Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Національно-культурне відродження 20-х років
Визвольні змагання за встановлення незалежності України 1917–1920 рр. супроводжувалися небувалим культурним піднесенням. Існування незалежної держави УНР та Гетьманату підтвердили ідею неспростовної цінності національної державності, ролі й значущості української мови та культури. Крах визвольних змагань і встановлення радянської влади внесли корективи в логіку культурного процесу. Помітний вплив мала політика коренізації, яка в нашій країні набула форми українізації. Це дуже неоднозначне та суперечливе явище супроводжувалося партійним керівництвом над розвитком української культури, запровадженням у всіх установах і навчальних закладах української мови, виданням україномовних книжок, газет тощо. Поряд з позитивними наслідками – введення мови, національна консолідація – українізація сприяла утвердженню більшовицької диктатури, радянізації України. Зміни торкнулися освітньої сфери. Уже за часів Центральної Ради було закладено фундамент нової української школи, активізувалася видавнича справа. адиРадиРРадянська держава визначила пріоритети стосовно культурного розвитку: оголосила курс на ліквідацію неписьменності; створила розгалужену систему освітніх закладів. Одночасно цей процес мав чітко виражений ідеологічний характер, що виявилося у класовому підході до працівників освіти та науки, насильницькій реорганізації “Просвіт” у сільські будинки та хати-читальні, створенні вищих закладів освіти, котрі готували спеціалістів для галузей народного господарства, “пролетаризації” студентства, створенні навчальних закладів для забезпечення радянської держави кадрами кваліфікованих працівників, пропагандистів. Першою столицею радянської України став Харків (1919–1934 рр.), але роль культурного центру зберігав Київ. Тут з’явилася низка установ із чітко акцентованим у назві національним статусом, поширенням на загальноукраїнський простір: Всеукраїнська академія наук, Українська академія мистецтв, Український народний університет, Українська педагогічна академія. Найбільша наукова інституція – Всеукраїнська академія наук – розгорнула діяльність у трьох напрямах: історико-філологічному, фізико-математичному, соціально-економічному. Статут її наголошував, що вона визнає пріоритетом потреби української національної культури та мови. Перший склад – 12 академіків: Д. Багалій, В. Вернадський, М. Кащенко, В. Косинський, А. Кримський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Один зі засновників і перший президент Всеукраїнської академії наук – В. Вернадський – видатний природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології. Він розробив учення про ноосферу, вперше довів: усе живе – це динамічна рівновага пов’язаних між собою організмів. Життя вважав особливою властивістю розуму в живій матерії, обґрунтовував нерозривний і взаємообумовлюючий зв’язок науки та культури. Дійсним членом Всеукраїнської академії наук був корифей української математики М. Кравчук. Він збагатив світову науку, прислужився до винаходу першого у світі комп’ютера. Як педагог М. Кравчук опікувався видатними постатями – творцем реактивних авіадвигунів А. Люлькою та конструктором космічних кораблів С. Корольовим. М. Кравчук, репресований сталінським режимом і засланий у Сибір, пішов із життя в неповних 50 років. На постаменті пам’ятника М. Кравчуку в Києві викарбувано його слова: “Моя любов – Україна і математика”. Двадцяті роки стали надзвичайно плідним періодом для відродження українського літературного процесу. Цей час демонстрував широку палітру літературних течій, напрямів; митці об’єднувалися в різноманітні угруповання. Модерністські тенденції поєднувалися з реалістичними, елітарна культура співдіяла з народною, фольклорною. У Києві 1918 р. виникло літературне угруповання символістського спрямування “Музагет”. Його членами були П. Тичина, Д. Загул, М. Терещенко, О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Кобилянський, П. Филипович. Західноукраїнські символісти (переважно колишні Українські січові стрільці – Р. Купчинський, В. Бобринський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк) згрупувалися довкола літературної групи “Митуса”, яка виникла у Львові 1922 р. Активізували діяльність футуристи. Постали їхні організації: – “Асоціація панфутуристів” у Києві, “Ком-Космос” у Харкові, “Юголіф” в Одесі. Згодом у Харкові виникло літературне угруповання “Нова генерація” (Г. Шкурупій, Г. Коляда, Л. Недоля, В. Меллер, Д. Сотник, К. Малевич). Футуристи рішуче відстоювали конструктивний динамізм, спрямований на боротьбу проти відсталості, міщанства, за європеїзм у художній практиці. Окрему віху в історії української літератури становить рання творчість П. Тичини. Його збірки “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів і октав”, “Вітер з України” демонструють високомистецьке володіння словом. Дослідники ввели у науковий обіг відповідний термін для означення стилю раннього Тичини – “кларнетизм” – відображення гармонії людини та Всесвіту, особи і Творця, одушевленість життя, енергія світла. Кларнетизм поета полягає у синтезі поезії, музики й малярства. Водночас радянська влада намагалася у найкоротший термін закріпити власні засади більшовицького світоустрою. В нових історичних реаліях поступово поширюється упровадження пролетарської культури, політично й ідеологічно заангажоване більшовицьке мистецтво. Для пролеткульту характерні масовість, доступність, радикальна відмова від надбань світової культури, нетерпимість до інакодумства. В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських ідей були Василь Еллан-Блакитний, Г. Михайличенко, Микола Хвильовий. Однією з перших пролеткультівських літературних організацій став “Плуг” – спілка селянських письменників, заснована 1922 р. у Харкові. До її складу належали С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Гео Коляда, Д. Бедзик, А. Головко, Н. Забіла, Петро Панч. Ідейні засади спілки найближчі до офіційної більшовицької ідеології: завдання наблизити і стерти відмінність між містом та селом, упровадити “червону просвіту”. Спілка мала на меті творчістю формувати свідомість селян у дусі пролетарської революції. Близькою за характером та ідейними засадами до “Плугу” була спілка пролетарських письменників “Гарт”, створена 1923 р. у Харкові й очолена Василем Елланом-Блакитним. До угруповання належали К. Гордієнко, Іван Дніпровський, О. Довженко, Майк Йогансен, І. Кулик, О. Копиленко, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, П. Тичина, Микола Хвильовий. Різноманітність мистецьких пошуків вилилася у виникнення низки літературно-художніх об’єднань ідеологічно нейтральних або “непролетарських”. Так, у Києві 1920 р. виникла літературна група “Гроно”. Її представники – В. Поліщук, Д. Загул, М. Терещенко, Гео Шкурупій, Григорій Косинка, М. Любченко. Відмежувавшись від пролеткульту, масовізму, партійного диктату творчості, діячі групи орієнтувалися на модерністські течії – футуризм та імпресіонізм. Схожих позицій дотримувалося угруповання АСПИС (Асоціація письменників), яке згодом прийняло назву “Ланка”, а з 1926 р. – МАРС (Майстерня революційного слова). Активісти угруповань В. Підмогильний, М. Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Т. Осьмачка, Я. Качура, Є. Плужник відкидали партійну заангажованість, масовізм, творили незалежну літературу. Належність української культури до загальносвітового мистецького процесу засвідчує діяльність Київської літературної групи “неокласиків” на чолі з М. Зеровим. Інша назва групи – “п’ятірне гроно”, адже основу стоновило п’ятеро письменників: М. Зеров, Михайло Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Юрій Клен. Вони посідають чільне місце в історії літератури. Дотримуючись позиції відсторонення від революційної та пролетарської культури, ідеологічно незалежні, “неокласики” орієнтувалися на високий естетизм, європейський культурний вимір. Естетична платформа передбачала деідеологізм, розгляд української літератури невід’ємною частиною європейського мистецького простору. Вважали, що національні традиції неодмінно мають поєднуватися зі здобутками світової літератури. Першорядні таланти, поети і літературознавці, висококласні перекладачі, співпрацівники академічних інституцій, “неокласики” творили високе українське мистецтво на засадах освоєння класичних зразків світової літератури. Неординарною постаттю в цій плеяді був М. Рильський. Його збірки “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Тринадцята весна” глибоко філософічні, інтелектуальні, засвідчують поєднання класичних європейських та українських національних культурних традицій. Політика українізації ґрунтувалася на подвійних стандартах, що впливало і на мистецький процес. Це перетворилося на боротьбу мистецьких угруповань. Підтвердженням стала літературна дискусія 1925–1928 рр., яка спричинила жорстокий наступ тоталітаризму і згортання національно-культурних процесів. Дискусія розгорнулася довкола полемічних статей Миколи Хвильового “Про сатану в бочці…”, “Камо грядеши? ”, “Думки проти течії”, “Україна чи Малоросія” і, зрештою, роману “Вальдшнепи”. Їхній пафос звернений проти неуцтва, обмеженості, несмаку, масовізму пролеткульту. Письменник окреслив шлях культурного поступу України, висунув ідею азійського ренесансу – небаченого розквіту мистецтва: його “предтечею” має стати український літературний процес. Микола Хвильовий розглядав світову цивілізацію як зміну чотирьох культурно-історичних типів: патріархального, феодального, буржуазного та пролетарського. На першому етапі