Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Феномен козацької культури, пройнятої ідеями бароко






 

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648–1781 рр.). Запорозь­ке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економіч­ного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI –XVIII ст. і значно впливала на національну самосвідомість українсь­кого народу. Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції укра­їнського народу. Водночас історичні особливості життя Січі по­значилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із утікачів від кріпацтва, національних та релігійних пересліду­вань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості куль­тури і мистецтва власного народу. В зв'язку із переплетенням таких інди­відуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка значно вплинула на розвиток культури всієї України.

Козацька культура – унікальне і неповторне явище, її фено­мен має барокове забарвлення. “Химерний” стиль породже­ний непростими, бурхливими соціально-історичними обставина­ми. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливість – сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного та скороминущого явища, своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вига­док. Звідси – намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний роз­бурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емо­ції. У ньому завжди поряд – добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя та смерть, радість і смуток, У “химерній” бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, ймовірно, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республі­канський устрій, демократичні засади співжиття козацької спіль­ноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство. Запорожці були фаховими воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси – засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремаль­них ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва засвідчувала і складність духовного світу запорожця. Він – то веселий і відчайдушно безтурботний, то – сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запа­льним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч та суперечностей, чеснот і вад. “Сміховий”, бароковий характер козацької культури підтверджу­ється не зовсім серйозною, сповненою іскрометного гумору тра­дицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були над­звичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православ­ного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського й інших православних монастирів. Запорожці над­звичайно ревно стежили за “чистотою” віри у своїх рядах. Д.Яворницький зазначав, що у їхньому середовищі ніколи не було ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи спо­відування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами котрих себе вважали. Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійно­сті: кожен козак мав носити “тілесний” хрест, будь-яка вагома справа починалася лише після молитви. Найваж­ливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішува­ли на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала культові Святого Миколая – захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архістратига Михаїла – глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

До найстаріших церковних осередків козацтва належить заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і зали­шилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування. Після нормалізації 1734 р. узаємин між козацькою старши­ною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич – він очолив усе запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва – храму Покрови Пресвятої Богоро­диці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за черне­чим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків ви­голошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запо­ріжжі Київському православному митрополиту.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно піклувався про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виокремити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, котрі за певних обставин опинилися на Січі – приходили самі або ж були звідкись вивезені й уси­новлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учите­лем січової школи вважався ієромонах-уставник, який не лише викладав ази грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здо­ров'ям. Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі зі самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого. Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. Їх ще називали школами “вокальної музики та церковного співу”. Найвідоміший навчальний заклад такого зра­зка – школа в слободі Орловщина (на р. Орелі). У 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мис­тецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Пра­вославної церкви України. З ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича в 1754 р. була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духо­венства у низці запорозьких шкіл викладали випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки полягає у поєднанні духовно-інте­лектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності й мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить вагомий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу виклада­вся основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку ві­дігравало Правобережжя в культурному житті України того істо­ричного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запоро­зької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби і сурми разом з ударними інструмен­тами використовували як сигнали у походах, боях, а також під час зустрічей послів, гостей. Загони запорозьких козаків, котрі вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську За­порозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в декотрі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами, утримували їх у самій Січі. У духовній культурі Козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Упродовж багатовікового періоду на­ціонально-визвольної боротьби український народ поряд з пісня­ми творив думу – героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи та народні пісні набули активнодійового характеру завдя­ки “кобзарям”, котрі часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство – це своєрідне явище української народної куль­тури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Коб­зарям належить славне місце в історії духовної культури україн­ського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави на­шої Батьківщини поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користу­валися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника: підстрибуючи у сідлі, він нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи “повзунець”, “яструб”, “присядка” з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів. У січовій музичній школі, де навчали “вокальних муз” і “цер­ковного співу”, були створені спеціальні групи виконавців – лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою “Вертеп” у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козакові-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки та сподівання, близькі українському народові. Усе це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспі­льно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні ко­зацькі собори. Козацький собор – п'ятиверхий хрещатий храм – типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежу­ється відчуття неподільної єдності конечного та безконечного, склад­ності довкілля. Храм ніби не має стін: вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ сві­ту, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток – церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

Отже, культура Козацької держави була багатогранною і са­мобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобан­ня, демократичні настрої козацького середовища визначили ко­лорит козацького розвитку української духовної культури. Ко­зацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII – XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу най­глибший слід.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал