Літописи й билини як свідчення епохи

Соціальний стан українських земель у цей період дуже тяжкий. Галицько-Волинське князівство завойовує Польща, землі постійно зазнають нападів сусідів Сходу та Заходу. Проте не зникло духовне життя. Розвивається локальне літописання, агіографічна література, ширяться апокрифи, переклади творів отців церкви, різні збірники. Не припиняється народна творчість.

У XIV–XV ст. українські землі зазнають другого південно-словянського – впливу (Сербії, Болгарії, Македонії) – звідти прибули митрополити Кипріан та Григорій Цамблаки.

Пам’ятки засвідчують, що це був сумний час спогадів про минуле, сподівань на майбутнє, есхатологічних настроїв (про близький кінець світу). Для людини-творця культури – це період напруження фізичних і духовних сил. Підтвердженням колективної пам’яті є літописи й усна народна творчість – перекази, легенди та билини.

Літописанню притаманний локальний характер. Зображувані в літописах події обмежуються лише регіональними, біографіями князів, вихваляються “свої” і осуджуються “чужі” герої. Галицько-Волинський літопис – це справжній панегірик Романові Мстиславовичу, Данилові Галицькому, а рід литовських князів літописець намагається вивести від римських патриціїв. На ґрунті історичних подій провіденціалізм змінюється фаталізмом, “казні Божі” розцінюються як кари за гріхи. Помітний відхід від оптимістичних оцінок дій людини, притаманних княжій добі, роздуми авторів сповнені песимістичних настроїв. Зникає мотив “доброї волі” людини у влаштуванні перебігу подій, мотив значущості індивідуальних зусиль окремих історичних діячів, знецінюється зусилля людини перед лицем Бога і долі. Лейтмотивом історіографічних концепцій стає глибоке безсилля людини перед караючим Божим провидінням. Якщо в княжу добу “казні Божі” трактувалися як увага до людини, людинолюбство, то тепер суцільна руїна країни розцінювалась як “кара Божа” за гріхи людей, розплата за їхню невиправну гріховність. Навіть проповідницька література акцентує не на можливості порятунку, а на відплаті за нечестивість. Зневіра в ефективності людських зусиль була особливо глибокою на тлі княжих міжусобиць, ненависті й розбрату, нездатності організуватися та об’єднатися. Збіднена образність літописів, вони стають лапідарними, сухими, позбавляються характеру літературного твору. Наприкінці XV ст. літописання занепадає.

У другій половині XV ст. зароджуються нові могутні сили національно-культурного відродження: у містах виникають громадські парафіяльні організації, що опікуються освітою дітей, а на Наддніпрянщині гуртується козацтво.

Світогляд широких народних мас відображений у легендах та билинному епосі. Це історія народу, написана ним самим, тут і ставлення до історичних подій, і їх оцінка. Основний зміст героїчного епосу – не вчинки окремих людей, а доля народу. Його оптимізм, силу могутність, відвагу і прагнення робити добро відображає образ богатиря. Богатир – це образ усього народу, узагальнений образ усіх захисників рідної землі. Епос заперечує міфологічну систему світосприйняття через протиставлення силам природи людської сили – тілесної та духовної могутності, однак ще тісно до цієї системи примикає. Билини щільно пов’язані з казковим фольклором – сили героя-богатиря гіперболізовані. Світ у билинах поділений на добрий та злий. Центр доброго світу – Київ. Світ зла – всі зовнішні сили, що протидіють богатирям. Сутичка богатиря з ворогом завжди переможна для героя, билини пройняті світлим оптимізмом, осудом зла, радісним сприйняттям світу.

Осудом зла сповнені й апокрифи. Наприклад, “Ходіння Богородиці по муках” передає, що у пеклі мучаться єпископи, ігумени, дяки, а у вогненному озері киплять царі та князі – всі, хто завдавав шкоди убогим.

З’являються думи, котрі виражають народні сподівання – програму моральних вимог до людини, віру в людину, її силу і могутність, перемогу добра над злом.