Епоха романтизму в історії культури України ХІХ ст.

Романтизм – вагома епоха в історії культури Європи та України. Її називають епохою “весни народів”, коли під впливом національно-визвольних рухів розпалися великі імперії та утворилися національні держави. Ця епоха в Європі охоплює період першої половини ХІХ ст. У цей час відбувався процес становлення національної ідентичності кожного народу. В Україні під впливом політичних чинників епоха романтизму тривала впродовж всього ХІХ ст. У цей період відповідно утверджувалася українська ідентичність як культурницький націоналізм.

Український народ у межах чужих держав намагався усвідомити себе нацією, утверджувати власну мову, вивчати свою історію, зберігати й примножувати традиції своєї національної культури.

Романтизм був не лише духовним процесом, а й специфічним світоглядом, що звертався до усної народної творчості, де втілений дух народу, рідної мови та власної історії, своєрідної таємничості та героїчної постаті, пронизаний ідеалізацією Середньовіччя й релігії, суб’єктивізмом і сентименталізмом. Доба романтизму висуває на передній план питання історії народу, національної культури, мови, державності.

Першою спробою самоідентифікації українського народу як нації стала анонімна пам’ятка духовної культури України початку ХХ ст. – “Історія Русів”. Її автором міг бути випускник Києво-Могилянської академії Григорій Полетика. Одночасно її авторство приписують Георгієві Кониському. Праця написана приблизно 1800 р., а вперше опублікована 1846 р. Нині це видання повністю відтворено.

“Історія Русів” – найвизначніший твір української національно-політичної думки ХІХ ст. Йому належить вагома роль у формуванні національної свідомості українців. Автори книги яскраво, інколи у художній формі, надають картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини ХVIII ст. Особливо акцентується на історії Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, – це перша історія України; її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обгрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори невідступно дотримуються теорії природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на життя та свободу, власну державність, адже всі народи завжди захищали та вічно захищатимуть своє життя, вольність і власність.

“Історія Русів” започаткувала вагомий пласт літератури на історичну тематику, присвячену обстоюванню української самобутності та національної ідентичності. Необхідно звертати увагу лише на окремі видання, серед яких вирізняються: “Короткий літопис Малої Росії” (1777 р.) В.Рубана, Я. Марковича “Записки про Малоросію, її жителів та виробництво” (щоденник у 12 книгах, 1798 р.), В.Малиновського “О Малоросии, о древних обычаях” (1808 р.). М.Маркевич підготував до друку пʼ ять томів історії Малоросії, аналогічну книгу планував писати М.Гоголь. О.Павловський опублікував “Граматику малоруського наречия”(1818 р.), що започаткувала дослідження у галузі мовознавства і стала, по суті, першою граматикою живої української мови. М.Максимович видав у Москві збірники українських народних пісень (1829, 1834 рр.), згодом ще один з нотами – у 1849 р. Вийшли з друку кілька історій м. Києва, історія Десятинної церкви та ін.

У галузі фольклористики плідно працював І. Срезневський – автор “Запорожской старины”, до якої ввійшло шість книг. Тут вміщені історичні пісні й думи ХVI–XVIII ст., уривки з козацьких літописів, переказів та “Історії Русів”. Окрім того, І.Срезневський ввів до збірки свої статті й стилізації під фольклор. У 1837 р. він першим виступив у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши чітке переконання в тому, що її чекає літературна слава. М.Цертелєв у 1819 р. видав збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песней”, де вперше опубліковані українські думи.

Національне відродження в літературі пов’язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми “Енеїда”–першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, який привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Григорій Квітка-Основ'яненко (літературний псевдонім — Грицько Основ'яненко, 1778‒ 1843 рр.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман “Пан Халявський”, повісті “Українські дипломати”, “Життя і пригоди Петра Столбикова”. Окремі його твори (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Сватання на Гончарівці”) є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах. Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У їхніх творах на першому плані постають духовне життя людини, оспівуються герой-козак — мужній захисник батьківщини, народний співець-кобзар ‒ виразник дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Вагомим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. Костомарову – авторові фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” тощо). З-поміж харківських поетів-романтиків найобдарованішим був Амвросій Метлинський (літературний псевдонім Амвросій Могила, 1814–1870 рр.) – автор збірки “Думки і пісні та ще дещо”.

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Євгена Гребінки (1812–1848 рр.). Наслідуючи кращі літературні й фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є.Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю вирізняється романтична поема “Богдан” (1843 р.) ‒ один із найкращих тогочасних творів про Б.Хмельницького.

