Діяльність культурно-освітніх осередків у добу Ренесансу

Острозький культурно-освітній осередок. Пожвавлення культурно-освітнього руху в Україні спостерігаємо з кінця ХV ст. В останній чверті ХVІ ст. він стає особливо інтенсивним, і до участі в культурно-освітній діяльності долучається шляхта. Найбільшим на Волині магнатом був Констянтин Острозький. Його коштом будуються храми, він постійно надає допомогу монастирям, передусім Дерманському. В резиденції магната у м. Острозі вже на межі ХV‒ ХVІ ст. працювала велика замкова бібліотека, існував центр іконопису. На кошти волинського маршалка П.Загоровського в с. Загорові було засновано осередок книгописання. Тут у середині ХVІ ст. виготовлені “Златоструй”, дві “Мінеї”, “Євангеліє”. У рукописних українських перекладах збереглися до наших часів різні частини Біблії: “Пісня пісень”, “Євангеліє”, Апостоли. Найзначнішою пам’яткою з тих часів є Пересопницьке Євангеліє – унікальне і за мовою, і за оформленням. Переклад, як уже зазначалося, здійснено на Волині – розпочато у Дворецькому (біля Заслав’я) монастирі 1556 р., а закінчено в Пересопницькому монастирі 1561 р. Його переписувачем був Михайло Василевич, син протопопа з м. Сянока, інший переклад був виконаний у волинському с. Хорошові дрібним шляхтичем В. Негалевським 1581 р. (Рис. 1).

Рис. 1. Пересопницьке Євангеліє

Освітній осередок зі своєю програмою перекладів книг Святого Письма і світських хронік (насамперед М.Стрийковського), освіти для православного населення виник у с. Миляновичі – в маєтку А. Курбського. Діяв 15 років (60-ті роки, до 1583 р). Це хронологічно перший значний православний культурно-освітній осередок України. Миляновицькі переклади набули згодом популярності. Відомі їхні численні списки ХVІ ‒ ХVII ст. на території України, Білорусії та Росії. Виняткове значення для розвитку культури мало відновлення книгодрукування.

Після відновлення білоруського книгодрукування у м. Заблудові, де видано впродовж 1569‒ 1570 рр. дві книги, до Львова переїжджає І. Федоров (Федорович). Львівськими сподвижниками друкаря стали ремісники й міщани С. Каленикович (Сенько сідляр), художник Л. Пухала, ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій, кравець А. Абрагамович, М. Дашкович. Кошти на організацію друкарні дав С.Каленикович, а верстати подарував ще 1460 р. С. Дропан Онуфріївському монастиреві. Тут і видруковані 1574 р. Апостол та “Буквар”. Улітку 1574 р. І.Федоров переїхав на Волинь.

Наприкінці ХVI – початку ХVII ст. в Україні виникає кілька науково-освітніх осередків, котрі створювали великі магнати-меценати та представники різних груп міського населення з метою збереження і розвитку української духовної культури, поширення освіти та захисту власних національних, релігійних та політичних інтересів. Відомі осередки у маєтках волинського воєводи О. Чарторийського, житомирського старости князя К. Вишневецького, брацлавського воєводи князя Р. Сангушка, московського боярина князя А. Курбського. У містах діяла низка братств. Найбільшим і найвпливовішим був культурно-освітній центр, заснований 1576 р. у м. Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким. Центр акумулював у собі всі течії та напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на вподобання і запити різних прошарків суспільства.

Острозький культурно-освітній осередок складався з колегії – першої спроби створення школи вищого зразка у східних слов’ян, друкарні й науково-літературного гуртка. Більшість викладачів Острозької колегії та книжників гуртка й друкарні мали блискучу гуманістичну освіту, яку отримали або у відомих університетах Європи, або у домашніх учителів. Першим ректором Острозької школи став письменник-полеміст, культурний і освітній діяч, автор передмови до Острозької Біблії Г.Смотрицький. Він також написав кілька віршованих та прозових творів давньоукраїнською мовою, з-поміж яких – “Ключ царства небесного”(1587 р.). у 1594‒ 1596 рр. В Острозькій школі викладав підопічний Олександрійського патріарха М. Пегаса, випускник Падуанського університету К. Лукаріс. Згодом став Константинопольським патріархом. У Острозькій школі викладав також грек Н. Парасхрес, випускник Падуї, відомий проповідник та церковний діяч. Серед учених книжників відомі полемісти – Клірик Острозький (Ігнатій Наливайко), Василь Суразький (Малюшицький), Христофор Філарет. У школі викладали Д. Наливайко, І. Лятос – доктор філософії й медицини Краківського університету, який підготував календар 1602 р. Д. Наливайко був талановитим поетом. Відомі також учителі школи – випускник Падуї Кипріан, білорус А.Римша, котрий писав вірші, перекладав отців церкви, став автором “Хронології” ‒ викладу із подій біблійної історії у віршах. Латиномовну течію ренесансного гуманізму репрезентував придворний поет і діяч гуртка С. Пекалід, випускник Краківського університету. Писав латинською мовою (“Поема про Острозьку війну”, весільна пісня “Епіталама”).

