Українське бароко в архітектурі, образотворчо-декоративному та ужитковому мистецтві

Духовний розвиток України другої половини XVII–XVIII ст., культурні зв'язки східнослов'янських народів, вплив європей­ського мистецтва зумовили багатство і розмаїття архітектури України. Вона розвивалася на міцному ґрунті багатовікової віт­чизняної культури й увібрала кращі досягнення європейсько­го мистецтва, де утвердився новий стильовий напрям ба­роко. Стиль європейського бароко з характерними для нього пафо­сом боротьби та перемоги, пластичною експресією й багатством варіацій мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесен­ню національної самосвідомості українського народу, тріумфові у Визвольній війні 1648–1654 pp. і створенні власної держави – Гетьманщини. У розвитку українського барокового стилю можна достатньо виразно окреслити три етапи: ранній (друга половина XVII–по­чаток XVIII ст.), зрілий (1720–1750 рр.), завершальний (друга половина XVIII ст.). Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво з вла­сними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динамі­ку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуван­ням у взористості, причому зберігши логіку, відбиту в чіткій те­ктонічній структурі споруди.

Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Основні сколи храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на каміння, їх витесували з вапняку. В дерев'яній архітектурі високо цінували вишукані форми кронштей­нів, опасань, аркади, різьблення на одвірках тощо. Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Бого­родиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. Це напрочуд мальовнича семиверхова спо­руда зі сильно розчленованими масами, грою вертикальних і го­ризонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовни­чим легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені тринефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695) і тринефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709)

Великим меценатом українського мистецтва, зокрема архітек­тури, був гетьман Іван Мазепа (1644–1709). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітек­турі, обновлювались старі церкви, споруджувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Д.Антонович називав добу І.Мазепи другою золотою добою українського мистецтва після доби Воло­димира Великого і Ярослава Мудрого. Саме в період його геть­манування в архітектурному будівництві виокреслилнся два на­прями: один українізував західноєвропейську барокову, інший – барокізував, надаючи барокового вигляду українській архітектур­ній традиції. Отже, взаємодоповнення й узаємозбагачення світової та національної мистецьких традицій витворили феномен україн­ського архітектурного бароко. Унаслідок заходів І.Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Магарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської лаври, Миколаївський собор. У бароковому стилі перебудовано 1691–1705 pp. Софійський собор, Успенську церкву лаври та Михай­лівську церкву Піддубицького монастиря. Інтенсивно розбудовувався Батурин, який у 1669–1708 pp. став гетьманською резиденцією. Сучасників вражала архітектурною довершеністю палата Мазепи у Батурині, споруджене в західноєвро­пейському стилі. Руїни цієї палати, спаленої О.Меншиковим після Полтавської битви, зрисував Т.Шевченко. Не зберігся також будинок Академії у Києві, збудований за І. Мазепи 1703–1704 рр. (Рис. 4)

Рис. 4. Іван Мазепа

Риси українського бароко своєрідно виявилися у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки: виразно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі – півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей засвідчують, що автор знав європейську архітектуру.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характерний посиленням експресії, мальовничості, сократівської взористості. У той період широко застосовували розписи, ліпку, колір, великі настінні розписи. Багато руських іконостасів появилося в інтер’єрах споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір будівель змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності, національного обрису.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. Архітектор Й. Шедель вдало поєднав багатство де­кору і тріумфальну пишність із ліризмом та задушевністю. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності він вирішив у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 р.), а також Лаврській дзвіниці (1744 р.). Урочистістю та патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) у с.Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини XVIII ст. почався третій, завершальний пе­ріод розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній Укра­їні – німця за походженням Б.Меретина, у Східній – італійця за походженням В.Растреллі й українця І.Григоровича-Барського. Б.Меретину і В.Растреллі властиві рафінована архітектурна ком­позиція, щедре використання монументально-декоративної скульп­тури – статуй, ваз. У цей період барокова традиція дещо доповнилася галантним стилем рококо. Він додав мистецьким витворам цієї доби винят­кової, своєрідної елегійності. Стиль рококо використовували у внутрішньому оформленні храмів, палаців, житлових приміщень. Примхливість, витонченість, симетричність цього стилю надавали мистецьким витворам неповторного колориту. Рококова скульп­тура стала невід'ємною частиною архітектурного бароко. Орна­ментальна прикраса фасадів споруд, скульптурні рельєфи, оздоба іконостасів, витончена різьба – ці елементи рококо витворювали величні архітектурно-скульптурні ансамблі. Неперевершені рококові скульптори працювали, зокрема, у Львові (Рис. 5) І.Пінзель (його скульптурами оздоблений храм Святого Юра), С.Фесінгер, А.Осінський, а також С.Сташевський та М.Філевич. Мистецькі твори В.Растреллі вирізняються елегантністю архі­тектурних форм, стриманістю декору. Віртуозне володіння всіма засобами архітектурної виразності характерне для Андріївської церкви в Києві (1753 р.), Михайлівської церкви у с.Вороніж на Сумщині (1776 р.) і Троїцькому соборі в с.Новомосковському на Дніпропетровщині (1778 р.). (Рис. 6)

Рис. 5. Пінзель «Жертвопринесення».

