Історичні умови культурного життя українського народу

Духовна культура України другої половини XVII – кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах соціальної та націо­нально-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолюва­чів за незалежність і державність. Це найяскравіше виявилось у широкому народному русі й воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури за гетьманування І.Мазепи, з іншого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. і створен­ня умов, через які вона позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експан­сія польської шляхти на українські землі. Це слугувало головною причиною посилення національно-визвольної боротьби україн­ського народу за соціальну та національну незалежність, збере­ження самобутньої культури. Кульмінацією боротьби українського народу проти польської шляхти була Національно-визвольна боротьба 1648–1654 pp. під проводом Б.Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак під час подальших подій ця ідея була втрачена. А після входження українських земель до Московської держави в її столиці постійно наголошувалось: мовляв, керівники повстанців лише й думали про те, аби опини­тися “під високою рукою російського монарха”. Березневі статті –договірні умови, розроблені Б.Хмельни­цьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем, у котрих йшлося про вхо­дження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом істо­ричних обставин кожна сторона могла розірвати її. Це підтвер­дили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився всту­пити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава і не думала брати до уваги інтересів укра­їнського народу. Між нею та Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б.Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, унаслідок чого Україна залишалася розділеною тривалий період. Усе це згубно позначилося на житті Української держави. Врятувало український народ від загибелі запорозьке козацтво – воно й визначало основні напрями розвитку України впродовж трьох століть. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Одночасно зі зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне і культурне життя для релі­гійної та культурної верхівки Києва, переважна частина котрого була пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської академії. Сімнадцяте століття стало періодом духовного злету й інтелектуального розвитку. Відродження православ'я сприяло послабленню полонізації україн­ської феодальної верхівки, впровадило в українську культуру західні елементи, які згодом уповільнили русифікацію. Однак уже в 80-х роках XVI ст. роль православ'я у розвитку української культури змінюється. Пов'язано це з його перепідпорядкуванням Московському патріархату 1686 р. Певний час після переходу під зверхність Москви українське православ'я, на по­гляд О.Субтельного, процвітало: школи Православної церкви вважалися найкращими в імперії, надзвичайно високим був інтелектуальний потенціал духовенства, на перших порах гетьманування Мазепи церква зміцнила матеріальну базу. Проте вже наприкінці XVII ст. Православна церква перетворилася на засіб економічного та національного гноблення українства, знаряддям поширення російської імперсь­кої культури. Ліквідування системи патріархату указом Петра І в 1721 р. ускладнило і без того непросте становище Право­славної церкви в Україні. У релігійно-церковній сфері імперія проводила відверто антиукраїнську політику. Безповоротно віді­йшли у минуле ті часи, коли церковна традиція мала елементи народної культури, а сама церква виявляла толерантність і гнуч­кість у ставленні до національних культурних традицій.

З другої половини XVIII ст. церква стала знаряддям деукраїнізації правлячих кіл Російської імперії. На західноукраїнських землях під польською короною право­слав'я теж втрачало національне підґрунтя, поступово трансформуючись у засоби національної нівеляції українства. За цих обставин на унію перейшли три західноукраїнські православні єпархії: Перемиська (1692 p.), Львівська (1700 р.) і Луцька (1702 р.). До кінця XVIII ст. Уніатська церква повністю інтегрувалася в українське національно-культурне життя і стала тим наріжним каменем, який заклав під­валини Галицького відродження наприкінці XVIII–початку XIX ст. Поділ і роз'єднаність українських земель зумовили специфіку геокультурного розвитку українства у другій половині XVII–кінця XVIII ст. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі україн­ського народу. Незважаючи на те, що друга половина XVII ст. супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та на­ціонального поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму. Загальний культурний рівень тоді­шньої України був достатньо високий. Документальні свідчення про це залишив відомий сирійський мандрівник диякон Павло Алепський, який побував в Україні за часів Б.Хмельницького. Його вразив не лише матеріальний добробут українського народу, а й непересічний рівень культури й освіти. П.Алепського особливо вразила культура, м'яка вдача, гостинність і привітність українського населення.

Гетьманська Україна за часів І.Мазепи (1687–1709 pp.), І. Скоропадського (1709–1722 pp.) і К.Розумовського (1750–1764 pp.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Євро­пи. Культура Правобережжя та західноукраїнських земель, незва­жаючи на певну відірваність від автентичних зразків культури Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентич­ність, протистояти політиці національно-культурної асиміляції. Ліквідація царатом у другій половині XVIII ст. основ україн­ської державності – Гетьманщини та Запорозької Січі завдала українству значного удару, але не змогла перервати потужної національно-культурної традиції, виробленої впродовж століть. Поділи Польщі, зміна політичної мапи Європи наприкінці XVIII ст. заклали нові геополітичні умови розвитку культури на західноук­раїнських землях. Провідну роль у цьому процесі покликані були виконати Греко-католицька церква та її духовенство. Отже, незважаючи на вкрай складні історичні, суспільно-полі­тичні реалії, український народ у другій половині XVII–XVIII ст. зберіг духовну єдність, національну орієнтованість культурної традиції та в протистоянні процесам національного поневолення і культурної асиміляції спромігся збагатити скарбницю національ­ної духовної культури.