилищ – винятково вигідне розташування на місцевості, один або два ряди валів зі спеціальними майданчиками для вогнищ, глибокі рови, ідол у центрі майдану. Ці святилища будували головним богам. До другої зараховують сакральні місця невеликих розмірів, котрі використовували як святилища общинного користування. Серед них виокремлюють святилища-житла, святилища відкритого типу та святилища-жертовники. Тут відбувалися особливі ритуали, приурочені до найвагоміших свят і подій. Їх зводили в селищах або поблизу них, і призначалися вони для здійснення ритуальних церемоній однією чи декількома общинами, пов’язаними сімейними зв’язками. Святилища-житла розміщувалися у селищах та мали вигляд звичайних житлових споруд. Усередині приміщення зберігали ритуальні предмети, іноді там стояв ідол, а також палало жертовне вогнище. Археологічні дослідження підтверджують: це – найдавніша форма святилищ. Основними атрибутами святилищ відкритого типу були один або кілька ідолів і комплекс ритуальних споруд, який складався із ям, будівель, вогнищ, жертовників. У поселеннях або поблизу них на могильниках розміщували також святилища-жертовники (треби, чи олтарі). Вони формувалися з майданчика, викладеного камінням, що слугував жертовником, та ями для вогнища. Тут, імовірно, здійснювали повсякденні жертвоприношення. Та й кожна оселя мала свій жертовник. Спочатку це була піч; існували уявлення знаходження у ній домовика, який стеріг добробут родини. Згодом жертовник у хаті змістився у так званий парадний кут (покуть, червоний кут, святий “вугол”), де розкладали ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, цілющим зіллям і квітками.

Скульптура. Із культовими спорудами тісно пов’язане використання скульптури, здебільшого дерев’яних ідолів, котрі не збереглися; є лише писемні відомості про них. Однак відомо, що у слов’ян існувала й кам’яна скульптура, прикладом якої слугує так званий Збруцький ідол, датований приблизно ІХ ст., знайдений біля с. Личаківці (біля Гусятина, зараз – Тернопільська обл.) у річці Збруч 1848 р. (Рис. 1)

Рис. 1. Збруцький ідол.

Виготовлений ідол зі суцільної породи місцевого вапняку. Скульптура розділена на три яруси: внизу – божество чоловічої статі (тримає в руках землю), посередині — фігурки жінок і чоловіків, на третьому ярусі зображені, ймовірно, верховні боги. Підперезані вони спільним поясом. Права рука кожної постаті піднесена до грудей, а ліва опущена до живота. Одягнені в довгополі сорочки, звідки виглядають короткі й тонкі ніжки. В одному випадку на лівій бічній грані їх чомусь нема. В двох випадках позначені жіночі груди. Всі боги увінчані спільною шапкою. Відомий дослідник слов’янської міфології академік Б. Рибаков увбачає в них Мокошу, Перуна, Ладу та Велеса. Скульптура має понад 2, 5 м і важить близько 1 т. Дослідження засвідчили: скульптура Збруцького ідола становить частину унікальної язичницької споруди – святилища біля гори Богат поблизу с. Городниця.

Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов'ян у давні часи існували різноманітні музичні інструменти – гудки, сопілки-дудки, гуслі, бубни, флейти і под. Виконаували пісні, танці, переважно скоморохи. Складова частина мистецтва Русі – музичне, співоче мистецтво. В окремих церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі князя Володимира й інших відомих руських володарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, казкарі, музиканти. І, безперечно, важливим елементом усієї староруської культури були народні пісні. Найдавніші форми народної музики пов'язані з календарною обрядовістю, зі змінами в житті природи, трудовою діяльністю, хліборобським культом, скотарством, зі закликом весни, пробудженням природи, літнім і зимовим сонцестоянням, осінніми польовими роботами, збиранням урожаю, весільні, поховальні обряди та ін.