значна роль належала Азії, два наступні наснажувалися енергією Європи, на четвертому знову зросте значущість Азії. Україна, що позиціонується належністю до Євразії, пов’язана з пробудженням енергії, відкриє нову енергетичну хвилю, вийде в авангард культурно-історичного типу. На Україну покладається месіанізм, вона звільниться від чужої гегемонії, стане самостійною і відчує національну гідність. Микола Хвильовий оголосив курс на “Європу” – Європу високої культури, частиною котрої є Україна. Літературна дискусія розмежувала два табори: прихильників європейського напряму, зорієнтованих на високий естетичний рівень, опору на традиціях класичної літератури; “пролетарських” письменників, прихильників масовізму, новаторського доступного широкому загалу мистецтва. Дискусія закінчилася звинуваченнями і репресіями проти представників першого табору, яким причепили ярлик “націоналістів”, “ворогів народу”. Врешті-решт, нестерпна ситуація нищівної критики й ідеологічного цькування підштовхнула Миколу Хвильового до самогубства. Літературний диспут став відправною точкою для перегрупування сил у літературно-мистецькому житті. Наприкінці 1925 р. з’являється нова письменницька організація ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Засновником її став Микола Хвильовий. Створена як альтернатива підпорядкованим владі офіційним організаціям, вона виступала проти примітивізації літературної творчості та культури загалом, відмовилася від масовізму, наполягала на європейській спрямованості, орієнтувалася на новаторську західну літературу, високий естетичний рівень. Угруповання об’єднало кращих представників української літератури першої половини ХХ ст.: Олеся Досвітнього, Г. Епіка, О. Довженка, Майка Йогансена, М. Куліша, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського, М. Ялового. Від 1926 р. організація, піддаючись гострій критиці в офіційній пресі, дискредитації та ідеологічним переслідуванням, оголосила про саморозпуск. Згодом чимало її членів було репресовано. Для боротьби з поширенням національно орієнтованої літератури, з ініціативи Компартії для протистояння ВАПЛІТЕ, неокласикам, МАРСу 1927 р. була створена ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). До цієї адміністративно-партійної за характером організації належали Б. Коваленко, І. Микитенко, О. Корнійчук, Володимир Коряк, Іван Ле, П. Усенко. Інші організації через переслідування та репресії були змушені припинити діяльність. Мистецьке покоління 20-х років продемонструвало широкий спектр художньо-стильових зацікавлень: від традицій народності, класичної європейської спадщини до авангардизму та пролетарської культури. Література цього часу – це і реалізм, і неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, екзистенціалізм, футуризм, віталізм, кларнетизм… Так, неоромантизм був властивий творчості О. Влизька, Леся Курбаса, Майка Йогансена, Ю. Яновського; імпресіонізм – Г.Михайличенка, Миколи Хвильового; експресіонізм – Юрія Клена, Миколи Хвильового, М. Куліша, М. Бажана, О. Турянського; екзистенціалізм – В. Підмогильного, Івана Багряного, Т. Осьмачки; символізм – П.Тичини, Я.Савченка, Олекси Слісаренка, Д. Загула, В. Ярошенка, К. Поліщука, раннього Курбаса. Однак творчий лет українських митців було жорстоко зупинено. Таким само багатовимірним став художньо-естетичний плюралізм в образотворчому мистецтві. Модерністські течії, детерміновані авангардистським загальноєвропейським рухом, накладалися на глибокі й тривкі національні традиції українського малярства. Тенденція, намічена на початку століття, у 20-х роках набула максимально можливого розгортання; зрештою, її перервав тоталітарний наступ 30-х. Епіцентром розквіту українського малярства стала Українська академія мистецтв, створена у 1917 р. Вона мала відділи малярства, будівництва та різьбярства. Її перший ректор – видатний український митець Ф. Кричевський. (Рис. 5) Академія згуртувала талановитих художників, котрі вже на той час вважалися “живими легендами”, авторитетними митцями і педагогами: В. Кричевський; Г. Нарбут; О. Мурашко; М. Бойчук; Ф. Кричевський; М. Жук; М. Бурачек; А. Маневич; О. Богомазов; В. Пальмов; К. Малевич; В.Татлін. Рис.5 Ф.Кричевський «Сім’я»
Унікальною творчою особистістю вирізнявся художник, графік, один з ректорів Української академії мистецтв Г. Нарбут. За словами сучасників, “справжній революціонер у мистецтві книги”, він став засновником школи українських графіків (М. Кирнарський, Л. Лозовський, С. Конончук, Р. Лісовський, П. Ковжун). Глибокими були національні основи творчості великого графіка. (Рис. 6) За словами П. Ковжуна, Нарбут їх “графічно українізував”. Прикладом талановитого синтезу європейських естетичних засад з етнічними мотивами є створені Г. Нарбутом герби та грошові банкноти УНР, “Українська абетка”.
