Українська культура еміграції

Термін “діаспора” в нашій державі інколи трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних у всьому світові; в інших – лише дисперсні (розпорошені) їхні частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території.

Сьогодні, за різними, підрахунками, поза межами України мешкає майже четверта частина населення нашої держави. Однак ані час, упродовж якого вони живуть за кордоном, ані тисячокілометрова відстань, що розділяє їх з рідною землею, не є причиною того, аби забувати про Вітчизну, не ідентифікувати себе українцем. Українську діаспору умовно поділяємо на східну (Росія – 4, 3 млн, Казахстан 900 тис., Молдова – 600 тис., Білорусь – 300 тис., Узбекистан – 150 тис., Киргизія – 100 тис.) і західну (США – 2 млн, Канада – понад 1 млн, Бразилія й Аргентина – по 400 тис., Австралія та Франція по 40 тис., Велика Британія – 30 тис., Німеччина – 25 тис.).

Попри чисельну меншість, західна діаспора вирізняється значною громадянською та культурною активністю. Саме до неї можна використати термін, запропонований М. Винницьким: діаспора – це етнічна спільнота, яка живе поза материком і представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від “імміграції”), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, що репрезентують інтереси цієї спільноти на світовій арені”. На думку автора дефініції, це формулювання нове, але воно дуже чітко віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінності української (до речі й єврейської) діаспори від інших спільнот – нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, котрі мешкають у країнах “нового світуˮ, але котрим не притаманно створювати широкі організаційні надбудови.

Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей за кордон став пошук придатніших умов для праці. На першому місці серед привабливих для поселення країн спочатку перебували Бразилія й Аргентина. Від середини 90-х найпридатнішими для поселення почали вважати США та Канаду. Більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, ― це вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття ― земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Отже, головним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини.

Період між двома світовими війнами вважається другою хвилею української еміграції. Вона отримала назву політичної еміграції. Цього разу Батьківщину покинули не лише селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії УНР. У різних країнах Європи залишилося близько 80 тис. українців. Усі інші емігрували до США, Канади, менше ― у Південну Америку й Австралію. Емігрантами були люди переважно молодшого та середнього віку, котрі пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це зумовило створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила й попередні генерації емігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви ― Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми митрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.

Власне третя хвиля тривала від 1947 р. до 1953 р. Упродовж такого короткого часу до Канади приїхали 37 тис. українських емігрантів, а у Сполучені Штати Америки ― 180 тис. Цього разу серед прибульців налічувалась велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного і релігійного життя в діаспорі. Емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.

Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори й інтегрувалися настільки успішно в загальне фахово-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їхньої імміграції виявилися переважно політичними. Після Другої світової війни втікали здебільшого зі Західної України саме ті представники інтелігенції, котрих неодмінно би розстріляли або вивезли до Сибіру, якби вони залишилися на рідних землях. Суттєвим чинником успіху інтегрування третьої хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали “на готовий ґрунтˮ. Нащадки першої (1896–1914рр.) та другої (1919–1939рр.) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже спорудили церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла би скористати новоприбула галицька еліта. Ця високоосвічена, патріотична імміграція інтегрувала старших попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових “елітних” іммігрантів та їхніх нащадків стала мрія про незалежну Україну. Проте ця Україна мала бути особливого типу – передусім національною державою, економічно багатою, політично сильною. На території УРСР таку Україну неможливо створити, тому потрібно громаді загалом і кожному зокрема через успіх у фаховому житті будувати Україну в діаспорі.

Після поразки визвольних змагань українців значна частина інтелігенції, аби уціліти та вижити, змушена була покинути рідну землю. Об’єктивні історичні причини спровокувати потужну хвилю політичної еміграції. Культурні здобутки діаспори вражають широтою, особливо в царині науково-освітній і мистецькій. Українська еміграційна культура 20–40-х років може бути представлена насамперед європейськими осередками: чеським, польським, австрійським, німецьким, французьким.

Епіцентром еміграційного культурного життя стала Прага. Саме тут зосередилися головні наукові й освітні установи: Український вільний університет (УВУ); Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова; Український інститут громадознавства, заснований М. Шаповалом; Українська господарська академія (м. Подєбради); Українська студія пластичного мистецтва; Українське історико-філологічне товариство; Українське товариство прихильників книги та ін. Унаслідок діяльності цих інституцій появилась низка так званих празьких шкіл: поетичної, археологічної, історичної, мистецької. Поезія міжвоєнного періоду досягла найвищого художнього рівня у творчості представників Празької поетичної школи – Є. Маланюка, Ю. Дарагана, Л. Мосендза, Олега Ольжича, Юрія Клена, О. Лятуринської, О. Теліги, О. Стефановича, Івана Колоса, Г. Мазуренко. До археологічної школи належали Я. Пастернак, В. Щербаківський, І. Борковський, Олег Ольжич.

