Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Характерні риси модерністського періоду національно-культурного відродження






 

Модерністський (новітній) період національно-культурного відродження в Україні охоплює 1890–1914 pp. Цей 25-річний період в історії духовної культури України ознаменувався вагомими досягненнями на шляху формування нової української людини та її самостійницьких прагнень, започаткував нову добу в історії модерного українства – добу національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу.

На думку І.Лисяка-Рудницького, згаданий період – “найщасливіший” у новітній історії України. Це доба безперервного і всебічного українського піднесення напередодні Національно-демократичної революції 1917–1918 pp.

Характерні ознаки модерністського періоду національно-культурного відродження:

1. Виникнення політичних партій на Заході й Сході України, котрі стали провідниками національного відродження. У програмах вони проголошували політичні гасла – створення незалежної Української держави.

2. Проникнення ідей відродження в широкі народні маси та формування на цій основі нового типу українського інтелігента – патріота України.

3. Поява на суспільно-політичній арені України плеяди видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І.Франко, М.Грушевський, Ю.Бачинський, М.Міхновський та ін. Їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.

4. Плідний розвиток науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України – копітка й наполеглива виховна праця українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України.

Наприкінці 80-х років XIX ст. під впливом М.Драгоманова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку 1890 р. очолили І.Франко та М.Павлик. Її кінцева політична мета – проголошення незалежності України. Українсько-руська радикальна партія розгорнула боротьбу за права і привілеї українців у галузі шкільництва. Вона вимагала відкриття в Галичині українських шкіл та гімназій. Однак ці домагання не дали бажаних наслідків. Єдиним вагомим досягненням цього періоду був дозвіл на відкриття 1894 р. у Львівському університеті кафедри історії народів східної Європи, котру очолив М.Грушевський, започаткувавши викладання історії України.

У 90-х роках на ниві національно-культурного відродження з'явилися нові інтелектуальні й наукові сили. В Україні виникло політичне об'єднання – “Національно-демократична партія”. Вона стала провідником політичного життя народу, висунувши програмне завдання: об’єднання уcього українського народу в одноцілий національний організм. У 1895 р. Юліан Бачинський – активний діяч Українсько-руської радикальної партії у праці “Україна irredenta” обґрунтував потребу створення Української незалежної держави. Книга Ю.Бачинського “Україна irredenta” привернула увагу широкої громадськості України, зокрема Галичини. В ній чітко та виразно прозвучала українська національна ідея. (Рис. 11)

 

Рис. 11. Юліан Бачинський

У 90-х роках XIX ст. спостерігається активізація політичного життя і на Сході України, де виникли перші політичні організації, що висували вимогу боротися за незалежну Українську державу. Харківський адвокат Микола Міхновський (1873–1924) 1900 р. опублікував брошуру “Самостійна Україна”, де чітко сформулював державницьку ідею “незалежності України від Росії”. (Рис. 12)

Рис. 12. Микола Міхновський

Будучи студентом юридичного факультету Київського університету, М.Міхновський виявив ініціативу: в Каневі на могилі Т.Шевченка заснувати таємну організацію “Братство тарасівців”, куди б увійшли його однодумці. Товариство очолив один із найстарших студентів І.Липа. Політична програма “Братства тарасівців” окреслена 1893 р. на сторінках Львівської газети “Правда”. У ній поставало питання про відновлення національно-державної самостійності України. Цій меті, на думку М.Міхновського, повинна підпорядковуватися діяльність кожного українського патріота. На основі “Братства тарасівців” в 1897 р. у м.Харкові виникла “Українська студентська громада”. М.Міхновський мав на неї великий вплив. Програма й ідеологія нової організації була близькою до “Братства тарасівців”. Згодом ця студентська організація, очолювана Д.Антоновичем, перетворилася на Революційну українську партію (1900) – РУП. Саме для неї М.Міхновський написав програмну брошуру “Самостійна Україна”, вперше опубліковану 1900 р. у Львові. Він закликав усіх патріотів України до боротьби за національне визволення і проголошення незалежної Української держави з такими гаслами: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Одночасно М.Міхновський сформулював завдання розбудови незалежної національної держави, використовуючи аргументи міжнародного права, а також політичні й культурні. Його виклад вражає силою аргументації, послідовністю і логічністю думок. Він доходить висновку, що державна самостійність – головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. Ідеї М.Міхновського знайшли підтримку прогресивно налаштованої української інтелігенції. Кількість його прихильників поступово зростала. Однак у тогочасному українському суспільстві дедалі все більше і швидше “входили” в моду соціалістичні ідеї, тому вимоги незалежності України видавалися багатьом діячам культури несприйнятними. Під впливом соціалістів, драгоманівців-федералістів та україно-філів-культурників у РУП відбулися розшарування, внаслідок чого більшість зорганізувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) 1905 р. Одночасно відбувався процес консолідації українських ліберальних партій – демократичної (УДП) і радикальної (УРП), котрі об'єднувалися в єдину Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що згодом стала основою непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). Вона проіснувала до початку революційних подій в Україні 1917 р. Ці партії відхилили гасло М.Міхновського про самостійність України. Зазначимо: невелика група прихильників М.Міхновського, відколовшись від РУП 1902 p., організувала Українську народну партію суто націоналістичного спрямування, для якої він розробив десять так званих заповідей, опублікованих у Львові 1903 p., де чітко і виразно звучала ідея проголошення самостійної, вільної Української Демократичної Республіки.

