Розстріляне відродження та розвиток української культури в умовах тоталітаризму

У 30-х роках в Україні починається відкрита репресивна державна культурна політика. Поступово утвердилася система абсолютного тоталітаризму, яка передбачала державний контроль, ліквідацію інакомислення, насильство і масовий терор, контроль за всіма сферами життя, у тому числі й культурою.

За умов тотальної ідеологізації відбувається одержавлення культури. Її панівними ознаками стає пропагандизм, прагматизм, стандартизація, одноманітність та уніфікація. Споконвічний зв’язок культури з національними коренями і традицією, українську мову, а також новаторство, авангардні й модерністські елементи культурного буття виштовхують на узбіччя і забороняють.

На початку 30-х років згортають політику українізації. Заідеологізованість освітнього процесу спричинила завершення кампанії з ліквідації неписьменності, закриття українських шкіл.

Тоталітарний комуністичний режим створив певний тип культури, орієнтованої на технічний розвиток, військово-промислові пріоритети. Провідною науковою установою залишалася Академія наук, очолена О. Богомольцем. У 1928 р. відкрився харківський Український фізико-технічний інститут, де працювали відомі науковці І. Курчатов та Л. Ландау. Інститут електрозварювання ініціював і очолив Є. Патон, винахідник автоматичного швидкісного зварювання, способу, що відіграв визначну роль у науково-технічному поступі людства. У цей час створено Інститут клінічної фізіології за керівництва О. Богомольця, в Одесі з ініціативи видатного окуліста В. Філатова організовано Український інститут хвороб очей і тканинної терапії. Знаному вченому в царині космонавтики Ю. Кондратюку належать відкриття, котрі мали всесвітньо-історичне значення. Він першим обчислив космічну швидкість, що допомогло подолати силу земного тяжіння, обчислив орбіту польоту космічної ракети на Місяць. Його ідеї та розрахунки використали американські вчені для підготовки польоту на Місяць. На жаль, здобутки у науково-технічній царині поєднувалися зі згубними деформаціями у духовній сфері української культури.

Цей період увійшов в історію як жорстокий наступ сталінського режиму на всі сфери культурного життя України. Радянська влада провадила відверту антицерковну, войовничо-атеїстичну політику. Українська автокефальна православна церква, створена 1921 р., була ліквідована у 1930 р. Митрополита УАПЦ В. Липківського, котрий активно працював над ідеєю відродження національної церкви, провадив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг українською мовою, жорстоко переслідували. Він перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів його ув’язнювали, а в 1937 р. засудили до страти і розстріляли. Антицерковна політика в Україні супроводжувалася формуванням атеїстичного світогляду. Криваві розправи над священиками, масове знищення культових споруд, переслідування віруючих зумовили моральний нігілізм, зростання бездуховності.

Переслідування та розправи поширилися на науковців, діячів освіти, мистецтва. Жертвами сталінського терору стали представники української національної культурної еліти – геолог М. Світальський, математик М. Кравчук, історик Д. Яворницький. У сталінських тюрмах закінчив життєвий шлях учений-сходознавець А. Кримський. Було знищено кілька сотень бандуристів, кобзарів, лірників, розстріляно діяча культури Г. Хоткевича. Та найбільше хвиля переслідувань торкнулася представників українського письменства.

Ця трагічна сторінка ввійшла в історію як “розстріляне відродження”. Воно охоплює покоління українських митців, що досягло небувалого злету в усіх царинах культури, витворило талановиті, високохудожні твори і зазнало переслідувань, було репресоване, фізично та морально знищене. Цей термін уперше запропонував діаспорний літературознавець Ю. Лавріненко. У Парижі 1959 р. вийшла його праця – антологія “Розстріляне відродження”, куди ввійшли твори українських поетів і письменників 20–30-х років.

На 1925 р. в Україні налічувалося 5 тис. письменників різних напрямів, стилів, жанрів. Цей небувалий злет було раптово обірвано. Початком масового нищення української інтелігенції став 1933 р., кульмінацією репресій – 1937 р., коли в один день, 3 листопада, було страчено 100 осіб, у тому числі Леся Курбаса, М. Куліша, М. Яворського, В. Чеховського, В. Підмогильного, П. Филиповича, В. Поліщука, Г. Епіка, Мирослава Ірчана, М. Вороного, М. Козороса, О. Слісаренка, М. Ялового та ін.

