Здобутки української культури початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українська культура постала ланкою світового культурного процесу, водночас зберігаючи національну самобутність. Перша третина століття ввійшла в історію як “третє відродження” української культури, найважливішим здобутком його стали зростання національного самоусвідомлення та здобуття державності. Відбувається модернізація естетичної свідомості, з’являються новітні форми художнього вияву української культури. Етнічна творчість, національна мистецька традиція доповнюється модерністськими й авангардистськими способами самовираження культури.

На початку століття, незважаючи на складні історичні реалії, українська культура досягла певних успіхів. Значний поступ торкнувся науки і техніки: електрифікація, телефонізація, мережа залізниць. Розвивається фотографія і кіно. До речі, перші кроки в кіно зроблені ще 1893 р., коли механік одеського Новоросійського університету Й. Тимченко сконструював апарат для знімання та проекції “рухомої фотографії”.

В Одесі 1908 р. встворено перший аероклуб, здійснено польоти на літаку. Від 1909 р. діє Київське товариство повітроплавання, де за керівництва професора М. Делоне плідно працювали летуни і конструктори І. Сікорський, Д. Григорович, П. Нестеров, Ф. Андерс. Піонер авіації, авіаконструктор, автор 15 типів літаків, І. Сікорський під час навчання у Київському політехнічному інституті спроектував і побудував кілька вертольотів. Після еміграції в США він далі працював над конструюванням літаків; 1939 р. успішно стартував винахід І. Сікорського – перший у світі вертоліт.

Невпинно зростає кількість науково-технічних установ, інституцій, закладів. Вирішальна роль у науково-педагогічній царині належала трьом університетам – Київському, Харківському та Львівському. Фізик-винахідник І. Пулюй відкрив невидимі промені (рентгенівські). Українські університети виплекали багатьох талановитих учених. Це математики Д. Граве, В. Стеклов, фізик Д. Рожанський, хіміки С. Реформатський, А. Думанський, біологи В. Арнольді, О. Сєверцов, В. Липський. Зусиллями Ф. Яновського, М. Трінклера, Л. Гіршмана, М. Гамалії, Д. Заболотного, В. Високовича розвивалася українська медицина.

Гуманітарні науки збагатили видатні українські історики. М. Грушевський створив і обґрунтував нову схему українського історичного процесу, став засновником школи істориків, куди належали М. Кордуба, С. Томашівський, І. Джиджора, О. Терлецький, І. Крип’якевич. Д. Багалій присвятив дослідження вивченню історії Слобідської України, В. Барвінський – історії селянства та козацтва. Неоціненний внесок в опанування історії козацтва зробив Д. Яворницький.

Велике значення для формування національної ідентичності мало видання у 1907–1909 рр. чотиритомного словника української мови Б. Грінченка. Розвиток мовознавства пов’язаний з іменем відомого історика, письменника, філолога А. Кримського – вченого світового рівня. Володіючи шістдесятьма мовами, знаючи діалектичні особливості української мови, він розвивав україністику, а також сходознавство. Унікальний феномен ученого було відзначено рішенням ЮНЕСКО про вшанування у 1971 р. 100-літнього ювілею А. Кримського. Інші великі вчені – археолог В. Хвойка, етнографи Хв. Вовк, В. Гнатюк, економісти М. Туган-Барановський, К. Воблий …

Початок століття ознаменувався втягуванням культури України в загальноєвропейський мистецький процес, що виявився у модернізмі. Водночас оновлювалися традиційні течії національного мистецтва. Особливостями українського модернізму можна вважати: по-перше, ґрунтування на етнонаціональній традиції, неофольклоризм і неоміфологізм (культ давнини, етнічних джерел культури, архетипічність творчого мислення); по-друге – співзвучність і динамічний діалог зі світовим мистецьким процесом. Мистецтво звертається до традиційних праоснов, відшуковує у фольклорі й етнічній міфології наснагу для творчого акту. Українське мистецтво також органічно введене у контекст світової художньої культури, де модернізм доповнюється авангардизмом – тенденцією до тотального оновлення всіх пластів культури. Український авангардизм питомо постав на тлі динамічних революційних ідей першої третини ХХ ст., тому так плідно виявився в нашій культурі.