Рис. 6. Нарбут «Ілюстрація до поеми Енеїда». Цілком оригінальний модерністський напрям, який виник в Україні в цей час, – кубофутуризм. Його творці – художники О. Екстер та О. Богомазов. Кубофутуристичними елементами скульптуру наповнив О. Архипенко. Національна специфіка нового напряму, на думку відомого мистецтвознавця В. Сидоренка, полягає в тому, що в кубістичну монохромність українські митці внесли етнічну багатобарвну колористику, динамізм, пульсування, нестримну життєву енергію. На відміну від європейських стилів (кубізму і футуризму), український кубофутуризм не мав агресивного, нівелюючого змісту. О. Екстер стала провідним організатором авангардного мистецтва в Україні. Вона влаштувала студію абстрактного мистецтва у Києві, Одеську дитячу художню школу. Розвивала кубофутуристичну та конструктивістську сценографію, експериментувала в галузі театрального боді-арту. Її ідеї мали великий вплив, а майстерню називали “академією авангардизму”. Основою новаторства О. Екстер була етнічна творчість, канони українського народного малярства. (Рис. 7) Рис.7. О. Екстер «Фунікулер». Інший видатний авангардист О. Богомазов удало поєднував художню практику з її теоретичним осмисленням. У трактаті “Живопис і елементи” митець розкриває теоретичні засади українського авангардного мистецтва. На його думку, мистецтво становлять три головні елементи – вольовий поклик до творчості, зовнішнє динамічне середовище, що породжує творчий імпульс, ментальне середовище. Цей “український Пікассо” стверджував: мистецтво – нескінченний ритм, а митець – його чутливий резонатор. Наповнюючи своє мистецтво урбаністичним мотивом, художник оптимістично зазначав: місто не лише пригнічує особистість, воно може й вилікувати її. Одним з репрезентативних полотен О. Богомазова, де присутні й авангардистський динамізм, і ментальна колористичність, є “Пилярі” (1927 р.). (Рис. 8)
Рис. 8. О. Богомазов «Пилярі» К.Малевич також утілював провідні тенденції українського образотворчого процесу: зв’язок етнічного, національного, світового, а також історично-політичні чинники мистецтва. Набув слави як чільний представник абстракціонізму в світовому мистецтві. К. Малевич – син українки з Полтавщини, вихованець Київської рисувальної школи М. Мурашка, вніс у своє мистецтво глибоке розуміння етнічних першооснов, показав зв’язок із пракоренями українського ментального розуміння світу. Чимало його творів відображають тогочасні українські історичні реалії. Період колективізації позначився на його картинах показом безруких і безликих українських селян; у часи голодомору фігури постають між скривавленими мечами і хрестами, з домовиною на головах. (Рис. 9)
Рис. 9. К.Малевич «Селянин між хрестом і мечом» (1932-34) Аналогічна творча доля “батька” конструктивізму В.Татліна, який любив наголошувати на своїй належності до українства, грав на бандурі. Його “Конструкція у блакитному й жовтому” виявляє незаперечну подібність до бандури. Відомий випадок з його життя, коли він потрапив до майстерні П. Пікассо, перевдягнувшись кобзарем. До найбільших досягнень українського мистецтва ХХ ст. належить феномен бойчукізму – мистецької школи, що виникла довкола творчої особистості М. Бойчука, прекрасно освіченого митця (студіював у Кракові, Мюнхені, Парижі), високо оціненого міжнародною мистецькою спільнотою. Він став творцем школи художників-монументалістів.(Рис. 10) Її представляють його брат Т. Бойчук, К. Антонович, А. Іванова, С. Клос, Л. Лозовський, О. Павленко, І. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, О. Сахновський, В. Седляр, К. Гвоздик. Сучасники схвально охарактеризували доробок бойчукістів. На Венеційській бієнале 1928 р. критика відзначила творчість К. Гвоздика, удостоїла найвищої похвали та назвала його українським Гогеном. Гійом Аполлінер присвятив бойчукістам спеціальний розділ у власній хроніці, позитивно оцінив колективний характер їхньої творчості, ерудицію, вміння вільно й органічно мандрувати сторіччями, почуватися спорідненими італійським ренесансним митцям Чімабуе і Джотто.
