Першій половині ХVІІ ст.

Духовна культура українського народу в зазначений період розвивалася у надзвичайно складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Вони характеризувались роз'єднаністю українських земель, відсутністю єдиного політичного центру, соціальним і національним поневоленням іноземними державами. Більшість українських земель перебувала у складі Литовської та Польської держав. Одночасно формувався український народ, активізувалась його боротьба проти литовського та польського поневолення. На історичній арені України зʼ явилось таке політико-культурне явище, як запорізьке козацтво.

У центрі уваги духовного життя народу перебувало етнічне питання, пов'язане з необхідністю збереження національної мови та культури, ідентичності, релігійних вірувань і ментальності, захист українського народу від процесів чужеземної полонізації й асиміляції.

Найвагоміший чинник і необхідна умова поступу національної культури – розвиток української мови. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була “руська мова”, що формувалась на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної російської мови доби Київської Русі. Ця мова впродовж ХVІ ст. помітно прогресувала внаслідок подальшого збагачення елементами усної народної мови, запозичення та засвоєння іноземної лексики.

Перебуваючи у складі Литовської держави, Україна значно перевищувала останню за рівнем культури. Українці на державній службі вводили у загальний ужиток свою мову, звичаї, право. Розширювалась сфера застосування української мови. У Пересопницькому православному монастирі на Волині 1556‒ 1561 рр. Михайло Василевич із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гельшанської-Заславської зробив перший із відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської розмовною українською мовою. У Пересопницькому євангелії чітко простежуються фонотичні, граматичні, лексичні ознаки живої народної української мови ХVІ ст. Ця найдосконаліша рукописна книга – величезне творіння, унікальна памʼ ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці. За графічним оздобленням Пересопницьке євангеліє посідає перше місце серед східнословʼ янських рукописів. Єдиний примірник цього рукопису зберігається у Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського НАН України. У незалежній Україні стало доброю традицією, коли новообрані Президенти України на рукописі Євангелія присягають українському народу на вірне служіння та захист інтересів держави.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була Православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква в умовах відсутності власної держави залишалася для українців єдиним Інститутом вираження їхньої самобутності та національної ідентичності. Однак становище Православної церкви у той час було надзвичайно тяжким і складним. Проти неї виступав католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія Православної церкви полягала ще й у тому, що її позбавили підтримки меценатів, а з ХVІ ст. вона культурно занепала. Її література обмежувалась лише богословськими книгами, котрі не могли задовольняти запитів багатьох інтелектуально розвинених людей. На авторитеті Православної церкви негативно позначилось і те, що єпископів і митрополитів призначала світська влада, а не обирав народ. Ще згубнішою виявилася корупція серед вищого духовенства, спричинена протегуванням світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безсумнівно, був обмежений.

Знаковими для українців стали наслідки Люблінської державної унії, підписаної між Польщею та Литовським князівством у 1569 р., унаслідок якої всі основні українські землі – Київщина, Брославщина, Волинь і Галичина ‒ обʼ єднались в одному державному організмі Речі Посполитої.

Друга історична подія, що мала політичний характер, - підписання Зборівської угоди 1649 р. між Б.Хмельницьким і польським урядом. Згідно з нею значна частина українських земель відновила свій суверенітет. Відтинок часу від Любліна до Зборова став одним із вагомих періодів, коли весь український народ обʼ єднався в єдиному державному організмі. Уперше з часів Галицько-Волинської держави Київщина, Волинь і Галичина знову творили економічну, політичну та культурну цілісність. І хоча цей державний організм не був власного витвору, все-таки злиття в одне ціле майже всіх українських земель мало величезне культурно-історичне значення.

Аналізуючи наслідки підписання Люблінської унії, відомий український історик І.Крипʼ якевич наголошував: що вона, незважаючи на всі негативні наслідки дала, принаймні, одну користь: усі українські землі були злучені в одну цілісність; скасовано кордони, які відділяли Західну Україну від Східної; вся українська територія опинилася під тією самою владою, в тих самих обставинах; вирівнювалися провінційні різниці: різні землі передавали одна одній свої здобутки, могли витворитися спільна організація та національна політика. Галичина і Холмщина, котрі вже мали два десятиліття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, де збереглися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів.

Незважаючи на посилення польської експансії, Люблінська унія 1569 р. була тим основним чинником, який розбурхав духовні сили України, пришвидшив формування національної та релігійної самосвідомості українського народу, став каталізатором першого культурно-національного відродження.

Литва та Польща після укладання Люблінської унії зближували Україну зі Західною Європою, відкривали вікно на Захід. Звідси поширювалися нові культурні впливи, що захопили насамперед верхівку українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилася з такими ідеями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація. У середині ХVІ ст. після укладання Люблінської унії посилюються впливи польського войовничого католицизму на православʼ я. Єзуїти засновували в Україні свої колегії в Ярославлі, Львові, Камʼ янці, Луцьку, Вінниці, Києві й інших містах. У Польщі зʼ являються палкі полемісти, зокрема В. Гербест, П. Скарга, котрі починають наступ на Православну церкву. Так, П. Скарга у праці “Про єдність Божої церкви” безпосередньо засуджував православну віру і доводив необхідність злуки з Римом, зазначаючи перспективу, яку матиме з цього Україна, передовсім у культурно-освітній ділянці, піднесення престижу православного духовенства. П.Скарга недоброзичливо висловлювався про українську мову, духовну культуру українського народу. Він доводив: православ'я перебуває у такому безнадійному становищі, що єдиний крок для його прихильників – це поєднання з Римом.