Писемність і літературна традиція. Виникнення писемності у східних слов'ян зумовлене об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками, предки слов'ян застосовували предметні спроби передання повідомлень (" черти" і " рези") – їх пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні " Про письмена". Арабський письменник Ібн-Фадлан зазначав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив “написи по-руськи” на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма зауважує: руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві. У " Паннонському житії" Констянтина Філософа (Кирила); (827–869 pp.) повідомляється: під час поїздки в Хазарію він ознайомився з Євангелієм і Псалтирем, створеними руськими письменами 858 р. Дехто з учених допускає: це була глаголиця – стародавній слов'янський алфавіт, що змінив " рези" і " черти". Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з Візантією – 911, 945, 971 pp., укладені двома мовами – грецькою та руською. Загальне поширення писемності у Київській Русі підтверджують знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська обл.). У Новгороді вони існували ще до середини X ст. У них йдеться переважно про господарські питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту – стилоса (по-давньоруськи – писала). Величезну скарбницю духовної культури Київської Русі становила усна народна творчість – перекази, билини, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання і под. Епос східних слов'ян був виявом не лише поетичної культури, а й політичної свідомості народу, розуміння свого місця в історії. Ще в дохристиянський час склалися перекази, котрі згодом введені до " Повісті временних літ": про Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь; помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка — князя Ігоря; одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, “віщого” Олега та ін.

Особливе місце в усній народній творчості того періоду посідають билини – епічні твори, присвяченим історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини про велетня Святогора, воїнів-богатирів Іллю Муромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича, Ставра Годиновича, Вольгу Святославовича. Самі герої здебільшого – це реальні історичні особи, імена яких згадують у давніх літописах.

Дотепер збереглися календарні обрядові пісні та замовляння, пов'язані з господарською діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. З давніх-давен дійшли до нас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри (" А ми просо сіяли-сіяли" та ін.).

Міфологія. Культура Київської Русі детермінована тогочасною духовною традицією, відображеною у міфології, яка є основою національного світогляду українців. Без розуміння первісного світогляду народу неможливо витворити цілісної картини його культури. Ці уявлення визначають підґрунтя національної культури, особливості її формування в усі часи.

Первісні поняття українців тісно пов’язані з життям – довкіллям, господарськими заняттями, побутом. Їх світогляд полягав у розумінні природи як живого світу, наповненого таємничими силами, органічною частиною котрого була і людина. Природні явища та сама природа (жива й нежива) сприймалися живими істотами з власною душею; за аморальне вважалося шкодити їм або ставитися до них без належної пошани.

Картину світу давніх українців найкраще репрезентують уявлення про Світове дерево. Більшість дослідників зазначають, що в загальному культі природи у слов’ян найпоширенішим був культ дерев та гаїв. У давнину під гаєм розуміли огороджений лісовий простір, де здійснювали священні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення. Серед дерев, як уже згадувалося, найбільше значення мав дуб. Світовим деревом у фольклорі постають явір, верба, липа, калина, вишня, яблуня, сосна. Воно зазвичай уявлялось на горі, посеред моря, у чистім полі, неподалік дороги, в пана-господаря на дворі.У народній творчості Світове дерево може виявлятися через інші символи (стовп, світова гора, дорога, церква з трьома верхами, три тереми, корабель, драбина, мотузка). Опредметнені вияви Світового дерева – віха – висока палиця з колесом на вершечку, купальське та майське дерева, весільне гільце і под. Часто його зображення наносили на сволоки, писанки, вишивки, ткані рушники і килими. Світове дерево є посередником між сучасним, потойбічним та ідеально-небесним світами (у літописі вони мають назви яв, нав та прав) або ж розміщувало їх на собі. Вважалося, що всі явища природи, суспільні події, переживання окремих людей відбувалися паралельно в усіх сферах та здійснювалися одним і тим самим способом. Нижня частина Світового дерева символізує підземний світ, а також воду; в корінні зазвичай розміщували змій, жаб, риб, водоплавних птахів і тварин. Середню частину – земний світ – ототожнювали з великими тваринами: турами, оленями, конями, ведмедями, вовками та світом людей. У верховітті, яке символізує небесний світ (прав), селяться птахи та бджоли, тут же містяться небесні світила.