В українській культурі модернізм набув самобутнього характеру – це неоромантизм, символізм, футуризм, імпресіонізм, постімпресіонізм, експресіонізм, кубізм, неокласицизм, конструктивізм та інші течії. Уже на початку ХХ ст. в Україні виникли літературні угруповання модерністського спрямування. У Львові діяла “Молода муза” (1906–1909 рр.), яка об’єднувала В. Бирчака, П. Карманського, М. Яцківа, Б. Лепкого, О. Луцького, В. Пачовського, С. Чарнецького, С. Твердохліба, М. Паращука, С. Людкевича. Близькою за ідейними засадами була наддніпрянська літературна група “Українська хата” (1909–1914 рр.), де діяли М. Вороний, Олександр Олесь, Микола Євшан, П. Тичина, Б. Лепкий, Х. Алчевська, М. Шаповал, М. Жук. Їхня мистецька діяльність позначена впливом символізму й імпресіонізму.

Модерністський напрям початку століття – український літературний футуризм – напрям, в якому рельєфно окреслився авангардистський характер: орієнтований на оновлення, “очищення шляху”, деструктивний щодо класичних художніх зразків і етнічних коренів, епатажний, спрямований у майбутнє. Його чільними представниками були Михайль Семенко та Гео Шкурупій.

Багатоманітною сторінкою української культури є історія образотворчого мистецтва початку ХХ ст. Представники реалістично-натуралістичного мистецтва – художники М. Пимоненко, О. Сластьон, І. Їжакевич, М. Жук. Скульптура розвивалася зусиллями Л. Позена, автора пам’ятників І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві, та А. Попеля й М. Паращука, творців пам’ятника А. Міцкевичу (м. Львів).

Доба естетичної революції вилилася в образотворчий модернізм, позначений згаданими особливостями: вкоріненість у національно-культурній ідентичності й універсалізм світового мистецького процесу. За окресленням мистецтвознавця Р. Яціва стильовими пріоритетами українського образотворчого модернізму, орієнтованими на європейський модернізм, є сецесія, символізм, ар-деко, експресіонізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм. Власними – необароко, неовізантизм, неопримітивізм. Остання тенденція виявилася також в українському архітектурному модерні (українському стилі). Художники-новатори – О. Мурашко, О. Курилас, А. Маневич, М. Бурачек, О. Новаківський, М. Сосенко. (Рис. 1) Українські митці мали добру європейську мистецьку освіту, навчалися у Польщі, Німеччині, Франції, Австрії, Італії. Високі мистецькі традиції вносили й адаптовували до українського художнього середовища.

Рис.1. О.Новаківський. Автопортрет (1911 р.)

Український авангардизм мав на меті сформувати естетичні засади мистецтва майбутнього на основі національних традицій, ідей, тематики. Першими струмінь авангардизму внесли в український культурний простір В. Іздебський та В. Кандинський, котрі в 1909–1911 рр. організували відомі одеські мистецькі “Салони”. Тут збиралися брати Давид, Володимир та Микола Бурлюки, І. Білібін, Г. Нарбут, О. Екстер та ін. Творчою оригінальністю вирізняється діяльність художника-авангардиста, поета, теоретика і критика мистецтва Д. Бурлюка, в якій спостерігаємо властиву українському модернізмові ідею синтезу етнокультурного та світового потенціалу. Навіть на еміграції, де мешкав 45 років, він не поривав з Україною. Багато його творів пронизані національним духом: “Святослав”, “Козак Мамай”, портрет Т. Шевченка. Один з американських мистецтвознавців К. Брінтон називав Д. Бурлюка впертим козаком з величезним серцем, що жив, мов гоголівський Тарас Бульба. (Рис. 2)

Рис. 2. Д.Бурлюк «Українці» (1912р.)