Випускники Острозької колегії – відомі церковні діячі Й. Княгиницький – засновник Скита Манявського й І. Вишенський – глава консервативного напряму серед полемістів. Закінчив школу в Острозі гетьман козаків П. Конашевич-Сагайдачний, а також автор першої української граматики М.Смотрицький.

Учені гуртка перекладали переважно твори отців церкви, богослужебні книги з Візантії, підготували до друку перше слов’янське видання Біблії – Острозьку Біблію 1581 р. (Рис 2.)

Рис. 2. Острозька Біблія

Свої твори вони публікували у Дермані, де працював у друкарні І. Федоров. У школі діяла велика бібліотека. Тут зберігалися візантійська, давньоруська, протестантська та близькосхідна богословська література грецького походження, західноєвропейські світські видання, філософський твір Петрарки “Про засоби проти будь-якої фортуни” (Ліон, 1585 р.), трактати Арістотеля та Ціцерона, книги з математики, медицини, астрономії, мистецтва, теології. Учні досконало вивчали стародавні мови – давньогрецьку, латинську, церковнослов’янську. Загалом Острозький культурно-освітній осередок намагався виховувати нову українську еліту на візантійській культурній традиції.

Роль братського руху в розвитку культури. Братський рух, який охопив великі села, містечка і міста України та Білорусії в ХVI–XVII ст., можна порівняти з активізацією громадського суспільства. Братські громади зазвичай створювали при церквах – так об’єднували православних громадян для захисту мови, культури, релігії, всіх духовних надбань народу. В умовах, коли державна влада належала королю, а церковна – владикам, котрі часто не дбали про паству, братства прагнули вивільнитися від цих влад і виконували деякі їхні функції, насамперед опіку над освітою і розвитком культури. Братства здійснювали представництво на сеймах, вписували свої протести до міських книг, обстоювали майнові, політичні й духовні інтереси українського населення, що зазнавало утисків від шляхетської влади, захищали право українців на державні посади, заняття ремеслом і торгівлею. Братські громади мали власний суд та спільну власність, касу-скарбницю. Вони засновували й утримували школи, друкарні, шпиталі, опікувались бідними. Всі питання внутрішньо громадського життя вирішували на загальних зборах братства, на свій розсуд обирали священиків і проповідників, наймали учителів та друкарів. У проміжках між загальними зборами громадою вибрані чотири старші брати, котрі регулярно звітували про роботу, прибутки, витрати братства. Хоча членами громади братства могли бути люди всіх станів суспільства, все-таки основу їхню становили купці, ремісники, службовці магістрату – маєтне міщанство. Навколо шкіл і друкарень гуртувалися письменники-полемісти, проповідники, вчені, які писали підручники для шкіл, видавали власні твори, переклади, сприяли формуванню реформаційної та гуманістичної ідеології. Саме братствам Україна завдячує величезним поступом у своєму духовному розвитку XVI ‒ XVII ст., оскільки вони, відкривши школи для найширших верств населення, започаткували масовий культурно-освітній рух. Адже освіта стала передумовою розвитку інших форм культури суспільства, політичного, правового, філософського мислення, а також підвищення рівня громадського життя загалом.

Ми вже згадували, що найвпливовішим в Україні було Львівське ставропігійське братство. Спершу воно називалося “Львівське успенське братство”, оскільки виникло при церкві Успіння Богодориці, яку саме й збудувало. Засновники – С. Мороховський, Х. Бабич, Л. Губа й І. Красовскі, К. Корнякт (на кошти збудована дзвіниця церкви), Юрій та Іван Рогатинці, Я. Афендик, М. Добрянський. Статут Львівського братства і його школи від 1586 р. став узірцем для всіх інших братств. Школа мала величезну бібліотеку, до неї записували всіх дітей, навіть убогих. Статут засвідчує, що тут навчали читати, рахувати, грецької та слов’янської мов, риторики, діалектики, астрономії – сімох вільних мистецтв.

Значний внесок у розвиток культури зробили також Луцьке хресто-воздвиженське братство та Віленське, з якими активно співпрацювали члени Львівського братства. Культурною діяльністю братства тяжіли до ренесансної Західної Європи, що виявилося насамперед у запозиченні та розвитку на власному грунті вподобань ренесансного мистецтва.

Діяльність ученого гуртка Києво-Печерської лаври. Постать Петра Могили в культурі. Душею вченого гуртка Києво-Печерської лаври був архімандрит Є. Плетенецький. Син дяка Успенської церкви у Львові Хоми з Рогатина зростав у атмосфері братського руху. З 1599 р. став головою найбільшого в Україні монастиря і значно розширив громадську та культурно-освітню діяльність Києво-Печерської лаври. Брав участь у створенні Київського братства, дбав про освіту молоді, засновував школи, де навчали різних мов і світських наук. Плетенецький, скориставшись підтримкою козаків на чолі з П. Сагайдачним, повернув лаврі відібрані королем володіння, налагодив промислову і торговельну діяльність ченців з метою заробити гроші на освітню діяльність, друкування книг. Чималі прибутки давали влаштовані на території лаври ярмарки, шинки, виробництво горілки й пива. На одержані прибутки була куплена друкарня Балабанів і збудована паперова фабрика в Радомишлі.