Рис. 10. М.Бойчук «Дівчина» (фрагмент). Творчість М. Бойчука та бойчукістів просякнута синтезом різноманітних мистецьких впливів. Їхнє мистецтво – це дивовижне органічне поєднання середньовічного малярства, давньоруського іконопису, народного мистецтва, раннього італійського Ренесансу, кубізму, примітивізму.(Рис. 11) На жаль, їм не судилося цілковито розвинути всі грані таланту. Репресивна політика знищила феномен бойчукізму. Така ж доля чекала і їхні твори: розписи Луцьких казарм у Києві, Червонозаводського театру в Харкові, Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі. Найвищим досягненням не лише творчості бойчукістів, а й українського фрескового малярства загалом вважають розписи Селянського санаторію (знищений у роки війни). Справедливі слова відомого мистецтвознавця Д. Горбачова про величезну наукову і мистецьку цінність школи бойчукістів для світової культури.
Рис.11. М.Бойчук «Біля яблуні» (1919-20) Сміливе експериментаторство властиве і для скульптури. Чи не найрепрезентативнішою стосовно новаторства є творчість І. Кавалерідзе. Відомі його твори – пам’ятники княгині Ользі, Г. Сковороді, Т. Шевченкові (Рис. 12), а 15-метровий пам’ятник Артемові в Бахмуті, виконаний у кубістичній манері, не має аналогій у монументальній пластиці.
Рис.12. І.Кавалерідзе «Т.Шевченко» (1925) Плюралістична мистецька активність вилилась у 20-х роках у появу багатьох художніх організацій. Найчисельнішою була Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). До складу групи належали М. Азовський, О. Богомазов, М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, М. Бурачек, К. Гвоздик, В. Єрмилов, В. Касіян, В. Меллер, О. Павленко, І. Падалка, В. Пальмов, В. Седляр, О. Хвостенко-Хвостов. АРМУ проголосила, що бореться за вихід із провінціалізму, відкидає натуралістичний реалізм. На аналогічних мистецьких засадах ґрунтувалася діяльність Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ). Такі ідеї не підтримували ідеологи радянського мистецтва, яке прямувало до соцреалізму; відтак учасників груп звинуватили в «українському націоналізмі» й переслідували. На ідеологічних засадах радянського мистецтва була побудована діяльність Об’єднання молодих митців України (С. Григор’єв, О. Пащенко, В. Овчинников). Хвиля національно-культурного відродження охопила і театральне мистецтво. У Києві 1917 р. діяли Державний драматичний театр, очолений О. Загаровим, Молодий театр Леся Курбаса, Державний народний театр з П. Саксаганським. Молодий театр Леся Курбаса (1916–1919 рр.) започаткував новітню еру в історії української сцени. Лесь Курбас, великий реформатор, ввів український театр у світовий контекст. Кожна його вистава становила принципово новий крок в осягненні модерністської театральної естетики. Історія театру Леся Курбаса – це звернення і талановите опрацювання в умовах українського культурного простору різних стилів (імпресіонізму, символізму, натуралізму, експресіонізму) у таких виставах: “Етюди” за Олександром Олесем, “Чорна Пантера і Білий Медвідь” за В. Винниченком, “Іван Гус” за Т. Шевченком та ін. Молодий театр виховав плеяду талановитих акторів і діячів культури – Г. Юру, М. Терещенка, А. Бучму, М. Крушельницького, О. Добровольську, О. Сердюка, Ю. Шумського, В. Василька, Н. Ужвій, П. Самійленко, П. Долину, П. Нятко. На основі Молодого театру зусиллями Леся Курбаса постало мистецьке об’єднання “Березіль”. Дата народження театру – 31 березня 1922 р. Звідси – і його назва від першого весняного місяця. “Березіль” продовжив естафету творчих пошуків Молодого театру. Для діяльності театру характерна постійна зміна естетичних орієнтирів, її Лесь Курбас окреслив як шлях “еволюції напрямів”: авангардизм; експресіонізм; конструктивізм; символізм; необароко. Яскрава