Києво-Могилянська академія –важливий осередок ідей Просвітництва

Рівень духовної культури кожного народу визначається насамперед станом освіти і поширенням наукових знань у суспільс­тві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII – кінця XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Вагомим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія. Вона значно впливала не лише на украї­нську, а й на культуру слов'янських народів. Одночасно діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), де навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян. У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійс­нювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, котрі поділялися на головні й малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Їх відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, третьому і четвертому – загальні роз­діли російської та європейської історії, географіії, фізики, архітек­тури. Малі училища створювали у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Їхня навчальна програма відпо­відала першим двом класам головних училищ. Навчальні програми головних і малих народних училищ пе­редбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебу­вали під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої поси­лено провадив політику полонізації українського народу. В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Викладали у них польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська коле­гія була реорганізована в університет. Львівська та Луцька братсь­кі школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність. Після занепаду братських шкіл у Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи під­порядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їхнєрозпоря­дження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна. Надзвичайно велику увагу приділяли релігійному вихованню. Василіянські школи зазнавали сильного полонізаційного впливу.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрій­ської монархії було здійснено шкільну реформу. Згідно з нею встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засно­вано трирічну нормальну школу, де навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли основні школи. У маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у голов­них і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчен­ня суттєво зменшилась, а нагляд над українським шкільницт­вом передано польським церковним властям.

Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах – Ужгороді, селах Парич, Будевля. У них навчалися діти заможних селян, міських ремісників нижчого духовенства.

У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіу­мам – середнім навчальним закладам, котрі здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, де навчання тривало шість років. Викладали у колегіумі слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав по­етику славетний український мандрівний філософ і поет Г.Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив місцевий єпископ, тому філософ змуше­ний був залишити викладацьку роботу.

Вагомим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1721 р. Навчальна програ­ма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку та французьку мови. У 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладали географію, інженерну й артилерійську справи.

Центром освіти і науки, суспільного та культурного життя в Україні (друга половина XVII – XVIII ст.) стала Києво-Могилянська колегія (Рис.1),

Рис. 1. Корпус Києво-Могилянської академії; спудеї академії (гравюра)

яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. отримала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обся­гом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. У наступних двох середніх класах учні навчали­ся складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з мате­матики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я. Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи Києво-Могилянська академія на початку XVIII ст. стала одним із про­відних науково-освітніх центрів православного світу. В цей період у ній щороку навчалося 2 тис. студентів; переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу — І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, А.Радиловський, Ф.Сафонович, А. Сатановський, В.Ясинський, С.Полоцький, Е.Славинецький та ін. Науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно спри­яли розвиткові духовної культури українського народу. Так, дехто з дослідників вважають: відомий “Синопсис” (1674 р.) –короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що мав велику популярність, викори­стовувався як офіційний підручник, створив Інокентій Гізель (1600—1683 рр.). Книга розповсюджувалась не лише в Україні та Росії, а й за кордоном, зокрема в грецькому і латинському пе­рекладах. Поважною науковою інституцією була бібліотека Києво-Могилянської академії. Широкі міжнародні контакти дали змогу на високому рівні вкомплектувати її книгозбірню. У XVIII ст. тут фонди налічували 12 тис. томів, чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили також власні видання ви­кладачів академії, а також праці відомих церковних діячів і вчених. Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи. Її учні часто продовжували навчання у захід­ноєвропейських університетах. Багато українських письменників і вчених, котрі виховувались і здобули освіту в Києво-Могилянській академії, переїхали до Росії та працювали там на ниві духовної культури. З-поміж них — відомі діячі української культури і науки Єпифаній Славинецький, один з найвідоміших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського “Лексикону” і “Словника малозро­зумілих слів” у Святому Письмі; Симеон Полоцький (1629 – 1680 рр.), викладач у патріаршій школі; вихованець і діяч Київської академії, який 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651–1709 рр.), син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко, видатний проповідник, з 1702 р. – Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Богоро­диці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірні “Четьї Мінеї”, окремих літописних і драматичних творів; Стефан Яворський (1658—1722, уродженець Галичини), вихованець і вчи­тель Києво-Могилянської академії, котрий 1700 р. став митрополи­том; Феофан Прокопович (1681–1736 рр.), викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Москви — помічник Петра І у його реформаторсь­кій діяльності; Георгій Кониський (1717–1795 рр.), викладач ака­демії, автор курсу “Правила поетичного мистецтва”, згодом Біло­руський архієпископ та член Московського синоду. Вихованці Києво-Могилянської академії стали організаторами багатьох духовних училищ у Росії — Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. (Рис. 2)