Українська архітектура вдало розкривала панівні загальнокультурні тенденції. Як відображення належності до європейського мистецького процесу розвивався стиль модерн у зодчестві. Його репрезентують споруда Бессарабського ринку в Києві (1912 р., архітектор Г. Гай), особняк архітектора В. Городецького в Києві, названий “будинком з химерами” (1903 р., власного авторства). (Рис. 3)

Рис. 3. В.Городецький «Будинок з химерами»

Національними варіантами стилю є український модерн (чи “український стиль”) та українська сецесія. Український архітектурний модерн поширений у всій Україні феномен – його животворна сила почерпнута з народного мистецтва. Існувало кілька його регіональних осередків: Полтавський; Львівський; Київський; Харківський. Велика роль в утвердженні архітектури українського стилю належала В. Кричевському й О. Сластіону. Концепція “українського стилю” була талановито зреалізована в творінні В. Кричевського – будинку Полтавської земської управи (1903–1908 рр.). Особливість стилю полягає в глибокій спорідненості з національно-культурною традицією. У споруді В. Кричевський використав полив’яну черепицю, багатий народний орнамент. У декорі є давні герби українських міст, що засвідчує державницьку традицію. Будинок Полтавської земської управи, на думку відомого дослідника українського модерну В. Чепелика, – споруда, рівна за соціокультурним значенням ідеї відродження нашого народу. (Рис. 4)

Рис. 4. В.Чепелик. Будинок полтавської земської управи

На західноукраїнських землях розвивався модерн і українська сецесія. Остання як універсальне явище охопила різні види творчості: зодчество, ужиткове мистецтво, графіку, живопис, скульптуру, одяг, торговельну рекламу. Найповніше виявився феномен сецесії у Львові. За означенням Ю. Бірюльова, дослідника цього питання, львівська сецесія постала в складній етнічній ситуації, мала мозаїчний, багатонаціональний характер і диференціювалася на українську (чи “гуцульську”) сецесію, польський “закопанський” стиль, ретроспективний (“середньовічний”), єврейський модерн.

У мистецькому житті Львова велику роль відігравав зодчий і організатор художньо-промислового життя І. Левинський. Засноване ним архітектурно-проектне бюро готувало нові стандарти містобудування. Яскраве втілення української сецесії – будинок товариства “Дністер” (1904– 1906 рр., архітектори І. Левинський, О. Лушпинський, Л. Левинський, Т. Обмінський). Кольорова поліхромна майоліка, специфіка орнаментики, вставки «рушничків» під час декорування споруди віддзеркалюють прикметні риси українського зодчества.

Український театр як самостійний національний художній феномен набуває також повносилого виміру загальноєвропейського рівня. Провідне місце в театральному житті належало корифеям сцени – Тобілевичам і колективам, котрі постали під їхньою егідою. Традиційні реалістичні сценічні форми поєднувалися з модерністськими естетичними тенденціями. Важливою культурною віхою є діяльність першого стаціонарного театру М. Садовського, організованого в Києві 1907 р. Театр мав величезний і різноманітний репертуар. Визначне музично-сценічне полотно – постановка опери М. Лисенка “Енеїда” за твором І. Котляревського, прем’єра якої 23 листопада 1910 р. перетворилася на справжнє свято українського музично-театрального мистецтва.

В історію театрального мистецтва початку ХХ ст. уписане ім’я Г. Хоткевича – письменника, драматурга, актора, композитора, етнографа. Він організував два театри: Робітничий (у Харкові) та Гуцульський (у Галичині). Особливим надбанням Г. Хоткевича є розроблення масових сцен, побудова драматичного твору на основі обрядового дійства (п’єси гуцульського циклу). Продовжував успішно діяти у Львові український фаховий театр “Руська бесіда”.

Позитивні зміни відбулися і в розвитку музичного мистецтва. Провідні українські композитори активно реагували на події соціально-політичного життя відображаючи загальноукраїнський процес національного пробудження. Глибоким почуттям патріотизму пронизані опери М. Лисенка “Тарас Бульба” й “Енеїда”. Значний доробок композиторів К. Стеценка, Я. Степового, С. Людкевича, В. Сокальського, Б. Підгорецького. Модерністськими рисами позначена творчість композиторів Б. Яновського, Ф. Якименка, І. Рачинського.

Активізації музичного життя в Україні сприяли заснована 1904 р. М. Лисенком Музично-драматична школа, що в 1913 р. реорганізована у консерваторію, а також поява у Львові Вищого музичного інституту.

Здобутки початку ХХ ст. засвідчили буття української духовності як невід’ємної складової загальносвітової культури.