Комуністична влада щодо діячів української культури використовувала всі можливі засоби: критику, замовчування, переслідування, моральний тиск, арешти, репресії, концтабори, розстріли. Жертвами сталінського терору стали сотні діячів української культури. Розстріляно і закатовано Григорія Косинку, Є. Плужника, Михайля Семенка, М. Зерова, Михайла Драй-Хмару, В. Свідзинського, Майка Йогансена, Д. Фальківського, О.Досвітнього, О. Влизька, Г.Шкурупія, Д.Бузька, В.Ярошенка, В. Вражливого, С. Пилипенка, К. Буревія, І. Микитенка, П. Капельгородського, К. Поліщука, В. Бобинського, Д. Загула, О. Соколовського, Василя Чечвянського, Юрія Вухналя, Дмитра Тася, М. Бойчука, І. Падалку, В. Седляра.

Так жорстоко у надзвичайно короткий термін було фізично винищено цвіт української нації.

У радянській культурі запанував партійно-адміністративний стиль, культивувався пролетарський реалізм. Мистецькі твори продукувалися за попередньо розробленими ідеологічними схемами та нормами. З’явилася велика кількість малохудожніх творів, де ідеологічний бік нівелював художній, і які можна кваліфікувати псевдокультурою. У радянській культурі утвердився соцреалізм – художній метод, проголошений єдино можливим і досконалим. Прикметними ознаками соцреалізму є історичний оптимізм та віра в побудову комунізму, вузька робітничо-селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів. Дослідники певні, що в умовах тоталітаризму не могло існувати справжнє реалістичне мистецтво. Соцреалізм не прагнув до аналітичної картини дійсності, а лише використовував для досягнення своєї мети реалістичні засоби.

Соцреалізм упроваджувався у всі види мистецтва. У літературі його адептами були А. Головко, О. Корнійчук та ін. Архітектурним втіленням методу є будівля НКВС (нині – Кабінет Міністрів), зведена у 1936–1938 рр. за проектом І. Фоміна, а також будинок Верховної Ради УРСР (1936–1939 рр., автор проекту В. Заболотний). (Рис. 13)

Рис. 13. Верховна Рада України

За умов згортання художнього плюралізму і свободи творення осередок культурного життя перемістився в Західну Україну. Львів став науковим і мистецьким центром насамперед завдяки діяльності НТШ (до 1937 р. вийшло 155 томів “Записок НТШ”) і художньої школи О. Новаківського, яка діяла під патронатом великого покровителя мистецтв митрополита А. Шептицького. Глава Греко-католицької церкви здійснював широку культурницьку діяльність, став засновником Львівської богословської академії, Українського національного музею, Народної лічниці, опікувався культурно-просвітницькими товариствами “Просвіта”, “Рідна школа”, гімназіями, сиротинцями українських та єврейських дітей, підтримував майстерні, М. Сосенка й О. Куриласа, давав стипендії молодим українським митцям, ініціював створення перших західноукраїнських заповідників. Варто наголосити на особливій ролі Греко-католицької церкви у підтримці й утвердженні національно-культурних прагнень українців.

Тяглість традицій, спадкоємність національно-культурних надбань на західноукраїнських землях забезпечували митці старшого покоління – письменники Марко Черемшина, Уляна Кравченко, Наталена Королева, художники І. Труш (Рис. 14), О. Кульчицька, О. Курилас, композитори С. Людкевич, В. Барвінський, Н. Нижанківський.

Рис. 14. І.Труш «Захід у лісі» (1904р.)

У багатогранній літературній діяльності помітна творча свобода і плюралізм. Наприклад, прорадянські позиції та пролетарську ідеологію впроваджували діячі, згуртовані навколо журналу “Вікна” і літературного об’єднання “Гроно” (Я. Галан, О. Гаврилюк, В. Бобинський, Степан Тудор). Протилежних ідейних позицій дотримувалася національно-радикальна група довкола журналу “Літературно-науковий вісник”, очолена Д. Донцовим, теоретиком інтегрального націоналізму та культу сильної людини. Незалежну естетичну орієнтацію характерна для тижневика “Назустріч”, що об’єднав таких талановитих письменників та критиків, як М. Рудницький, С. Гординський і Б.-І. Антонич. Філософ життя та природи, визнаний найбільшим після І. Франка поетом, Б.-І. Антонич свої твори пронизував релігійними й космічними мотивами, глибоку філософічність переплітав із лемківським фольклором.