Рис. 2 Феофан Пропокович

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. відчувався значний вплив української думки, літератури й узагалі культури на процес європеїзації росій­ської культури. Києво-Могилянська академія навчальною та нау­ковою діяльністю піднесла українську науково-освітню традицію того часу на європейський рівень.

Києво-Могилянська академія була головним усередком поширення ідей європейського Просвітництва, котрі приблизно з останньої чверті ХVIII ст. виразно заявляють про себе в українському культурному процесі. Українське Просвітництво з європейським єднало прагнення боротьби зі закостенілими порядками, кріпацтвом, самодержавством та іншими видами гноблення. Просвітники, лотримуючись природного права людини на особисту свободу і рівність перед законом, виступали за народні повстання й інтереси селян, поширювали думки про необхідність піднесення освітнього рівня широких верств населення, політичного добробуту народу. Вони вірили у надзвичайні можливості розуму, його перетворювальну силу, науковий прогрес, вважаючи рушійною силою історичного розвитку й умовою торжества розуму поширення передових ідей, знань, поліпшення морального стану суспільства. Просвітники прагнули розкріпачити розум людей, сприяючи їхньому політичному розкріпаченню. Цим вони відрізняються від “просвітителів”, котрими є всі носії освіти й прогресу. Певну популярність мала також ідея “освіченої монархії”, але її розвивали переважно українські просвітники, які у зв’язку з тими чи іншими обставинами опинялися на службі при російському імператорському дворі, у російських державних установах, за кордоном.

Викладачі та випускники Києво-Могилянської академії стали першими носіями ідей Просвітництва в Україні. До найяскравіших його представників належить Феофан Прокопович (Теофан, справжнє ім’я – єлизар, 1681–1736 рр.)–видатний церковний та громадський діяч, письменник, учений-енциклопедист, викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії, її ректор з 1710 р. Він навчався у Римі, самотужки подорожував Європою, де ознайомився з ідеями гуманізму, Реформації та Просвітництва, котрі згодом проповідував упродовж життя. Він першим в Україні почав пропагувати філософію Р.Декарта, Дж.Локка, Ф.Бекона, Б.Спінози, Т.Гоббса, закликаючи для досягнення істини торувати шлях знань. Людина, на думку Феофана Прокоповича, велика і славна своїм розумом; основою її діяльності має стати активність, чесність, сумління. Вивчаючи різноманітні філософські теорії, він висловлював цікаві погляди. Наприклад, йому належить думка про те, що коли виникають суперечності між текстами Святого Письма і даними науки, то варто дотримуватись науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою.

У 1716 р. мислитель за викликом Петра І переїхав до Петербурга. Учений відіграв велику роль у втіленні ідей Просвітництва в Росії: сприяв розвитку освіти; брав участь у створенні Академії наук; один з перших ввів наукові спостереження, використовував мікроскоп і телескоп. У політично-філософських трактатах “Слово про власть і честь царську” (1718 р.) і “Правда волі монаршої” (1722 р.) розвинув ідею “освіченого абсолютизму”, дотримуючись вчення про “природне право” і “суспільний договір”.

Випускником Києво-Могилянської академії був також Григорій (Юрій) Кониський (1717–1795) – відомий український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч. У Києво-Могилянській академії викладав піїтику, риторику, філософію. У 1751 р. (за іншими даними – 1752 р.) став її ректором, згодом – Білоруським архієпископом, членом Московського синоду. Автор курву Правила поетичного мистецтва, двох рукописних курсів філософії, опублікованих окремими виданнями 1892 р. Написав низку історичних праць. Відстоював інтереси Православної церкви, виступав проти унії, за повернення уніатів до православ’я Г.Кониському належить чимало віршів у стилі бароко, проповідей у класицистичному стилі, драма “Воскресіння з мертвих”: до неї долучено п’ять інтермедій соціально-побутового змісту, де звучить народна мова, народний гумор. Розвивав ідеї словянської єдності й самобутності руської історії та культури. Окремі дослідники приписують йому авторство визначного історико-політичного твору “Історія русів”. Уся діяльність і творчість Г.Кониського може слугувати прикладом культурної єдності слов’янських народів.

Знаний представник українського Просвітництва, який зробив вагомий внесок в історію всієї духовної культури українського народу, – Григорій Сковорода (1722–1794) – мислитель, філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, музикант, лінгвіст, педагог. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели у Петербурзі, відвідав низку країн Європи. У 1715 р. повернувся в Україну. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом – викладачем Переяславського та Харківського колегіумів. Однак світська і церковна влада переслідували мислителя за його філософські вчення, розбіжне з офіційними поглядами Православної церкви, у зв’язку з чим він був змушений 1769 р. остаточно залишити педагогічну діяльність.

Філософські вчення Г. Сковорода об’єктивно спрямував на утвердження ідей гуманізму, добра, соціальної справедливості. На думку мислителя, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. У його творчості виразно звучать антиклерикальні мотиви, що також було в дусі доби Просвітництва.

В історії української науки Г. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої специфічної сфери буття, де все божественне існує в символічній формі. Він висунув теорію трьох світів: перший (“макрокосмос”)–уособлює природу, другий – “мікрокосмос”, третій – символічний світ, або Біблія. Між “макрокосмосом” (природою) та “мікрокосмосом” (людиною) є гармонія, але не сама собою. Вона залежить від вміння людини розшифрувати символи Біблії. Саме у цьому (третьому) світі живе людина. Його складові частинки – мова, міф, релігія, наука, мистецтво. Це – світ, що уособлює Бога. Він повинен допомогти людині пізнати себе, власне місце і роль у навколишньому середовищі, пізнати божественне у собі. Через самопізнання прокладається шлях до людського щастя. У символічній концепції Г.Сковороди чітко сформулював просвітницьку ідею штучного походження культури.

У вченні Г.Сковороди рельєфно простежуються риси української ментальності: кордо центризм (серце як єство людського духу); екзистенціально-індивідуальна множинність світу (“три світи”); “антеїстична традиція” (“сродна праця”), що є характерні ознаки української культури. Його основні праці – поетична збірка “Сад бежественных пєсень”, зібрання моралістичних фабул “Басни Харьковскіе”, близько п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів. Серед них – “Наркісс”, “Розговор п’яти путников о истинном щастьі”, “Алфавіт, или Букварь мира” та ін.

Серед просвітників-випускників Києво-Могилянської академії були перекладачі, публіцисти, літератори, у тому числі М.Мотоніс, В.Рубан, Г.Полетика, Я.Козельський. Особливо прославився знанням мов і перекладацькою діяльністю Григорій Полетика (1725–1784рр.), який походив з козацько-старшинського роду Полетик. У 1745 р. він закінчив Києво-Могилянську академію, згодом працював перекладачем з латинської та німецької мов у Петербурзькій академії наук. Г. Полетика обстоював автономний устрій Лівобережної України та права українського шляхетства. Інтерес викликає виданий ним 1763 р. “Словарь на шести языках”. Низка істориків (О.Лазаревський, В.Горленко, І.Борщак) вважають, що Г.Полетика разом із сином були авторами “Історії Русів”.

Суспільний ідеал просвітники формували на засадах ідей свободи, рівності й власності. Визнавалася концепція розумного егоїзму, філософське підґрунтя якої розробив Я.Козельський у праці “Філософські речення”. Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Українські просвітники висували цікаві думки й стосовно суспільного прогресу. Наприклад, С. Десницький сформував ідею, що в основі суспільного розвитку покладено наявне в людині від природи повсякчасне прагнення до “вищого стану”, досконалості. Йому належить концепція згідно з якою під час історичного процесу змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. Зі своєї філософії історії мислитель доходить висновку, що суспільні явища потрібно досліджувати відповідно до стану народів. Основою та метою суспільного розвитку постає природа, відтак суспільні закони мають випливати з природного права. С.Десницький закликав змінити феодальний лад, дотримуючись засад розуму і природного права.

Упродовж другої половини ХVІІ–пешої половини XVIII ст. українська думка, література й узагалі культура значно вплинула на процес європизації російської культури. Випускники Києво-Могилянської академії створили в Петербурзі гурток «Зібрання, яке дбає про переклад іноземних книг російською мовою» на чолі з Г.Козицьким. За 15 років (від 1768 до 1783 рр.) вони видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

В Україні просвітники організовували у власних маєтках гуртки вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Особливого значення діяльність цих гуртків набула під час правління «філософа на троні» – Катерини II. коли роль Києво-Могилянської академії було зведено до звичайного училеща і закрито Харківський, Переяславський та Чернігівський колегіуми. У с. Попівці на Сумщині в маєтку О.Паліцина виник гурток «Попівська академія». Тут вивчали твори французьких просвітників і постала ідея створення Харківського університету 1805 р. Подібний гурток діяв у маєтку В.Пассека у Кременчуці.

Вагома роль у поширенні ідей Просвітництва в Україні належить Василеві Каразіну (1773–1843 pp.) – вченому, винахіднику, громадському діячеві. Основним засобом для перетворень у країні В.Каразін вважав освіту народу і відтак розгорнув бурхливу діяльність з організації освіти у країні. Не маючи підтримки багатьом своїм ідеям у столиці, він вирішив утілити омріяні плани у власному маєтку в с. Кручик Слобідсько-Української губернії, де й заснував школу для селянських дітей.

В.Каразін вирізнявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук і впровадженням їх досягнень у життя. За широту наукових інтересів, практичну діяльність у багатьох галузях знань сучасники називали В.Каразіна «українським Ломоносовим». Учений освоював та вирощував нові види сільськогосподарських культур, вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість грунтів, здійснював досліди з виготовлення хімічних добрив, домагався створення мережі метеостанцій. Він отримав чудові результати у виготовленні концентратів і консервування м'яса та овочів, виготовляти цемент, лікарські препарати, вніс пропозиції у шовківництво, спроектував систему безпечного парового опалення. В.Каразін – перший науковий публіцист в Україні, автор понад 60 праць з різних галузей наук. Він був членом відомого своїм вільнодумством Вільного товариства російської словесності, а певний час – навіть його віце-президентом. У Харкові очолював створене ним Філологічне товариство, що мало на меті посилення досягнень передової науки і техніки.

Києво-Могилянська академія та її вихованці своєю навчальною і| науковою діяльність піднесли українську науково-всесвітню традицію того часу на європейський рівень. Їм належить величезна роль у розвитку в Україні закладів вищої освіти, поширенні знань серед народу.

Важливим осередком освіти і науки в Західній Україні став Львівський університет, відкритий – 1661р. У ньому діяло чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладали латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Декретом цісаря Йосифа II при Львівському університеті у 1787 р. було утворено вищу школу з українською мовою викладання – Український інститут (Studium Retenun) У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Першим професором філософії, хто викладав цей предмет українською мовою був Петро Лодій (1766–1829 рр.). Він також викладав тут логіку, метафізику, моральну філософію, був професором математики й нумізматики. Потім П. Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У власні наукові твори він вводив русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з

логіки «Логічні настанови» (1815 р.), що отримав високу оцінку у наукової громадськості. З 1790р. діяльність Українського інституту підпорядковувалась консенсусу – австрійській урядовій настанові, що відила питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р.