Культ предків, який посідає особливе місце в усіх міфологічних системах, мав величезне значення і для давніх українців. Поховальний обряд східних слов’ян добре вивчений у процесі досліджень могильників зарубинецької, пшеворської, київської та черняхівської культур, некрополів давньоруського періоду. Уявлення про смерть та померлих відображені також в українському фольклорі, зокрема у голосіннях, замовляннях, міфологічних легендах, казках та обрядових піснях, пов’язаних зі святами пошанування предків.

Поховальний обряд стародавніх слов’ян засвідчує існування у них розвиненого та складного анімістичного світогляду. На відміну від багатьох інших народів українці вважали, що людина має одну душу, яку вона отримує під час народження чи то від матері, або, в пізніших уявленнях, від Бога через посередництво ангелів. Душа людини живе у ній і росте разом з нею, харчуючись парою тієї їжі, яку споживає тіло. Уявлення про безсмертя душі зумовили у слов’ян звичай пошанування померлих предків, оскільки вони опікувалися врожаєм, стихіями, погодою, господарством; коли ж про них забували, – вони могли помститися. Вважалося, що вони провідують живих кілька разів на рік. Відзначали й свято мерців – Навський Великдень (серед варіантів – Мертвецький, або Мавський Великдень).

Особливості язичницьких вірувань давніх українців залежали від землеробства і тваринництва, котрі були основними видами діяльності. Саме тому засади цих вірувань становлять обожнення природи – води, вогню, лісу, дерев тощо, яку заселяли численні демонічні істоти. З літописних даних відомі: ліщук (лісовик) – лісовий дух, цар звірів та володар рослин, господар лісу; водяник – господар озер, боліт і річок, його вважали духом, ворожим людині; полудниці – польові духи, зокрема втілення сонячного удару, іноді їх ототожнювали з русалками (мавками, нявками, водяницями) – духами родючості, яких з поширенням християнства на українських землях уявляли злими духами. Найприхильніше ставилися до домовиків, котрі опікувалися помешканням та господарством. Вони жили біля печі або під стріхою, з ними потрібно було добре поводитися, годувати, оскільки саме від них залежав добробут у родині.

Прихильними до людини надприродними істотами вважали рожаниць, мабуть, найпоширеніших у слов’янському світі. Рожаницю уявляли невидимоюу жіночою істотою, яка визначала долю людини від народження до смерті. З цим образом тісно повязаний образ роду. Род та рожаниця – пара демонів – чоловік і жінка, котрі відповідали за родючість (цю функцію виконував род) та щасливі пологи (рожаниця).

Злі духи, яких необхідно було остерігатися в усякому випадку, – це біси, чорти, злидні, упирі, мара, злидні тощо.

Вища міфологія давніх українців – різноманітні божества. Вони пов’язані зі землеробським культом – результатом хліборобсько-селянського типу господарювання, властивого українському народові з прадавніх часів. Особливе значення мало обожнення неба і небесних світил, котрі уособлювали вищі сили. Серед слов’янських божеств сонця у літописах простежуємо згадки про Сварога, Дажбога, Хорса. Сварог – прабог, батько богів (дітей-сварожичів), який уже давно спочиває, а світом правлять його діти. Він є богом неба і небесного вогню; його вшановували як покровителя ковальства та ковалів, опікуна ремеслами, шлюбу й родинного щастя. За переказами, Сварог винайшов плуг і жорна, навчив людей молоти зерно й пекти хліб. Дажбог (Даждьбог) – син Сварога, божество сонця, достатку та врожаю, опікун людей, громади та народу. Його вважали родоначальником руського народу. Стосовно Хорса серед учених не існує єдиної думки про його функції. У більшості списків це божество розташовується поруч із Дажбогом та Перуном – небесним богом грому та блискавки, що дає підстави розглядати Хорса божеством солярного культу. Водночас існує думка, згідно з якою Хорс пов’язаний не зі сонцем, а з місяцем. Доказом наводять уривок зі “Слова о полку Ігоревім”, де Всеслав посеред ночі рискав перед Хорсом у вигляді вовка.