У 1905 р. М.Міхновський опублікував у Львові проект опрацьованої ним української конституції, вихідним принципом якої є задекларована самостійність України як Соборної держави та державна суверенність українського народу. М.Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі й національно-визвольній боротьбі українського народу за державність і незалежність України. У статті, присвяченій пам'яті М.Міхновського, його соратник С.Шемет зазначав, що у цьому серці палав величезний вогонь любові до України: в іншій країні він запалив би мільйони сердець “бажанням патріотичного подвигу”. Національна ідея М.Міхновського надихала наступні покоління борців за незалежність Української держави.

Ідея національного відродження у модерністський період його розвитку проникали в усі сфери духовного життя народу. Провідні українські вчені в галузі природничих і гуманітарних наук здійснили важливі наукові винаходи. Видатний західноукраїнський учений – фізик-експериментатор І.Пулюй відкрив явище випромінювання, назване рентгенівським, яке мало світове значення. Феноменальним явищем у розвитку точних наук стала наукова творчість відомої жінки-математика – Софії Ковалевської, авторки відомих наукових праць у галузі математики, механіки й астрономії. Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці професорів Одеського університету І.Мечнікова – основоположника мікробіології та І.Сеченова – засновника вітчизняної фізіологічної школи. У галузі гуманітарних наук провідна роль належала працям з історії української мови, літератури та фольклористики – П.Житецькому й О.Потебні.

Чільне місце у духовному житті українського народу другої половини ХІХ ст. посідала художня література, яка визначала розвиток всіх інших видів духовності. У цей період відбулося зростання видатних письменницьких індивідуальностей, збагачувалася тематика літературних творів, розширювалося жанрове коло, зміцнювався зв'язок світовим досвідом через переклад і художній синтез. Романтизм як художній стиль у літературі поступово занепав. Під впливом філософських ідей гегельянства й позитивізму, а також унаслідок посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму.

Одним із перших українських письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838–1918), який створив новаторські форми прози, змалював широку панораму соціального буття, подав розгорнуті характеристики персонажів, багатобарвні пейзажі чудової української землі. Увагу митця привертала волелюбна вдача народу, його непримиренність до неправди і зла, здатність постояти за себе. Ці ідеї надзвичайно виразно прозвучали у творах письменника “Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім'я” та ін. У романі “Хмари”, повісті “Над Чорним морем” письменник звертався до розкриття нагальних питань тогочасної української інтелігенції, розглядаючи проблему формування “нової людини”. Ідеї реалізму органічно поєднувалися з тонкою поетичністю та ліризмом, публіцистичністю і філософським узагальненням.

На відміну від Нечуя-Левицького, талановитий український письменник Панас Мирний (справжнє прізвище – Рудченко, 1849–1920) не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував психологічний вплив на людину соціальної несправедливості. Тонкий і вдумливий аналіз психології героїв – Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні? ”), Івана Ливадного (“П'яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) надає літературним творам Панаса Мирного великої художньої вартості.

На ниві національно-культурного відродження плідно працював професійний український театр, основоположником якого вважають Марка Кропивницького – талановитого драматурга, режисера й актора. Він дотримувався переважно традицій “етнографічної драми” (“Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дві сім'ї”, “Олеся”, “Титарівна”). Поряд з ним працював Михайло Старицький, автор драматичних творів, пройнятих національним колоритом (“Циганка Аза”, “Ой не ходи, Грицю”, “Не судилося”, “За двома зайцями”). На новий шлях вивів українську драматургію Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845–1907) – автор драматичних творів, присвячених аналізу соціальної, історичної та інтелектуально-філософської проблематики (“Безталанна”, “Суєта”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Сава Чалий”). У драматичному мистецтві працювали також Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка. До самобутнього національного українського театру належала плеяда талановитих акторів – Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська та ін.

Формувати національну самосвідомость українців допомагало образотворче мистецтво, провідне місце в якому належить українській національній школі пейзажного живопису. Творці пейзажного жанру представляли всі райони України, змальовуючи у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні (“Сінокос” В.Орловського, “Село взимку” П.Левченка. “Козача левада” С.Васильківського).