Організатором культурного життя у Празі був Д. Антонович – історик культури, засновник Української студії пластичного мистецтва. Цей заклад виховав плеяду талантів, серед котрих вирізняється група графіків (В. Цимбал, Р. Лісовський, В. Січинський, М. Бутович, Г. Мазепа, Ю. Вовк). У Празі розвивалася і музична культура, яку збагатили композитори Н. Нижанківський, Ф. Якименко, Філарет, Олександр та Микола Колесси.

Чимало українських учених зробили неоціненний внесок у розвиток чеської науки. Так, І. Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував Інститут лікарської хімії; І. Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій політехніці. Великим науковцем був Д. Чижевський – філософ, історик культури, славіст.

Австрія також стала потужним осередком еміграційної культури. Саме тут, у Відні, 1921 р. з ініціативи М. Грушевського та С. Дністрянського відкрився Український вільний університет з філософським, правничим та математичним факультетами. Згодом його перенесено до Праги, а після війни – до Мюнхена.

Німецька діаспора зініціювала відкриття у Берліні Українського наукового інституту. Фундатором його став гетьман П. Скоропадський. Інститут, очолений Д. Дорошенком, а згодом І. Мірчуком, не лише сприяв розвиткові української духовності – він продовжував активний діалог та налагоджував наукові зв’язки з іншими культурами. Після Другої світової війни у Мюнхені відновив діяльність УВУ. В Німеччині діяли НТШ, Українське історично-філологічне товариство, Українська висока економічна школа, Українська православна богословська академія, Український науково-технічний інститут, Українська вільна академія наук.

Після Другої світової війни у Німеччині й Австрії виникло об’єднання українських письменників, котрі проживали у таборах для переміщених осіб, – МУР (Мистецький український рух). Група, очолена У. Самчуком та Юрієм Шерехом, згуртувала О. Бабія, Івана Багряного, Д. Гуменну, Ю. Косача, Є. Маланюка, Т. Осьмачку, Б. Кравціва та ін. Митці висували “ідею великої літератури національного стилю”, вважаючи цей вид мистецтва найголовнішим виявом нації у період її бездержавності.

Наукове життя українських емігрантів у Франції зосередилося довкола Бібліотеки ім. С. Петлюри. Тут плідно працював історик та публіцист І. Борщак. У французькому осередку брали активну участь письменник, художник, громадський діяч В. Винниченко, всесвітньовідомий математик М. Остроградський, лауреат Нобелівської премії з фізики Ж. Шарпак, митці О. Архипенко, С. Гординський, М. Андрієнко, О. Грищенко, М. Глущенко (Рис. 17), М. Гаврилко, С. Зарицька.

Рис. 17. М.Глущенко «Ранкове сонце» (1971р.)

До найбільших за світовим культурним масштабом належить творча особистість скульптора, художника, графіка О. Архипенка. Він емігрував у Францію, згодом – у Німеччину, США. Проте Україна назавжди залишилася в його серці. В автобіографічних спогадах “Нотатки з мистецтва” О. Архипенко згадував про етнічні архетипи, що визначили його творчість, українське сонце, яке запалило в його душі тугу за невідомим. Заповітна мрія художника приїхати в Україну так і не здійснилася.

Творчість О. Архипенка мала великий резонанс у світовій культурі. Він організував мистецькі школи в Парижі, Берліні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чикаго, викладав у багатьох університетах США. До найближчого кола його друзів входили видатні постаті – Модільяні, Леже, Брак, Пікассо.

Великий новатор запровадив у світову пластику поліхромність, увігнуті форми, отвори, порожнини як виражальні елементи. Стверджував, що значущість порожнин у тому, аби спонукати до творчого акту. (Рис. 18) Засновник рухомої скульптури, яку назвав “архипентурою”, а також “скульптоживопису” (“Купальниця” 1915 р., “Жінка, що стоїть” 1919 р.). Синтезом різних видів мистецтва і виражальних засобів став твір “Карусель П’єро”, складений з кольорових дисків, куль та конусів із лакованого гіпсу.

(Рис. 19) Виконані в кубістичному плані, “Боксери” визнані взірцем абстрактної скульптури ХХ ст.

Рис.18. О.Архипенко «Жінка, яка зачісується» (1915р.)

