Розвиток української культури в другій половині ХХ ст.

Суспільно-економічні процеси другої половини 50 ― першої половини 60-х-років потребували вдосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалася організація шкіл нового типу – шкіл-інтернатів. На середину 60-х у республіці їх налічували 533, де навчалося понад 200 тис. учнів. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про народну освіту, що висунув принцип поєднання загальноосвітнього та політехнічного навчання. У великих містах ― Харкові, Донецьку, Одесі та інших ― кількість україномовних шкіл була зведена до одиниці. Викладання у вищих та середніх спеціальних закладах також велося переважно російською мовою.

Певні позитивні зміни сталися у розвитку української науки. У складі АН УРСР працювали 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших установ. Чимало зроблено для розвитку ракетної техніки та космонавтики. У Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР 1964р. споруджено один з найбільших у світі прискорювач електронів.

Після ХХ з'їзду оживились дослідження в галузі суспільних наук. Відкрився, хоч і не тривалий час, доступ до нових архівних матеріалів. Вийшли друком двотомна “Історія Української РСРˮ та “Історія української літературиˮ. З’явилися нові наукові журнали: “Економіка Радянської Україниˮ, “Народна творчість та етнографіяˮ, “Український історичний журналˮ... На початку 60-х років на догоду компартійним структурам було закрито Києво-Печерську лавру.

Неоднозначні процеси відбувались в українській літературі. В.Сосюра написав автобіографічну “Третю ротуˮ, поеми “Розстріляне безсмертяˮ та “Мазепаˮ. Творчим здобутком М.Стельмаха став роман “Хліб і сільˮ. Помітний слід в історії української літератури залишив роман Г.Тютюнника “Вирˮ. Плідно працювали у той період П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан та ін. З'явилася нова генерація літераторів, серед котрих ― Є.Гуцало, І.Драч, Л.Костенко, Є.Сверстюк, В.Симоненко. Вони належали до плеяди шістдесятників ― людей нового політичного мислення, що дотримувались гуманістичних і демократичних поглядів, які не завжди відповідали компартійній ідеології. Тому їхні твори неодноразово зазнавали критики офіційної влади. Уже в 1963 р. ЦК КПУ на республіканській нараді творчої інтелігенції засудив “формалістичні викрутасиˮ І.Драча, Л.Костенко, М.Вінграновського та інших літераторів.

Суперечливо в ті роки розвивалось і мистецьке життя. У галузі музичного мистецтва в 50-х роках вийшло багато талановитих творів. Це третя симфонія Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди і Ю.Мейтуса. В Україні діяло близько 70 фахових театрів. Кращі традиції театрального мистецтва продовжували О.Кусенко, П.Куманченко, Б.Ступка, Ф.Верещагін і представники старшого покоління ― А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський. Водночас набувало популярності українське кіномистецтво. На українських кіностудіях знято стрічки “Третій ударˮ режисера І.Савченка, “Тіні забутих предківˮ С.Параджанова, “Сонˮ В.Денисенка тощо.

Образотворче мистецтво було представлене творчістю М.Дерегуса, (Рис. 15) К.Трохименка, О.Шовкуненка, Т.Яблонської, а також молодих митців В.Бородая, К.Клокова, О.Лопухова та ін. Одночасно через несприйняття М.Хрущовим творчості художників-авангардистів в Україні постраждали (зокрема, за виготовлення в Київському університеті вітражу на шевченківську тематику) А.Горська, П.Заливаха, Г.Севрук.

Рис. 15. Т.Яблонська «Хліб».

Творчі обрії діячів культури України в цей період значно розширилися, але поступово цей процес уповільнився внаслідок антидемократичних тенденцій, завжди притаманних радянському компартійному керівництву.

У 70 – першій половині 80-х років культура України продовжувалась розвиватись в атмосфері постійного впливу Комуністичної партії на життя суспільства. Провідним науковим центром в Україні стала Академія наук УРСР на чолі з Б.Патоном. В Інституті математичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М.Боголюбовим. Проте в розвитку точних наук існували нерозв’язні проблеми, насамперед з вини керівництва України, яке обмежувало обмін науковою інформацією.

В українській літературі тих років порушувалися теми революції та Великої Вітчизняної війни. З’являлися і неординарні твори. З-поміж них ― романи “Соборˮ, “Циклонˮ О.Гончара, “Дума про тебеˮ М.Стельмаха, проза Ю.Мушкетика, А.Дімарова, Л.Дмитренка, Є.Гуцала, поезії І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка. Знайшли своїх читачів і поезія В.Стуса, Л.Костенко, критичні праці І.Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка. Зазвичай слово правди ставало причиною обструкції письменників офіційною владою. Санкції застосовувались до О.Гончара, І.Дзюби, О.Бердника.

Виникли проблеми й у розвитку мистецтва. Суворо заборонялись вистави, котрі викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національну особливість, з нього витіснялась українська мова. Лише Львівський театр ім. Марії Заньковецької був українським. Хоча все-таки уславили себе академічні театри ім. І.Франка у Києві, ім. Т.Шевченка у Харкові. Популярність українському театру принесли Д.Гнатюк, А.Соловяненко, Б.Ступка, А.Роговцева, В.Дольський та інші актори і співаки.

У 70-х роках схвалення глядачів здобули фільми вітчизняної кінематографії “В бій йдуть тільки “старикиˮ та “Ати-бати йшли солдатиˮ геніального режисера й актора Л.Бикова, “Тривожний місяць вересеньˮ Л.Осики, “Вавилон –ХХˮ І.Миколайчука.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Діяла інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови учнями за згодою батьків. Зменшилась кількість україномовних шкіл (особливо в східних регіонах). Ідеологізація та русифікація у 70 – 80-х роках негативно вплинула на розвиток культури України. Незважаючи на певні успіхи і досягнення, українська культура зазнавала застою, як і все радянське суспільство.