Вагомим чинником національно-культурного відродження стала поява видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань ‒ це половина книжок, які того часу побачили світ у Росії.

В історії українського відродження вагома роль належала “Украинскому вестнику”, який упродовж 1816 –1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с. Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського українською мовою. Це зумовило репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: “Украинский альманах” (1831 р.), “Утренняя звезда” (1838 р.), “Запорожская старина” (1833–1838 рр.), “Украинский сборник” (1838–1841 рр.). На їхніх шпальтах друкували твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Видання значно впливали на Т.Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Усі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є.Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах “Ластівка”. На його сторінках уперше були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах “Ластівка” став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, помітно вплинув на піднесення літературного життя у Східній Україні й Галичині.

Неабияка роль у національно-культурному відродженні українського народу належала світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII – початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю. Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний із діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Тро-щинського в с.Кобинці на Полтавщині, який здобув славу “Нових Атен”. Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині й у с.Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи існували також у Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові й Полтаві ‒ важливих на той час центрах театрального життя України. Після тривалої перерви в 1808 р. поновилася робота Харківського театру. Його директором, режисером і актором 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. До складу фахової трупи театру входили талановиті актори М.Щепкін, Т.Пряженковська та ін.

Згодом Полтавський театр очолив І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкіна викупили з кріпацької неволі. Михайло Щепкін (1788–1863 рр.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у “Наталці Полтавці” та Чупруна в “Москалеві-чарівнику”. Ці принципи знайшли подальший розвиток у творчості Карпа Соленика (1811–1851 рр.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий на той час актор і режисер Іван Дрейсіг (1791–1888 рр.), котрий з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор Семен Гулак-Артемовський (1813–1873 рр.).

Паростки національно-культурного відродження в Україні першої половини ХІХ ст. з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль.(Рис.1, 2) На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям у процесі спорудження малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, котрі набували своєрідних українських ознак.

Рис. 1. Палац Потоцьких (м.Тульчин)

Рис. 2. Спасо-Преображенський собор (м.Дніпропетровськ)

З-поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся А.Меленський (1766–1833 рр.), котрий упродовж 30 років вважався головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус Духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. Ярославський (1750–1810 рр.). За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету (1837–1842 рр.). У 20 –30-х роках XIX ст. у Львові побудовано бібліотеку Оссолінських, Львівську ратуша (1824–1835), Народний дім (1851–1864 рр.) і низку помешкань. (Рис.3, 4)

Рис. 3. Львівська ратуша

Рис. 4. Київський університет імені Т.Шевченка

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод Руської православної церкви заборонив споруджувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). Українську традицію у храмовому будівництві замінив стиль ампір, а згодом — псевдовізантійський стиль. (Рис.5).

Рис. 5. Володимирський собор (м.Київ)

Українська скульптура кінця XVIII–першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, котрі вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них – І.Мартос (1754–1835 рр.), родом з Ічні (тепер Чернігівська обл.), який став професором, а згодом – ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторіччя мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі й мармурі, у тому числі памʼ ятники Мініну та Пожарському в Москві (1804–1818 рр.), A.Piшельє в Одесі (1823–1828 рр.).У Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В.Демут-Малиновського й архітектора К.Тона, споруджено памʼ ятник князю Володимирові Великому. Тарас Шевченко (1814–1861 рр.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т.Шевченко — автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. На жаль, понад 165 його творів не збереглося, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Художник-реаліст, він одним із перших, правдиво змалював життя і побут селянства (“На пасіці”, “Селянська родина”, 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів “Живописна Україна”– її художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні памʼ ятки. (Рис.6).

Рис. 6. Т.Шевченко «Дари в Чигирині 1649 року»

Його славетна “Катерина” (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну; дуб — її силу та непокору. Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К.Брюлова й автопортрети Т.Шевченко удостоєний звання академіка гравірування.

В галузі образотворчого мистецтва плідно працювали українські художники А. Мокрицький та І. Сошенко (Рис. 7, 8)

Рис. 7. А. Мокрицький «Портрет дружини» (1853 р.)

Рис. 8. І.Сошенко «Продаж сіна на Дніпрі»

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – “Українські мелодії” (1831 р.) М.Маркевича, “Пісні польські й руські галицького народу” у двох томах (1833 р.) В.Залеського, “Голоси українських пісень”, збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.). Це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.