Вагома роль у хліборобському культі належала богові вітру Стрибогові. Його вважали володарем вітрів, атрибутами якого були лук і стріли. Вшановували також Симаргла – бога рослинності й родючої сили, захисника насіння та рослин. Безпосередньо з аграрним культом пов’язана богиня вологи, дощу й життя Мокош (або Мокоша), покровительки породіль та жіночих ремесел, передусім прядіння і ткацтва, а також господині й цариці водоплавних птахів, змій і жаб. Окрім того, її вшановували як богиню землі й рослинності, очевидно, виводячи її функції з розуміння того, що волога сприяє зародженню життя, тому й сама жінка зазвичай асоціюється з водою. Богиню Мокош вважали супутницею Велеса (Волоса) – бога достатку, багатства і торгівлі. Про нього казали: він “скотій бог”, а слово “скот” у давнину означало багатство та гроші, навіть скарбниця звалася “скотницею”. Його вшановували і як покровителя поезії, співу й музики. У “Слові о полку Ігоревім” співець Боян названий Велесовим внуком для позначення своєрідного мистецького таланту.

Спорідненість землеробського народу із природою виявлялася і в особливих календарних святах, котрі вшановували відповідних божеств, зокрема Ярила, Коструба, Марену, Купала. Ярило – вмираюче та воскресаюче божество, втілення весняного сонця, відновлення та розквіту природи, пов’язаний з ідеєю плодючості, статевої міці. Він є ключником (воротарем), який навесні відчиняє небо небесним ключем і випускає тепло, дощ та росу на землю. Ще один образ, пов’язаний із весняно-літнім календарним періодом, – Коструб – “сезонний” дух рослинності. Ритуальний похорон Коструба знаменував перехід від весни до літа. Сезонні ритуали згасання та відновлення природи, ритуали викликання дощу супроводжуються іменем богині Марени. Її опудало топили (спалювали, розривали), аби посприяти врожаю. Купало – головний персонаж свята літнього сонцестояння, теж пов’язаний із помираючою та воскресаючою природою. У Густинському літописі зазначено, що Купало – “бог обилія, яко же у елін Церез (Церера)”. У цей день лялька, котра символізувала Купала, мала бути знищеною, аби згодом відродитися і цим зумовити відродження природи.

Суперечливим є питання про верховне божество у слов’ян. Одні дослідники стверджують, що ця роль належала Родові. За гіпотезою дослідника Б. Рибакова, християнському богові Саваофу протиставляється не Перун, а його стадіальний попередник, давній хліборобський бог Род, божество неба, блискавок, дощу, всієї природи, роду людського, навіть підземного світу. Згідно з іншою гіпотезою головним богом слов’яни називали солярного бога Даждьбога.

У 980 р. князь Володимир Святославович намагався створити загальнодержавний язичницький пантеон: у Києві поза княжим теремом були поставлені ідоли богів Перуна, Сварога, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла (Семаргла) і Мокоші. На думку вчених, до цього пантеону можна зарахувати, поряд із Перуном, і Велеса. Ці божества протиставляли один одному топографічно: ідол Перуна – на горі, а ідол Велеса – внизу, на Подолі. Протипоставлення відбувалося, очевидно, й за соціальними функціями: існує гіпотеза, що Перун – бог княжої дружини, а Велес – усіх інших русичів. Княжі представники клялися іменами Велеса та Перуна у торговельних договорах із греками, де Велеса співвідносили зі золотом, а Перуна – зі зброєю.

Богам та духам слов’яни приносили жертви. Причому вирішальне значення надавали антропоморфізації таких істот, оскільки, маючи людські властивості, вони потребували, як і люди, їжі та напоїв, задоволення інших потреб. Жертвували обов’язково хорошими предметами, молодими здоровими тваринами. За етнографічними даними, це були кури, велика рогата худоба, м’ясо, сир, масло, випічка, мед-пиво, яйця і под. Окрім того, головним богам приурочували спеціальні жертви, наприклад, Перуну – диких вепрів, Велесові – домашніх тварин та продукти тваринництва (сир, масло, молоко), богині Мокош – снопи льону й вишиті рушники, котрі вішали на дерева.