На західноукраїнських землях активно працювали Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), об’єднання авангардного спрямування “Artes”, Асоціація незалежних українських митців (АНУМ), “Руб”, Українське товариство прихильників мистецтва, Українська спілка праці українських образотворчих митців (СПУОМ). У цих організаціях плідно діяли подружжя Маргіт і Роман Сельські, С. Гординський, П. Ковжун, Я. Музика, М. Осінчук. О. Кульчицька своєю багатогранною творчістю демонструвала приналежність до світової художньої культури. Властива їй архетипічність художнього мислення дала змогу поєднати загальноєвропейські мистецькі тенденції з національними, а також глибоко інтерпретувати етнокультурну вдачу українців.

Дослідник Р. Яців справедливо вважає, що учень художньої школи О. Новаківського, художник, монументаліст, графік, карикатурист, поет, музикант, модельєр, театральний діяч, Е. Козак (Еко) може бути осмислений символом звільнення, розкомлексації українського духу. Працюючи у львівських сатирично-гумористичних журналах “Зиз” і “Комар”, а також “Лис Микита”, який випускав на еміграції, митець гостро викривав політичні проблеми українства. Серед його політичних сатир – реакція на ситуацію в радянській Україні, репресії, голодомор, сталінський режим.

Творчою оригінальністю позначена діяльність закарпатських митців, котрі талановито поєднували європейські традиції з місцевим народним мистецтвом. Це – Й. Бокшай, А. Ерделі, Е. Грабовський, А. Коцка, Ф. Манайло, Е. Контратович, З. Шолтес.

Після 1939 р., з приходом радянської влади на західноукраїнські землі, розпочався контроль над мистецькою діяльністю. Насаджувалися ідеологічна стандартизація мислення, ідеї колективізму, велася боротьба з інакомисленням, “буржуазними виявами” у мистецтві. З фондів Львівського музею українського мистецтва вилучено і знищено понад 1700 творів (О. Архипенка, М. Бойчука, П. Ковжуна, О. Грищенка, С. Гординського, В. Кричевського, П. Холодного, О. Новаківського, М. Сосенка, О. Куриласа та ін.). Багато митців були піддані арештам та засланням.

Незважаючи на жорстокий і нищівний наступ радянської влади на культуру, глибоко вкорінена у національній традиції історико-культурна ідентичність Львова забезпечила продовження творчості навіть за цих умов. Художня культура Львова зберегла багатовекторність художньо-естетичних орієнтації. У 40–50-х роках продовжували працювати О. Кульчицька, О. Курилас, подружжя Сельських, А. Манастирський, Г. Смольський, П. Обаль, І. Севера, С. Гебус-Баранецька. Р. Сельський та І. Севера стали засновниками мистецьких шкіл.

Західноукраїнський духовний процес забезпечив безперервність розвитку української культури в умовах тоталітарного режиму, що утвердився з 30-х роках ХХ ст.

У період Другої світової війни українська культура розвивалася відповідно до історичних обставин. Поширились прикладні наукові напрями: технологія виплавки броньованих сталей, очолена академіком М. Доброхотовим; методи автоматичного зварювання Інституту Є. Патона. Колектив Інституту клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем винайшов сироватку для лікування ран, Інститут біохімії за керівництва О. Палладіна розробив препарат для згортання крові, Український інститут клінічної медицини на чолі з М. Стражеском успішно вивчав ранову інфекцію та методи боротьби з нею.

У роки війни на схід були евакуйовані 50 театрів, а також Київська й Одеська кіностудії. Розвивалася кінодокументалістика, українські оператори відзняли близько 300 документальних фільмів і кіносюжетів, серед котрих – фільми О. Довженка. Сталінське керівництво жорстоко контролювало діяльність митців. Глибоко реалістичну, пройняту любов’ю до України кіноповість О. Довженка “Україна в огні” у 1943 р. заборонив Й. Сталін, а самого автора позбавили права повертатися на батьківщину й очолювати Київську кіностудію. Відтоді він жив і працював у Москві, зазнаючи постійних переслідувань. Діячі культури змушені були працювати в межах соцреалізму, кожен вияв творчої свободи, звернення до національно-культурних питань спричиняв гостру критику й осуд. Тому вільно і повнокровно могла розвиватися національна культура лише поза межами України.