Поняття моніторингу сталого розвитку

МОНІТОРИНГ СТАНУ І ДИНАМІКИ РОЗВИТКУ СОЦІО-ЕКОНОМІКО-ЕКОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ

1. Поняття моніторингу сталого розвитку

2. Завдання, мета моніторингу індикаторів сталого розвитку.

3. Підходи до формування соціо-економічного та екологічного моніторингу

Література.

1. Клименко М.О., Клименко Л.В. Стратегія сталого розвитку. Навч. посібник, Рівне, 2010.
2. Мельник А.Г. Основи стійкого розвитку. Навчальний посібник, Суми: Університетська книга, 2005.- 654 с.
3. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навч. посіб. /Ф.В.Вальвач, М.І. Дробноход, В.Г.Дюканов та ін. За ред. М.І. Дробнохода. -К.: МАУП, 2002.
4. Дробноход М.І. Пріоритети стійкого екологічно безпечного розвитку //Освіта і управління. -1997..
5. Посібник з моніторингу та програм регіонального розвитку, за ред. Санжаровського, Полянськоно, Торонта- Варшава – Київ, 2007р.
6. М. З. Згуровський. Сталий розвиток регіонів України, КПІ, 2009

Поняття моніторингу сталого розвитку

Зменшення рівня антропогенного впливу на біосферу можна досягти якісним управлінням соціально-економічними системами всіх рівнів, забезпечивши їх стратегічну орієнтацію на принципи сталого (стійкого,

гармонійного) розвитку (в розумінні sustainable development).

Одним з основних шляхів реалізації концепції стійкого розвитку суспільства вважається впровадження на всіх організаційних рівнях науково обґрунтованої системи екологічного та соціально-економічного менеджменту, який би будувався на об’єктивних даних відповідної системи екологічного та соціально-економічного моніторингу (рис. 1.1), що, у свою чергу є інформаційним базисом концепції стійкого розвитку і свого роду початковою функцією управлінського циклу. Система моніторингу повинна в інформаційному плані забезпечити організацію необхідних інформаційних потоків і поліпшити спостереження за основними процесами та явищами в біосфері. Для прийняття раціональних управлінських рішень необхідною умовою є наявність якісного інформаційного забезпечення щодо динаміки різних показників, які характеризують стан навколишнього середовища. При цьому, всі негативні тенденції, що відбуваються в розвитку складної системи

«людина – природа – суспільство», підвищують актуальність як екологічного, так і соціально-економічного моніторингу.

Останніми десятиліттями моніторинг та оцінювання набули широкого визнання й сьогодні є традиційним інструментом управлінської діяльності в багатьох країнах світу. Методики моніторингу вперше стали застосовувати в практиці природничих наук (ґрунтознавство, біологія, зоологія, екологія, метеорологія, медицина тощо). Термін „моніторинг” зявився перед проведенням Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (5-6 червня 1972 року) в противагу (або в доповнення) до терміну „контроль”. Крім спостереження і отримання інформації моніторинг передбачає і елементи активних дій, тобто управління.

Моніторинг (рос. мониторинг, англ. monitoring, нім. Monitoring n) — безперервне стеження за яким-небудь процесом з метою виявлення його відповідності бажаному результату або тенденцій розвитку. Методологічно моніторинг це проведення ряду однотипних замірів при цьому головна інформація полягає навіть не в самих значеннях результатів, а в їх зміні, динаміці від одного заміру до іншого.

„Моніторинг” походить від англійського „monitoring”, що означає „контроль”, „спостереження”, від латинського „monitor” – „остерігаючий”. Згідно з концепцією SCOPE (з англ. – Наукового комітету з проблем навколишнього середовища) систему повторних спостережень одного і більше компонентів довкілля у просторі і в часі з певними цілями і згідно з попередньо підготовленою програмою було запропоновано називати моніторингом.

В теорію моніторингу значний вклад внесли П.Манн (1973), В.Д.Федоров (1974), Ю.А.Ізраель (1974, 1979, 1984), К.С.Бурдін (1985) М.А.Голубець (1986) та ін..

Інформаційна система моніторингу Система управління

Мал. 1. Блок-схема системи моніторингу

Пізніше сфера використання технологій моніторингу надзвичайно розширилася і напрацьовані підходи перейшли до інших наук: соціології, економіки, політології, теорії управління. Залежно від сфери застосування моніторинг набуває різних тлумачень і різною мірою застосовується.

Зокрема, наприклад, вважається, що в сфері екології моніторинг у розвинених країнах досяг рівня зрілості.

Екологічний моніторинг чітко визначений, його сприймають більшість науковців і практиків, глибоко опрацьовано методологічний апарат, створено засоби відстеження, вимірювання, збору, зберігання та опрацювання даних, способи поширення інформації, законодавчо закріплено статус тощо.