На межі XIX–XX ст. відбувалося творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. У цей період зростав престиж України у світі. Культура почала функціонувати як цілісна система, де в єдності діяли всі компоненти. Незважаючи на утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Поруч із реалізмом у літературі утверджувався новий художній метод – модернізм. Його прихильники виступали проти звернення до реалістичних побутових описів і захоплення деталізацією робітничою тематикою, проголошуючи аполітичне гасло – “чисте” мистецтво. Культура модернізму запозичувала психологізм, зосереджувалась на внутрішньому світі людини й суб'єктивних враженнях героя. Найяскравіше цей підхід простежується у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. Ці митці створили особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме та підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найкращим представником українського імпресіонізму. Письменник прагнув до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели “Лялечка”, “Цвіт яблуні”, “Intermezzo” тощо.). До кращих зразків світової літератури належать його новели “Сон”, “На острові”, новаторська повість-балада “Тіні забутих предків”.

Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів “молодомузівців” (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків та ін.) Новаторською формою зображення життя українського селянства характерні твори письменників Архипа Тесленка (1882–1911 рр.) та імпресіоніста Степана Васильченка (1878–1932 рр.). У Західній Україні на цю тему писали модерністи Василь Стефаник (1871–1936 рр.), Лесь Мартович (1871–1916 рр.), Марко Черемшина (1874–1927 рр.). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863–1942 рр.) з її соціально-психологічною повістю “Земля”.

Дуже популярним українським письменником початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880–1951 рр.). Він вважав себе комуністом, дотримувався соціалістичних ідеалів, а в українському питанні залишався прихильником федеративного договору з імперським центром.

У модерністський період національно-культурного відродження продовжувало розвиватися театральне мистецтво. Плідно і творчо працювала українська трупа Марка Кропивницького. Микола Садовський 1907 р. у Троїцькому народному будинку заснував перший український стаціонарний театр. Тут виступала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував творчу діяльність єдиний український фаховий театр “Руська бесіда” у Львові. Розширився репертуар українських театрів, котрі були виразниками національних почуттів народу України. В репертуарі українських театрів переважали п'єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена та інших письменників.

У реалістичному напрямі розвивалося на початку XX ст. музичне мистецтво. Для активізації музичного життя в Україні вагоме значення мало відкриття у Києві 1904 р. музично-драматичної школи, очоленим М.Лисенком. У 1913 р. її реорганізовано в консерваторію. У Львові 1903 р. відкрито перший музичний інститут, якому 1907 р. присвоєно ім'я М.Лисенка. У цей час плідно працювали українські композитори Кирило Стеценко (1882–1922 рр.), Микола Леонтович (1877–1921 рр.), Станіслав Людкевич (1879–1979 рр.). Світову славу здобула видатна українська співачка Соломія Крушельницька (1873–1952 рр.). Міжнародне визнання отримав київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали композиції А.Веделя.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (фран. moderne – новітній, сучасний). Характерні ознаки цього стилю – асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, – Бесарабський критий ранок у Києві (архітектор Г.Гай, 1910 р.). У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури та народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з'явився у формі дерев'яних хат, національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний Краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький (уславлений “Будинок з химерами”, 1902–1903 pp. – будинок сучасного українського мистецтва).

Виразних національних рис набуло образотворче мистецтво. Продовжував плідно працювати С.Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції – “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Вибори полковника Мартина Пушкаря”, “Козак Голота”. Над розробленням художніх творів історичної та побутової тематики активно працював І.Їжакевич. Низку високохудожніх творів створив Олександр Мурашко (1875–1919 рр.). Він надавав перевагу неоромантичній історичній тематиці (“Похорон Кошового”) і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом (“Портрет Н.А.Некрасової”, “Дівчина в червоному капелюшку” та ін.). Видатними майстрами на ниві пейзажного, жанрового й портретного живопису стали І. Труш, О. Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

На початку XX ст. працювали видатні художники в галузі модерністського живопису та скульптури – К. Малевич, футуристи брати Давид, Володимир і Микола Бурлюки. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня О. Богомазов (малюнок “Львівська вулиця у Києві”, 1914 р.), Г.Нарбут (“Алегорія на зруйнування Рейнського собору”, 1914 р.). З-поміж відомих українських скульпторів європейську славу здобули Михайло і Антон Попелі. Вони створили у Львові пам’ятник Адамові Міцкевичу та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича. Найславетнішим українським скульптором світового рівня став О. Архипенко. Його творчість — яскрава сторінка в історії світового модернізму (станкова робота “Людська постать”, 1914 р.). В еміграції О.Архипенко не поривав зв'язків із українською діаспорою, брав участь у громадському житті. Він майстерно увічнив у камені й металі образи Т.Шевченка, І.Франка й інших видатних діячів України.

Творчість діячів духовної культури України модерністського періоду національно-культурного відродження доходила до української громадськості зі значним запізненням або не доходила зовсім унаслідок несприятливих суспільних умов. Двадцяте століття почалося надзвичайно бурхливо, продовжуючи переважно вороже ставлення владних структур до української національної культури. На противагу грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ був гідно продовжений.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал