Основні віхи історії України першої половини ХХ ст. Періодизація української культури ХХ ст. та головні тенденції її розвитку

Минуле століття ознаменувалося напрочуд складними історичними реаліями, котрі вплинули на всі аспекти буття українського народу, в тому числі й на розвиток культури. Незважаючи на тривалий період бездержавності, революції та війни, тоталітаризм і геноцид, українська культура засвідчила життєздатність, ставши багатоголоссям різноманітних явищ духовного порядку, виявилася цілісною і життєздатною, спроможною вистояти й відродитися.

Шлях державотворення розтягнувся на все століття: короткий період Української Народної Республіки (УНР) перерваний тривалою добою тоталітаризму і, врешті, здобуття незалежності у 1991 р.

На початку ХХ ст. українські землі перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Перша світова війна стала загальнонаціональною трагедією нашого народу. Однак її наслідком були також послаблення імперій, зростання національної самосвідомості, волі народу до створення незалежної держави. Це яскраво засвідчує поява феномену Українських січових стрільців, позначеного бойовим духом, патріотизмом і духовним потенціалом мистецтвотворення.

Новий період історії розпочинає Українська революція 1917–1918 рр., найважливішим здобутком якої було проголошення у четвертому Універсалі від 22 січня 1918 р. УНР; а в листопаді 1918 р. – ЗУНР. Акт злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1919 р.) продемонстрував прагнення українського народу до соборності й об’єднання.

Українську державність не вдалося відстояти: більшість земель захопили більшовицькі війська, Східну Галичину окупували поляки, територія Північної Буковини відійшла до складу Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини. Зі встановленням радянської влади розпочався процес насильної радянізації України, що супроводжувався цілеспрямованою ідеологізацією, комуністичним терором, репресіями та голодоморами, примусовою колективізацією, депортаціями, нищенням творчої інтелігенції. Голодомор 1932–1933 рр. і репресивна політика зруйнували традиційне українське село: етос українського селянина, віковічні звичаї та обряди, етнічну культуру.

У 30-х роках в Україні запанував сталінський тоталітарний режим із державним контролем над усіма сферами життя суспільства через терор. Виявами режиму в царині культури стала монополія комуністичної ідеології, ідеологізація освіти, жорстка цензура, боротьба з інакомисленням, партійний контроль над діяльністю інтелігенції. У вересні 1939 р. Західна Україна, а влітку 1940 р. й інші українські етнічні землі відійшли до СРСР.

Важкі випробування випали на долю українців під час Другої світової війни. Україна зазнала не лише великих демографічних утрат, матеріальних збитків, а й морального спустошення. Трагічною сторінкою нашої історії є діяльність Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. Націоналістичне підпілля у 1940–1950 рр. розгорнуло активну антинімецьку й антирадянську збройну боротьбу, маючи на меті відновити незалежність України, але зазнало невдачі.

Після війни встановлено режим одноосібної влади Сталіна, культ особи якого досяг апогею. Розгорнулася ідеологічна реакція – “ждановщина”, кампанія у галузі науки, літератури, мистецтва, коли нищівно критикувалась діяльність українських інститутів, творчих спілок, редакцій, видатних діячів культури. Ще одне випробування для українського народу – операція “Вісла” 1947 р. – масова насильна депортація українського населення Закерзоння на захід і північ Польщі.

Історичні обставини визначили український культурний процес ХХ ст., у якому вирізняють такі періоди: 1) культура початку ХХ ст.; 2) національно-культурне відродження (1917–1930 рр.); 3) період тоталітарного панування та постсталінська доба (30–80-ті роки ХХ ст.); 4) національно-духовне оновлення кінця 80-х і доба незалежності України.

Історичні реалії, логіка загальносвітового культурного процесу, етноментальні й національні детермінанти визначили основні тенденції історії української культури ХХ ст.:

– цілісність буття, незважаючи на періоди бездержавності, роз’єднаності;

– нелінійний характер, нерівномірність розвитку в окремі періоди та в різних регіонах;

– безперервність поступу, здатність до відновлення та відродження;

– вплив геополітичних процесів, історичних, політичних, ідеологічних чинників на духовність українського народу (це призвело до розділення українського народу кордонами різних держав, спричинило хвилю політичної еміграції);

– органічне поєднання (в межах української культури) належності до світового культурного простору та збереження національно-культурної самобутності й ідентичності; синтез елітарної та народної культури; сполучення традиційних реалістичних тенденцій у мистецтві з новаторськими модерністськими (згодом – постмодерністськими);

– широкий мистецький плюралізм та полістилізм першої третини ХХ ст.;

– авангардизм як тенденція тотального оновлення культури.