Оцінювання значно молодше за моніторинг. Його виникнення в США датують 50-ми – 60-ми роками ХХ століття. Поштовхом стали дві обставини: запуск першого радянського супутника (1957) та початок боротьби з бідністю в США (1960). Перша обставина змусила шукати причини у відставанні. В результаті аналізу було визначено, що основна причина полягає в організації системи освіти. Другою обставиною була необхідність шукати шляхи для боротьби з бідністю. Тоді були започатковані федеральні програми в сфері охорони здоров’я, освіти, забезпечення житлом тощо. Все це потребувало нових знань, здійснення оцінювання ефективності державних програм, визначення причин прорахунків, ефективності вкладених засобів, визначення необхідності та раціональних обсягів фінансування. У відповідь науковці та практики розклали управлінський процес на окремі елементи, вивчили їх взаємодію, цілі окремих програм, їх кореляцію з головними цілями розвитку країни, вибрали ключові пріоритети розвитку країни тощо. Ці оцінки стали основою для подальшого прийняття політичних рішень, коригування державних стратегій, вдосконалення системи управління. Стало зрозуміло, що моніторинг та оцінювання – необхідні функції управління. Пізніше ці знання проникають у практику публічного управління інших розвинених країн.

Моніторинг сталого розвитку — система спостереження, аналізу та прогнозування змін показників сталого розвитку внаслідок впливу антропогенної діяльності на навколишнє природне середовище та соціальну сферу з метою запобігання виникненню негативних наслідків для життєдіяльності населення, обґрунтування та прийняття управлінських рішень.

Сталий розвиток — такий розвиток суспільства, за якого задоволення потреб у природних ресурсах теперішніх поколінь неповинне ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти в них свої потреби, коли будуть узгоджені екологічні, економічні та соціальні складові розвитку, коли техногенне навантаження не буде перевищувати можливостей навколишнього природного середовища до самовідновлення, а суспільство усвідомить перевагу еко-логічних пріоритетів над іншими.

Концепція “сталого розвитку ” є розвитком вчення В.Вернадського про ноосферу [1]. Теорія і практика засвідчили, що на межі століть вчення про ноосферу виявилося необхідною платформою для напрацювання триєдиної концепції сталого еколого-соціально-економічного розвитку. Узагальнення цієї концепції були зроблені у рамках всесвітніх зустрічей на вищому рівні за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних учених, у 1992 році в Ріо-де-Жанейро [2] та у 2002 році в Йоганнесбурзі [3]. Таким чином, нова концепція системно поєднала три головні компоненти сталого розвитку суспільства: економічну, природоохоронну і соціальну.

Економічний підхід полягає в оптимальному використанні обмежених ресурсів та застосуванні природо-, енерго- і матеріалозберігаючих технологій для створення потоку сукупного доходу, який би забезпечував принаймні збереження (не зменшення) сукупного капіталу (фізичного природного або людського), з використанням якого цей сукупний дохід створюється. Водночас перехід до інформаційного суспільства приводить до зміни структури сукупного капіталу на користь людського, збільшуючи нематеріальні потоки фінансів, інформації та інтелектуальної власності. Уже тепер ці потоки перевищують обсяги переміщення матеріальних товарів усемеро. Розвиток нової, «невагомої» економіки стимулюється не лише дефіцитом природних ресурсів, а й наростанням обсягів інформації та знань, що набувають значення затребуваного товару.

З погляду екології, сталий розвиток має забезпечити цілісність біологічних і фізичних природних систем, їх життєздатність, від чого залежить глобальна стабільність усієї біосфери. Особливого значення набуває здатність таких систем самооновлюватися й адаптуватися до різноманітних змін, замість збереження в певному статичному стані або деградації та втрати біологічної різноманітності.

Соціальна складова орієнтована на людський розвиток, на збереження стабільності суспільних і культурних систем, на зменшення кількості конфліктів у суспільстві. Людина має стати не об’єктом, а суб’єктом розвитку. Вона повинна брати участь у процесах формування своєї життєдіяльності, прийнятті й реалізації рішень, контролі за їх виконанням. Важливе значення для забезпечення цих умов має справедливий розподіл благ між людьми, плюралізм думок та толерантність у стосунках між ними, збереження культурного капіталу і його розмаїття, насамперед спадщини не домінуючих культур.

Системне узгодження і баланс цих трьох складових – завдання величезної складності. Зокрема взаємний зв’язок соціальної та екологічної складових приводить до необхідності збереження однакових прав сьогоднішніх і майбутніх поколінь на використання природних ресурсів. Взаємодія соціальної та економічної складових вимагає досягнення справедливості при розподілі матеріальних благ між людьми й надання цілеспрямованої допомоги бідним прошаркам суспільства. І, нарешті, взаємозв’язок природоохоронної та економічної складових потребує вартісної оцінки техногенних впливів на довкілля. Вирішення цих завдань – найголовніший виклик сьогодення для національних урядів, авторитетних міжнародних організацій та всіх прогресивних людей світу.