Відомо, що слов’яни знали й людські жертви. В Іпатіївському літописі зазначено: спочатку слов’яни приносили треби гаям, лісам, озерам, криницям. Однак пізніше “диявол увів” людей у ще більший гріх: вони почали робити болванів дерев’яних і мідних, мармурових і золотих, віддавали їм шану, приводили синів своїх і дочок, убиваючи їх перед ними, тобто приносячи в жертву. Лев Диякон розповідає, як русини у Доростолі, спалюючи небіжчиків, справляли жертви за мертвими і топили в Дунаю дітей та півнів, кидаючи їх у течію. Існують згадки про так звані будівельні жертви, надзвичайно поширені у слов’ян, коли під час спорудження будинку здійснювали жертвоприношення, закладаючи у фундамент певну жертву.

Виконавцями загальнозначущих ритуалів були жерці, котрих історичні джерела називають “волхвами”. Таку саму роль могли виконувати вожді племен; вони були хранителями звичаїв і міфів. Однак більшість ритуальних дій виконували замкнено всередині родини, тут батько перебирав на себе виконання культу, очолював його. Зазвичай – це певні календарні обряди, скажімо, кликання морозу, запрошення дідів тощо. Окремі ритуали, пов’язані з календарним циклом, виконували всією громадою або тією чи іншою статево-віковою групою (дівчата, парубки, одружені жінки). У них немає визначеного місця культу, а культові зображення є сезонно-циклічними.

Із посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестала виконувати об'єднувальну функцію між різними соціальними угрупованнями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром 988 р.

Двовір’я. Християнство, яке замінило первісні вірування і суттєво вплинуло на формування українського національного світогляду та національної культури, ввібрало певні міфологічні уявлення українського етносу. Причому відбувалося не стільки оязичення християнства, скільки християнізація народної релігії. Образи, уявлення й культи слов’янської міфології змішувалися з елементами християнської релігії. Витворювалося так зване двовір’я. По суті, християнство розширило світогляд українського народу, розуміння життя, суспільства, природного світу, водночас дотримуючись певних традицій минулого. Із прийняттям християнської релігії на Русі продовжували поклонятися язичницьким богам, та й саме християнство народ сприймав крізь культ традиційних божеств, котрих згодом із тими самими функціями, але з новими іменами, замінили християнські покровителі. Наприклад, Перунові обов’язки перейняв Святий Ілля, який, за народними віруваннями, їздить небом у вогняній колісниці та б’є чортів блискавками. Окремі функції Волоса почав виконувати Святий Власій, котрого, як і його язичницького попередника, вважали покровителем пастухів і охоронцем худоби. В Україні на день Святого Власія (24 лютого) селяни служили молебні у дворах, заносили образ святого до хліва, а худобу обкурювали ладаном і окроплювали свяченою водою. Богиня Мокош трансформувалася у християнських святих – Мокрину та Параскеву П’ятницю. Святій П’ятниці навіть приносили жертви – кидали до криниці пряжу. Люди вірили: до кого вона добре ставитиметься, тому помагатиме прясти. Існував також звичай у ніч з четверга на п’ятницю для Святої П’ятниці застеляти стіл, ставити хліб-сіль, трохи юшки чи каші, ложку. Значну кількість ознак Ярила приписали Святому Юрієві Змієборцю. На день Святого Юрія (6 травня) прийнято було родинами разом зі священиком обходити засіяне поле, на якому зійшла ярина. Молилися за добрий урожай, святили воду.

Основні календарні свята літнього та зимового сонцестояння перетворилися на значні християнські свята – Різдво Івана Хрестителя (24 червня за старим стилем; 7 червня – за новим), що у народній свідомості стало називатися святом Івана Купала, та Різдвом Христовим (25 грудня за старим стилем; 7 січня – за новим). Демонологічні постаті нижчої міфології втрачають первісне родове значення, їх із церковного погляду трактують як “заложних мерців”; навки, русалки – це вже не померлі предки, котрі місцем свого постійного перебування обрали річку, а жінки, померлі неприродною смертю, потопельниці, самогубці, нехрещені діти. Словесні обрядові формули набувають церковного забарвлення, перетворюються на формули, що набули чинності Божої, долучаються до християнської обрядовості.