тріада митців – Лесь Курбас, художник В. Меллер, драматург М. Куліш – подарувала українській культурі довершені взірці новаторського сценічного дійства світового масштабу. Лесь Курбас називав театр своєрідним парламентом суспільства, конструктором нового життя, нової України. Культурною подією національного масштабу стала постановка вистав за творами М. Куліша “Народний Малахій” (1928 р.) і “Мина Мазайло” (1929 р.). Спектаклі спричинили літературно-театральний диспут. Однак репресивна хвиля знищила “Березіль” – найзначніший театральний феномен після українських корифеїв. У 1933 р. заарештували Леся Курбаса, театр “Березіль” закрили. Цікаво, що саме тоді на західноукраїнських землях з’явився театр “Заграва” за керівництва В. Блавацького (1933–1938 рр.). Його появу можна вважати символічною. Експериментальний і реформаторський театр, який витворив і реалізовував історико-релігійну концепцію, засвідчив буття української театральної культури – спадкоємного та цілісного феномену. Українське театральне мистецтво представляє діяльність театру Г. Юри; він виник 1920 р. і став початком історії драматичного театру ім. Івана Франка у Києві, що плідно працює до наших днів. У 20-х роках поширюється театральний конструктивізм. Його нова українська сценографія завдячує мистецтву О. Екстер. Український театральний конструктивізм також творили А. Петрицький, В. Меллер, О. Хвостенко-Хвостов. Особливістю українського конструктивізму був принцип об’єднання конструктивних елементів (замість декорацій використовували конструкції – окремі самостійні установки) й інтенсивних колірних акцентів. Це надавало мистецтву високої емоційності, розкутості, свободи. У цьому вбачаємо характерний для культури ХХ ст. синтез українського народного естетизму та новаторських виявів модернізму. Загалом у 20-х роках в Україні діяло 45 фахових театрів. Музичне мистецтво того часу продовжували збагачувати композитори М. Леонтович, Г. Верьовка, Л. Ревуцький. Видатний композитор, диригент і педагог К. Стеценко організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели. Найавторитетнішою громадською організацією композиторів було засноване 1922 р. Товариство ім. М. Леонтовича. Його діяльність дотримувалася національних традицій, високого естетичного рівня, ініціювання хорового виконавства (капела “Думка”, Революційний український хор та Державний український хор). Розгорнулася робота Одеської та Київської кіностудій. Самобутній талант виявив у кіно скульптор І. Кавалерідзе. У його фільмі “Злива” (інтерпретація поеми Т. Шевченка “Гайдамаки”) розроблена унікальна зображальна система – синтез скульптури і кінематографії. Яскравою творчою постаттю українського та світового мистецтва є О. Довженко. Фундатор української національної школи кінематографії, геніальний кінорежисер, автор фільмів “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. Остання картина увійшла до 12 найкращих стрічок “усіх часів і народів”. Сам автор найцікавішою роботою вважав “Звенигору”, зазначаючи, що вона зроблена одним духом, проспівана, мов птахом. Стилістика О. Довженка започаткувала напрям “українського поетичного кіно”. Загалом митець створив 14 фільмів, написав багато сценаріїв і кіноповістей, різножанрових літературних, наукових та публіцистичних творів. Бурхливий вибух українського мистецького відродження 20-х років чекав трагічний фінал. Згідно з Постановою ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. “Про перебудову літературно-мистецьких організацій” було ліквідовано всі мистецькі організації та розпочато впровадження соцреалізму як єдиного творчого методу. Модерністське художнє експериментаторство припинилося, у мистецтві запанували офіційні догми.
|