Рис. 6. Церква Св.Андрія

Творцем архітектурного Києва у другій половині XVIII ст. був вихованець Київської академії. І.Григорович-Барський (1713–1785 рр.). Його вважали учнем В.Растреллі, оскільки він гармонійно поєдну­вав у творчості національні й західноєвропейські традиції, вибу­дував чимало барокових споруд на київському Поділлі, ворота і церкву Кирилівського монастиря, церкви Святої Покрови, Миколи Набережного й інші споруди. У творчості Григоровича-Барського простежуються перші паростки класичного стилю в архітектурі.

На Київщині жив і творив видатний будівничий Степан Ковнір (1695– 1786 рр.). За його участю споруджені барокові дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печер­ської лаври, церква Антонія Феодосія у Василькові (1759 р.), Троїцька церква (1767 р.) у Китаївській пустелі поблизу Києва. Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських землях став славетний собор Святого Юра у Львові (1745–1770 рр.) – велична споруда масивних динамічних форм і ажурних тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий – 1759 р.). В архітектурі катедри гар­монійно поєднані модний тоді на Заході рококовий стиль із ознаками українського бароко. Меретин – автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі. Окрім храму Святого Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква Святих Петра і Павла, Святодухівський собор, Королів­ський арсенал та ін. (Рис. 7)

Рис. 7. Церква Св.Юрія

Давні будівельно-архітектурні традиції позначилися на плану­ванні та забудові тогочасних міст України. Поселення вирізняли­ся різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокут­них, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навко­лишнім ландшафтом. У період національно-визвольної боротьби в Україні першочер­гового значення набув захист поселень від нападу ворогів. Буду­валися різноманітні штучні споруди, серед котрих вирізнялись обо­ронні вежі, укріплення бастіонного зразка. Їх зводили селянсько-козацькі війська під Збаражем, Берестечком, Кам'янець-Подільськом, Хотином, Львовом, Мукачевим, Ужгородом. У багатьох міс­тах, насамперед полкових центрах, були створені військово-адмі­ністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. На їхній території споруджували магістрати, ратуші, храми, навчальні за­клади тощо. Західноукраїнські міста характерні значною кількістю забудов, котрі розміщали навколо ринкових майданів з магістратами чи ратушами посередині, мурованими або дерев'яними будинками довкола. Неподалік підносилися стрімкі вежі, бані церков і шпилі костьолів, а стратегічно важливі місця посідали фортеці й замки. Такі споруди характерні для багатьох міст (Львів, Кам'янець-Подільський, Дрогобич, Бережани, Самбір та ін.).

З другої половини XVI ст. в Україні поширилося монумента­льне будівництво, яке виявилося в архітектурі культових споруд. Важлива роль тут належала творчому переосмисленні багатої бу­дівельної спадщини давньоруських часів. У Києві, Чернігові й інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надали барокового вигляду – з вибагливими декоративними фронтонами, обрамлен­нями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успен­ський собор Києво-Печерської ла­ври, (Рис. 8)

Рис.8. Успенський собор Києво-Печерської лаври; Фрагмент фасаду (Києво-Печерська лавра)

Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові. Нове муроване будівництво охоплювало різні зразки монумен­тальних споруд. З-поміж них ви­різнялися хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпи; храми, котрі завжди увінчувалися однією, трьома, п'я­тьма або сімома банями. Досягнен­ням українського монументально­го будівництва стали муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерні особливості цих споруд – хрещатий план, пірамі­дальна, спрямована вгору компо­зиція, гранчастість об'ємів, що сту­пінчасто зростають до центру, просторі, сповнені світла інтер'є­ри, вишукана пластика архітекту­рних форм і оздоблення. Муроване монументальне будів­ництво зазнавало впливу народної архітектури, яка здавна вирізняла­ся умілим використанням дерева, доцільністю конструкцій, розмаїттям зразків і декоративного споря­дження. Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор Святого Юра і Домініканський костьол у Львові, собор Почаївської лав­ри, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.

Значні досягнення монумента­льної архітектури пов'язані з тво­рчістю народних майстрів. На Лі­вобережжі, Слобожанщині та За­поріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Внутрішнє оздоблення храмів виконували народні майстри на чолі з відомим російським різьбярем Сисом Шалматовим. Дев'ятиверхий Троїць­кий собор у с.Новомооковському (1773–1778 рр.), збудований Якимом Погребняком, – найбільша і найвища тогочасна дерев'яна будівля в Україні.

Потяг до естетичної виразності, мальовничості, декоративно­сті поширився і на цивільне будівництво. Точасні житлові й господарські будівлі споруджувалися переважно з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К.Розумовського в Батурині та П.Завадського у Ляличах, а на Правобережжі– паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині й Умані.

