Особливості національно-культурного відродження

Український народ належить до тих слов’янських і неслов’янських народів Східної та Центральної Європи, котрі впродовж ХІХ ст. змагалися за національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у ХХ ст.

Національне відродження – вагомий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв’язках. Головна передумова національного відродження – проголошення державного суверенітету кожного народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації та не реанімація всього того, що було в історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

У підході до з’ясування сутності та періодизації національного відродження у наукових публікаціях простежуємо два протилежні погляди. На думку одних дослідників, – це однобічний процес утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними стадіями розвитку, хронологічні межі котрих неоднакові. Водночас наголосимо, що окремі дослідники звужують зміст поняття “національне відродження”, обмежують його лише культурною фазою, ототожнюють із відродженням народних традицій і звичаїв, розширенням сфери використання української мови, створенням національної школи, національного театру, кіно та ін. Цей підхід до з’ясування проблеми дещо спрощений, оскільки національне відродження є передусім політико-культурним процесом, кінцева мета якого ‒ завоювання національної незалежності й проголошення національної держави.

У сучасних наукових дослідженнях з проблем духовної культури під поняттям “національне відродження” розуміють такий етап у розвитку конкретного етносу, коли останній усвідомлює себе як етнічна нація, “дійова особа історії та сучасного світу”, що має право на вільний розвиток, самовизначення та державну незалежність. Чеський історик і політолог, професор Празького університету М.Грох виокремлює в історії кожного національного руху три основні етапи: 1) академічний, культурний та політичний. На першому певна етнічно-національна спільнота стає предметом уваги дослідників-етнографів, мовознавців, фольклористів. Тут учені накопичують відомості про матеріальну та духовну культуру конкретного народу. Вони збирають і публікують народні пісні й легенди, досліджують прислів’я, вивчають релігійні вірування, звичаї та обряди народу, складають словники, студіюють історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу. Другий етап – культурна фаза, котра характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники творять національну літературу, перекладаючи твори з інших мов. Народна мова як обов’язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом – і до вищих навчальних закладів. Її використовують у наукових дослідженнях, застосовують у політиці, громадському житті, побуті. На етапі відродження поступово формується національна свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за допомогою школи, літератури, преси). Зазначений етап можна вважати періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу долучаються до національного руху. На третьому – політичному – етапі національного відродження організаційно оформлюються політичні партії та рухи, котрі очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація, об’єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного самовизначення та проголошення суверенної держави. Відбувається перехід у царину політичних реалій, розгортається масовий рух за політичне самовизначення.

Американський учений українського походження Р. Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М. Гроха до розвитку українського відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Він простежує ґенезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й вирізняє три його фази – наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична фаза, яка пришвидшилась за революційних обставин – 1917‒ 1920 рр. Однак українці не витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні чинники призвели до поразки національно-визвольних змагань і, врешті-решт, спичинили до повалення УНР на Сході та ЗУНР на Заході України.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов’язується з виходом у світ “Енеїди” І.Котляревського (1798рр.), котрий першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками – Г.Квіткою-Основяненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їхні зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури.

Національно-культурне відродження у Галичині пов’язувалося з іменем М.Шашкевича. Він майже через 40 років після появи “Енеїди” видав разом із однодумцями з гуртка “Руська трійця” альманах “Русалка Дністровая”, започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом – і національний ренесанс.

Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у ХІХ ст. дещо застарілі й вимагають відповідного коригування.

Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи “Енеїди” І.Котляревського, тобто в останній чверті ХVIII ст. На думку видатного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження потрібно відшуковувати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині й у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія.

Другим вагомим чинником українського національного відродження стала ідея народності, яка зародилася у другій половині ХVIII ст. на Заході. Першими серед слов’янських народів, котрі захопилися ідеями народності на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки. Саме в їхньому середовищі опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці з’явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали вагомою причиною появи українського романтизму, що розвивався у загальноєвропейському та словенському руслі. Романтизм як художній метод і тип світогляду склався наприкінці ХVIII – початку XIX ст. поширився як напрям (течія) у літературі й мистецтві Європи та США. Поява романтизму пов’язана з виникненням та піднесенням антифеодальних національно-визвольних рухів. У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники романтизму виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища й обставини, виняткових героїв зі сильним характером і пристрастями.

За ідейним спрямуванням та суспільними ідеалами в романтизмі склалося дві течії – прогресивна та революційна. Прогресивні революційні романтики України (Т.Шевченко, М.Шашкевич та ін.) поширювали ідеї народності, гуманізму, розвивали національну мову, оспівували народно-визвольні рухи.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виокремив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (1780‒ 1840 рр.), народницький (1840‒ 1880 рр.), модерністський (1890‒ 1914рр.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років – від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила постало українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і певні автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі “Історія Русів”, яку відомий історик О. Оглобін назвав “вічною книгою незалежності українського народу”. Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: повернутися до козаччини”.

На другому (народницькому) етапі національно-культурного відродження постала провідною його силою демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов’ю до України та її народу. Основне гасло цього періоду національного відродження – заклик повернутися лицем до народу. В той час у середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну як етнічну національність, котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами.

На третьому – модерністському – етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху – національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме тоді формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху – проголошення незалежної Української держави.

Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла зі середовища українського дворянства, демократично налаштованої інтелігенції – письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна застосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780‒ 1840 рр.). На другому етапі виникло типове галицьке народництво, репрезентоване діяльністю “Руської трійці” та виходом у світ альманаху “Русалка Дністровая” (1837 р.). Третій період національно-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни. Отже, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні засвідчує внутрішню єдність українців ХІХ ст., їхнє прагнення здобути національну незалежність.

Сучасні дослідники схильні осмислювати ХІХ ст. як епоху романтизму в українській культурі, коли превалював “культурницький націоналізм” у Європі. В умовах “весни народів” пробуджується національна свідомість українців, котрі працюють на становлення української літературної мови, вивчення фольклору (усної народної творчості), власної історії, традицій, культури. Не маючи своєї держави, українські інтелектуали докладали зусиль до обстоювання власної культурної самобутності й ідентичності. У цьому річищі працювали діячі “Руської трійці”, Кирило-Мефодіівського братства, громадівського руху. Наскільки потужними були їхні зусилля, засвідчує той факт, що царський уряд видав три укази про заборону української мови, книги, пісень і театральних вистав: активні ж прихильники “культурницького націоналізму” зазнавали репресій і гонінь. Тільки завдяки їхній відчайдушній сміливості й копіткій праці в умовах заборон та ігнорування чужими державами збереглася українська культурна ідентичність, а ХІХ ст. увійшло в історію української культури як справжнє культурно-національне відродження.