Український Ренесанс у духовній культурі. Його особливості.

Своєрідний характер культурного життя України другої половини ХVІ ‒ першої половини ХVІІ ст. зумовлений тим, що український народ, не маючи незалежності, розʼ єднаний між державами завойовниками, був позбавлений можливості вільно розвивати інтелектуальні й творчі здібності. Починаючи з ХІV ст., український народ усю духовну енергію спрямував на те, аби довести свою ідентичність, привʼ язаність до традицій самобутньої національної культури. Наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. розпочався період першого національно-культурного Відродження.

Епоха Ренесансу, або Відродження в історії духовної культури українського народу – перехідна епоха від середньовічної культури, пронизаної ідеями християнства до культури Нового часу, характерними особливостями якої є плекання провідними діячами культури ідей гуманізму, ренесансного мислення, де в центрі уваги перебувала особистість, пробудження інтересу до загальнолюдських духовних цінностей, притаманних світовій культурі.

Термін “ренесанс” стосується західноєвропейської культури ХІV ‒ ХVІ ст., коли діячі культури Італії високо оцінювали досягнення античної культури, античного стилю мислення й античної чуттєвості. Саме звідси започаткована і власна назва ‒ “Ренесанс”, або “Відродження” у широкому розумінні слова. Батьківщиною ренесансної культури, її витоків стала Італія. Саме італійське Відродження було тим прогресивним переворотом у духовній культурі, який вивів Європу зі Середньовіччя і поставив її на авансцену світового культурного розвитку.

В епоху Ренесансу особливо вагомого значення набуває поняття homofaber (“людина-митець”), що означає визнання за людиною можливості творити. Цьому сприяли гуманітарні студії (студіювання поезії, риторики, історії, музики), розвиток національної мови.

У вузькому значенні термін “відродження” пов'язаний із періодичним поверненням до певних цінностей.

У вітчизняній науковій літературі з цієї проблеми існують два протилежні погляди. Одні дослідники вважають, що український народ та його культура не зазнали періоду Ренесансу: мовляв, було лише відлуння західноєвропейського Відродження на ниві духовної культури України.

Інші дослідники, котрі створили вагомі монографічні праці В.Нічик, В.Литвинов, Я.Стратій та ін. дійшли висновку, що період Ренесансу мав місце в історії духовної культури України. Однак йому притаманні свої особливості, характерні риси й ознаки. Аналогічний погляд висловили у свій час М.Драгоманов та М.Грушевський.

Специфічність розвитку гуманістичних та реформаційних ідей в Україні визначається тим, що вони формувалися і розвивалися у тісному взаємозв'язку. Важко вирізнити в історії України епохи “чистого”, класичного Відродження чи Реформації, як було на Заході. Вітчизняні дослідники, зокрема професори М. Кашуба, В.Нічик стверджують: ані схоластики, ані Відродження, ані Реформації у чистому вигляді у нас не існувало, не поставали вони і як послідовно виникаючі етапи історико-філософського процесу.

Отже, період другої половини ХV ‒ початок ХVІ ст. в історії духовного життя України можна розглядати як епоху зародження та формування елементів ранньогуманістичної культури. Цей період можна було б назвати епохою українського Передвідродження. Ранньогуманістичні ідеї прозвучали у творах Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського (Роксолана), діячів братств та письменників-полемістів.

Наступний етап розвитку гуманістичної ідеології в Україні починається у другій половині XVI ст. і триває до середини ХVІІ ст. Саме його можна вважати українським Відродженням, основним результатом котрого було утвердження світського світорозуміння в духовній культурі та становлення національної самосвідомості. Для гуманістів цього періоду в Україні характерне формування культурно-просвітницьких об’єднань, гуманістичних за характером наукової, літературної й освітньої діяльності. Наприкінці 70-х років ХVІ ст. виникає гурток учених-філологів і літераторів в Острозі під патронатом князя К.Острозького, кілька гуртків у маєтках шляхтичів (Загоровських, Чанжичів, Немиричів), згодом учений гурток при Києво-Печерській лаврі.

Діячі української культури запозичують не лише методи гуманістичної та протестантської критики католицької догматики, а й активно засвоюють і розвивають ренесансні та реформаційні ідеї. Натомість представники греко-католицької орієнтації мали всі підстави звинувачувати православних в ідейній спорідненості з лютеранством та кальвінізмом.

Особливість українського Ренесансу полягала в тому, що цей період Відродження збігається з Реформацією – релігійно-суспільним рухом у країнах Західної Європи, спрямований проти католицизму. Прагнучи оновити Православну церкву, яка зазнала у той час глибокої кризи, діячі української культури вбачали можливість такого оновлення на реформаційній основі. Вони висували ідею демократичної реформи церкви: виступали проти засилля єпископату, засуджували паразитизм і здирництво духовенства, вимагали дешевої, а іноді й безпастирської церкви. Найвідвертіші їхні ідеї та вимоги висловлені у полемічних творах Х. Філарета, І. Вишенського, братів Стефана та Лаврентія Зизаніїв, анонімного автора “Перестороги”. Певний час до них наближалися М. Смотрицький та З. Копистенський.

Серед значущих ознак ренесансно-гуманістичного руху в Україні ‒ помітний розвиток гуманістичних студій, зокрема філології. Найяскравішим досягненням української філологічної науки кінця ХVІ ‒ початку ХVІІ ст. було науково-теоретичне оброблення церковнослов’янської та української книжно-літературної (слов’яноруської) мови. Саме в цей період розгорнули наукову діяльність такі видатні українські філологи, як Л.Зизаній, М.Смотрицький, П.Беринда. Їхня науково-педагогічна діяльність – це, по суті, окремий науково-філологічний напрям у духовній культурі України, що найяскравіше відображав її ренесансно-гуманістичний зміст.