Рис. 19. О.Архипенко «Карусель П’єро» (1913)

Великий внесок у розвиток українського мистецтва зробив художник, графік, поет, перекладач, мистецтвознавець, публіцист С. Гординський. У художній практиці талановито себе реалізував як іконописець-монументаліст і як модерніст: тяжів до конструктивізму та кубізму. Органічно ввійшовши у світовий мистецький простір, у творчості зберігав український характер. С. Гординський зазначав, що мислить категоріями патріотизму і духовного відродження, нові форми мистецтва поєднує з мотивами українського народного мистецтва. Теоретичний доробок митця пов’язаний з численними науковими статтями, розвідками, жоден каталог української мистецької виставки не обійшовся без його вступної статті. С. Гординський – автор кількох мистецьких монографій: “Микола Глущенко” (1934 р.), “Тарас Шевченко – маляр” (1940 р.), “Павло Ковжун” (1944 р.).

Польща також стала місцем зосередження політичної еміграції та діяльності на ниві культури. У Варшаві діяв Український науковий інститут, де різні ділянки українознавства розвивали О. Лотоцький, Р. Смаль-Стоцький, К. Мацієвич, Б. Лепкий. Літературний процес збагачувало угруповання “Танк” (Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Теліга, Л. Мосендз). У Польщі перебував на еміграції видатний культурний діяч, історик культури, мовознавець, згодом митрополит Православної церкви в Канаді І. Огієнко. Варшавську мистецьку гілку репрезентують П. Андрусів, П. Холодний (молодший), П. Мегик.

Можливо, саме патріотичне підґрунтя дало поштовх до розвитку в другій половині ХХ ст. в українському діаспорному середовищі американського континенту багатьох культурних сфер, наприклад, літературної, мистецької, причому діяльність кожної супроводжувалась утворенням різноманітних організаційних структур. Скажімо, в Канаді знаковим явищем стала діяльність представників української літературної критики. В 1954 році в Нью-Йорку було створено об’єднання письменників “Слово”, куди ввійшли Василь Барка, Улас Самчук, Іван Багряний, Євген Маланюк. В 1956р. в Торонто виникла УСОМ (Українська спілка образотворчого мистецтва), учасники якої заснували низку галерей – “Ми і світ”, “Ніагарську мистецьку галерею і музей”, “Український піонер”. Світове визнання отримала творчість Леоніда Моложанина (творчий псевдонім – Лео Мол), академіка Королівської канадської академії мистецтв. В США в 1952 р. постає “Об’єднання митців-українців в Америці”, яке з 1963 року видає журнал “Нотатки з мистецтва”.

Певних організованих форм набуло мистецьке життя і в США. У Нью-Йорку в травні 1952 р. було створено Об'єднання митців-українців в Америці з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці – журнал “Нотатки з мистецтва”, до якого тяжіли українські митці з усього світу. Важливі завдання виконує і організований 1971 р. у Чикаго Український інститут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галереєю, канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур з часу виникнення Інститут модерного мистецтва здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих молодих українських митців, котрі перебували осторонь українського культурного життя, й одночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, висуває завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці дотепер дістатися не могли з суто національним спрямуванням їхньої творчості.

Після завершення Другої світової війни значна частина українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури й історії, що, безумовно, належить до головних напрямів виховання самосвідомості та прищеплення культурних традицій народу. При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні – одного з наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі (1979 р.) – діє мистецька секція. Вона організовує виставки українських вишиванок, кераміки, інших виробів ужиткового мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами з України. У Лондоні мешкає видатна українська поетеса і художниця Г. Мазуренко, поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, багатообразністю (збірки “Акварелі”, “Пороги” та ін.). Музей українського мистецтва функціонує в Олдгамі.

У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація. Її мета – створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. Велику роботу в розвитку та збагаченні української спільності здійснює преса. Так, в Англії у повоєнний період почали виходити часописи “Українська думка”, “Наша церква”, “Наше слово”, “Сурма”, “Визвольний шлях”.

Франція є другою західноєвропейською країною, де проживає порівняно численна українська діаспора. Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці створили тут Український центральний громадський комітет у Франції, Центральне представництво українців у Франції та широку мережу жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітянських організацій.

Українська еміграція ХХ ст. відіграла надзвичайно вагому роль у збереженні нашої культури, забезпечила її неперервність, тяглість від витоків і до сьогодення. Культурні діячі черпали енергію з віковічних джерел української духовності, поєднували національні мотиви з досвідом світової культури й оволоділи свободою творчості. Українські діячі діаспори не лише творили світові культурні феномени, а й уможливили повнокровний національно-духовний розвиток у майбутній самостійній Україні.