У другій половині XVII ст. в українському малярстві почала розвиватися барокова традиція, з'явилися нові, переосмислилися традиційні сюжети. Їх композиційне вирішення частково орієнто­ване на зразки західноєвропейського мистецтва – твори Рубенса, графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Заповітів. Тогочасним художнім творам властивий щедрий і, можливо, надмірний декоратизм, захоплення формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистість, мальовничість експозиції, багата колористика. У монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце посідав образ людини, який складався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства. Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах “Страшного суду”. Визначним явищем стало звертання до обра­зів козака-бандуриста – захисника Батьківщини (знаменитий козак Мамай), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення. Особливості народного монументаль­ного живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви Святого Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев'яних храмів у Берегометі, Колодному і Новоселищі на Закарпатті. (Рис.9)

Рис. 9. Невідомий художник «Часи страждань Христових» (XVIII ст.)

У монументальному стінописі мурованих будівель провідне міс­це належало митцям Києва. Під час поновлення визначних споруд дав­ньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати ста­ровинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких котрих показане тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад, в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді роз­бійників, озброєних луками, стрілами, гарматами. Це було своєрід­ним мистецьким уособленням боротьби проти турецько-татарського поневолення і польсько-шляхетського панування.

Цікавим явищем українського малярського бароко стала дія­льність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII–XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини, онтологічна умовність зображу­ваного, ефектна видовищність композиції. До найяскравіших представників Жовківської школи належав Іван Руткович (1667–1707 рр.). Його твори багаті й насичені па­літрою та динамічністю композицій, іконостасом для церкви Святої П'ятниці у Жовкві, розкриттям цінностей реальної людини. Він оволодів такими поняттями, як український типаж, місцевий одяг, пейзаж і мав добру фахову підготовку.

Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окре­мих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра – ієромонаха Йова Кондзелевича (1667–1740 рр.). Його шедевр – монументальний Богородчанськии іконостас, виконаний у 1698-1705 pp. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національ­ному музеї). Композиції Богородчанського іконостасу захоплюють високою майстерністю виконання, нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса зачаровують одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах розмаїтої гами почувань і пере­живань людей, котрі перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння). До плеяди жовківських митців належать також Ю.Шиманович, М.Альтамонте, В.Петранович. Їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, ба­тальними картинами. Жовківський малярський осередок був ве­ршиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні тради­ції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.

На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працю­вали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві Святого Юра очолю­вав вихованець Віденської художньої школи Лука Долинський. Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К.Розумовського – Г.Стеценко. Його пензлю, зокрема, нале­жить бароковий іконостас у с.Потеличі. Національну традицію іконопису простежуємо і в ранній період творчості В.Боровиковського. Тоді набув розвитку український портретний живо­пис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької ста­ршини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іко­нописом. Були створені монументальні портрети Б.Хмельницького і відомих козацьких старшин. Західноукраїнські митці зображували львівських братчиків у представницьких позах зі жезлом або гер­бами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті людей виписані у суцільне сяйво кольорового мережива; різні орнаментальні елеме­нти виразно зауважують майнове та соціальне походження образу. Відомі портретисти того часу – Дмитро Левицький (1735 –1827 рр.), Володимир Боровиковський (1757 –1825 рр.) і Антін Лосенко (1737–1777 рр.).

Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення ге­роїв у культових розписах значно впливали на сфери обра­зотворчого мистецтва України, зокрема фрескову та станкову графіку. На цей період припадає творчість талановитих художників – Олександра і Леонтія Тарасовичів, Івана Щирського, Деонісія Синкевича, Никодима Зубрицького, Захарія Самуйловиач, Івана Стрельбицького та ін.

Високоякісним поліграфічним і мисте­цьким виконанням, вишуканим графічним оформленням вирізня­ються книги друкарні Києво-Печерської лаври. Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні тво­ри якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі, Литві. Зростав мистецький рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику й ак­тивно впливали на інші галузі мистецтва.

У другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декора­тивне й ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будів­лях і помешканнях заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо. Відомими осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності стосовно форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояс­нюється розмаїттям технологічних і мистецьких традицій. Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 p.), 150-пудовий дзвін із трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами Укра­їни прославились глухівські гарматники Йосип і Карпо Балашевичі. Їхні вироби дотепер прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Ермітажу й інших музеїв. У Львові виго­товляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойо­ву кінську упряж, сідла, щити, гайдаки.

Збагатилися технічні й образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд – ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів і птахів. З усіх видів народної художньої творчості чи не найпошире­нішими в Україні були ткацтво та вишивка, пов'язані з художнім прикрашанням побуту, одягу та житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок (“гаптів”), тканих поясів та інших предметів українського вбрання містяться у ба­гатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця XVIII ст. – як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво і вишивка досягли у XVIII ст. – на початку XIX ст. Орнаментальні мотиви української народної вишивки вирізняються надзвичайним багат­ством композиційних укладів і кольорів. У зв’язку з етнографіч­ними особливостями вишивки мають чимало регіональних відмінностей. Для Полісся, Волині, Бойківщини – це застосування одного кольору, строго геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині, стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська, особливо полтавська вишивки від­різнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослин­ного орнаменту.

В складний період піднесення та падіння української держа­вності, наполегливої боротьби народу за волю в українській куль­турі другої половини XVIІ–кінця XVIII ст. відображено кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості. Гуманістична спрямованість, барокова піднесеність і величність тогочасної духовної культури українського народу засвідчує прагнення митців до формування та поширення загаль­нолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.