Вагомим осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, відкритий 1661 р. грамотою короля Яна II Казимира. Тут діяли чотири факультети: філософсь­кий, теологічний, юридичний і медичний. Викладали латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрій­ський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, котрі увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес 1787 р. було запроваджено викладання української мови. Однак усі предмети в університеті викладали лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність під­порядковувалась консенсу – австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р. У Львівському університеті працювали знані на той час учені – історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Р.Пірамович, гро­мадський діяч, письменник, філософ І.Красіцький. Чимало вихованців університету й інших львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській академії. Окремі з них – Ф.Лопатинський, Я.Заблоцький, М.Слотвинський, Я.Богомоловський, А.Вертіс-Каменський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з науковими і культурними за­кладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чер­нігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

Ситуацію в освітньому житті галичан суттєво змінило засну­вання австрійською імператрицею Марією Терезією 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (так званий Барбарерум – заснований при церкві Святої Варвари); 29 юнаків з Гали­чини отримали змогу навчатися у Барбарерумі щорічно. Згодом випускниками семінарії стало чимало церковних ієрархів, учених, письменників. Відкриття у Львові 1783 р. Греко-католицької духовної семіна­рії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Згодом цей навчальний заклад перетворився на осередок навчально-культурного відродження українства Гали­чини. У Мукачеве на Закарпатті 1744 р. теж було відкрито Греко-католицьку духовну семінарію. Пізніше її перенесли в Ужгород, і на її основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів (60-ті роки XVIII ст.).

Поряд з історичними дослідженнями вчені України зосереджу­вали увагу на складних питаннях астрономії, математики, меди­цини, географії. Так, І.Галятовський намагався роз­крити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне за­темнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав слов'янською мовою посібників з астрономії Везалія, зокрема його книгу “Космографія”, яку ви­вчали в медичних колегіумах. У 1707–1708 pp. Ф. Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Моги­лянської академії.

У XVІІІ ст. поширилися медичні знання. З'явилася низка лікарів-українців, котрі отримали вчений ступінь доктора медицини – І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, Н.Максимович, І.Руцький, О.Шумлянський, М.Тереховський, І.Данилевський та ін. У м. Лубни 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де лікування в госпіталі поєднували з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Наприклад, Є.Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д.Самойлович не лише описав епідемію чуми, яка спалахнула у Херсоні та Кременчуці 1784 р., а й виклав методи її запобігання, що схва­льно сприйняли іноземні академії. У 1795 р. Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизня­ний підручник з ботаніки. Він також був автором першого кла­сичного спеціалізованого посібника “Врачебное веществословие, или описание целительных растений”.

У розвитку освіти й культури в Україні важлива роль належа­ла книгодрукуванню. У другій половині XVII – середині XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. Провідна роль належала друкарні Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджу­валися не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Молдові, Болгарії, Сербії, інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді-Сіверському, Чернігові. Однак, згідно з указом Петра І (5 жовтня 1720 p.), друк у Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях мав відповідати російським вимогам. Було заборонено книгодруку­вання “особливим наріччям”, мала виправлятися різниця між місце­вим діалектом і текстами російською мовою.

Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Най­потужнішою з-поміж них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок. Французькою мовою друкувалася “Львів­ська газета”, яка призначалася для урядових службовців і ари­стократичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запрова­дження “гражданського” шрифту, що сприяло збільшенню публі­кацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом засновано 1764 р. у Єлисаветграді. Друкарні з “гражданським” шрифтом згодом були заснова­ні в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Жито­мирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві. Запровадження нового шрифту в книгодрукуванні різко роз­межувало церковну та світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а “гражданка” — для світ­ських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури та мови. Натомість у Західній Україні введення кирилиці для світсь­ких друків затрималося аж до середини XIX ст.