Навколо друкарні Плетенецький згуртував найосвідченіших людей України, котрі володіли кількома мовами, мали досвід полемічної боротьби, зналися на друкуванні книг, були письменниками. До гуртка належали З. Копистенський, Л. Зизаній, П. Беринда, О. Митура, Г. Дорофієвич, Т. Земка, Й.Кирилович – люди ренесансного мислення, різноманітних обдарувань, мислителі й поети, письменники та богослови, перекладачі, редактори, гравери. Вони активно продовжували традиції Острозького культурно-освітнього осередку, але вже на основі братського руху дехто продовжував викладати у братських школах. Цвіт української інтелігенції свого часу, вони зробили подальші кроки на зближення з культурою Західної Європи, засвоюючи цінності гуманістичної та реформаційної культури. Засвідчує це книжкова продукція, що виходила у друкарні Києво – Печерської лаври. Авторами книг були переважно члени гурта, вони ж – редактори або перекладачі іншомовних книг. Друкарня видавала здебільшого підручники для шкіл та книги світського характеру – прославляння, тобто панегірики церковних і громадських діячів, які робили добрі справи для свого народу, примноження традицій культури. Серед видань – чимало богослужебних книг, потрібних для глибокого пізнання своєї релігії, догматичних дискусій, полеміки з католиками.

Діяльність ученого гуртка Києво-Печерської лаври, очолюваного почергово Є. Плетенецьким, З. Копистенським і П. Могилою, сприяла перетворенню Києва на центр культурного життя України, осередок політичної та полемічної боротьби проти шляхетської експансії. З нею пов’язаний новий етап у розвитку української культури, самосвідомості, філософського мислення українського народу, зокрема рух до гуманістичних ідей європейського Ренесансу.

На ниві духовної культури України першої половини ХVII ст. яскраво вирізняється постать Київського митрополита Петра Могили (1596-1648 рр.) – видатного церковного й культурного діяча, теолога та реформатора, вченого й організатора українського вищого шкільництва. (Рис.3).

Рис. 3. Петро Могила

Він виховувався в Україні за керівництва учителів Львівської братської школи. Грунтовно студіював теологію. У 1627 р. став архімадритом Києво-Печерської лаври, а від 1631 р. – митрополит Київський. Виборов повернення прав Православній церкві, заснував у Києві перший навчальний заклад європейського зразка, об’єднавши школу Київського братства та Києво-Печерської лаври. З 1632 р. діяв Києво-Могилянський колегіум, фактично – університет. Започаткував книгодрукування польською та латинською мовами. Написав кілька полемічних творів, присв’ячених обороні православ’я, у тому числі “Літос”. У колегії запровадив викладання усіх предметів латинською мовою, щоб підняти освіту до світового рівня.

Діяльність П. Могили охоплює різні аспекти церковного та культурного життя, а тому цей період можна було би назвати Могилянською добою. Духовна спадщина митрополита надзвичайно яскрава. У 1629 р. він склав “Літургійну, або Служебник”, де подано текст літургії та інших молитов і обрядових звичаїв, властивих лише Православній церкві.

П.Могила разом з ігуменом Києво-Печерського монастиря І.Трохимовичем-Кодловським Петро Могила був співавтором епохального твору цієї доби “Православного ісповідання віри”. Цей катехізис подає основи віри Православної церкви, очищеної від чужих впливів. За проведену роботу П. Могила отримав учений ступінь доктора богословських наук.

За керівництва П. Могили створено “Требник” (1646 р.) – найповніший літургічний збірник для церковних потреб. Окрім служб і різних чинів, він містить замітки та повчання з поясненнями, причому молитви й служби укладені церковнослов’янською мовою, а в повчаннях і поясненнях переважає українська мова. Мета “Требника” ‒ уніфікувати в Україні церковну практику й обряди. П. Могила дбав про освіту духовенства. Підготував виправлений катехізис, мав на меті виготовити виправлене видання Біблії та збірник – “Житія Святих”, однак передчасна смерть 1 січня 1647 р. не дала змоги здійснити задумане. Своєму найвизначнішому творові – Київському колегіуму ‒ П. Могила заповів бібліотеку, митрополичий хрест і всі свої скарби. Це ще раз засвідчило, що освіта в Україні та в усьому православному світі була його найбільшою турботою.

Заснована П.Могилою вища школа відкривала українцям і всім православним двері до європейських університетів, європейської науки, виховувала симпатії до європейської літератури. Знання класичних мов, насамперед латинської, давало православним сильну зброю для оборони самобутності, традицій власної культури, адже вони могли виходити на європейський рівень.

Завдяки налогегливої наукової праці, плідної церковної та просвітницької діяльності, яку здійснював Петро Могила, у Києві зібрався гурт видатних учених-теологів, а столицю України називали тоді Могилянськими Атенами.