Особливо принижував П.Скарга старословʼ янську (староукраїнську) мову, стверджуючи нібито цієї мови ніхто не розуміє і практичного значення вона не має. На його думку є тільки дві мови, ‒ грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі. Крім цих мов, не існує інших, котрі могли би бути придатними для науки.

Українська православна церква, перебуваючи до 1596 р. в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом, наприкінці ХVІ ст. глибоко занепала. Церква перестала слугувати центром духовності й культури. Криза церковного життя зумовила кризу світської влади.

На захист Української православної церкви виступили братства – національно-релігійні та громадсько-культурні організації, котрі об'єднували у своїх рядах ремісників та міщан. Їх створювали при церквах у містах України наприкінці ХVI ст., коли розгорталася наполеглива боротьба проти наступу католицизму та єзуїтів. Найдавніше з-поміж них – братство при церкві Святого Миколая у м.Львові, засноване 1544 р.

В умовах відсутності державної влади та слабкості церкви братства обстоювали права українського народу, захищали його віру як символ ідентичності, займалися освітою – організовували та підтримували школи, притулки-шпиталі для самотніх, опікувалися хворими парафіянами, налагоджували книгодрукування. Вони оберігали пам'ятки історії та культури, допомагали бідним, удовам, сиротам, піклувалися про нужденних членів братства, викуповували братчиків із татаро-турецької неволі. У братствах виявилася національна свідомість українського народу, справжнє громадянське суспільство.

До перших і найорганізованіших братств належало Львівське ставропігійське братство, що організаційно оформилось упродовж 1585-1586 рр. За правом ставропігії, відбулося звільнення східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх під патріарший нагляд. Відтак почали виникати братства в інших містах України – Чеснохресне в Луцьку, Богоявленське в Києві та ін. Братський рух, по суті, виконував таку ж саму роль, яку на Заході виконувала Реформація: церковні ієрархи опинилися під фактичним контролем громадськості.

У суспільно-політичному та духовно-національному житті українського народу другої половини ХVІ ст. вагоме місце посідає Берестейська церковна унія, підписана у жовтні 1596 р. між видатними діячами Української православної церкви та представниками апостольської столиці у Римі на Берестейському соборі у волинському м. Бересті. Її підтримала більшість українського єпископату на чолі з Київським митрополитом. Під офіційним документом, який стверджував утворення уніатської церкви, що зберегла православний обряд і календар (під зверхністю Папи Римського), підписалися Київський Митрополит М. Рогоза, єпископ Луцький і Острозький К. Терлецький, єпископ Володимирський і Берестейський І. Потій та інші владики Української православної церкви. Два єпископи ‒ Львівський Г.Балабан, Перемиський М. Копистенський, котрі до того активно підтримували унію, в останній момент відмовилися від неї. Вони зробили це під тиском князя Костянтина Острозького, який виступив проти берестейської концепції, оскільки її здійснювали всупереч його волі – без відома і згоди східних патріархів. У зв'язку з цим, на його думку, вона не могла мати загальноцерковного значення й авторитету.

Основна мета унії полягала у реформуванні православʼ я, його модернізації, наближенні його до потреб широких мас віруючих. Проте Берестейська унія спричинила непередбачені наслідки, що позначилися як розкол церкви. Уніатська (згодом Греко-католицька церква, поєднана з Римом) існувала поряд з Православною церквою (не поєднаною з Римом), що у другій половині ХVІІ ст. потрапила під повну залежність від Московського патріархату. Вище православне духовенство, дехто зі шляхти і міщан сприйняли унію, але більшість рядового православного духовенства, частина української шляхти і міщан на чолі з князем Костянтином Острозьким, селяни і козацтво залишилися на позиціях православ'я. Давні релігійні й культурні українські традиції збереглися у народних масах, віддалених та ізольованих від польської культури.

Оцінюючи наслідки Берестейської унії, окремі дослідники, в тому числі І.Паславський, наголошують: греко-католицизм став сутнісним виявом українського християнства, втіленням великої провіденційної ідеї: Рим – теза, Константинополь – антитеза, Київ – синтеза. У цьому смислі Берестейська унія була не чим іншим, як приведенням організаційних принципів Української церкви у відповідність з її внутрішнім духом.

Концепція І.Паславського про греко-католицизм як сутнісне виражання українського християнства є аргументованою і видається чітко продуманою. На сучасному етапі вона може слугувати ідейно-релігійною платформою до возз'єднання різних українських церков святоволодимирської традиції.

Берестейська церковна унія 1596 р. залишила глибокий слід в українській духовності, адже вона стала актом не лише релігійного, а й культурного національного самовизначення.

Розглядаючи суспільно-політичні та культурно-просвітницькі процеси, котрі відбувалися в Україні наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. у часи створення й утвердження Греко-католицької церкви, доходимо висновку, що це був насправді унікальний період в історії соціального, політичного та культурного розвитку українського народу. Він характеризувався небаченим досі розвитком культури, мистецтва, літератури. М.Грушевський, оцінюючи досягнення культурного прогресу українського народу, назвав цей період першим культурно-національним відродженням України.