Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Практична робота №3
Тема: Надання першої долікарняної допомоги потерпілим Мета роботи: 1. Вивчення типових ушкоджень у залежності від механізму травми. 2. Придбання практичних навичок із надання допомоги потерпілим при недостатньому чи раптово припиненому диханню. 3. Вивчення послідовності дій при наданні допомоги потерпілим у залежності від характеру ушкоджень.
І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.
В сучасному техносоціальному середовищі зростає вплив на організм людини цілого комплексу шкідливих і небезпечних чинників виробництва й побуту. До того ж у деяких технологічних процесах ще значне місце посідає ручна фізична праця, яка може класифікуватись як дуже важка й напружена і супроводжуватись постійною небезпекою виникнення аварійної ситуації, що викликає розвиток " стресу очікування" як одного з видів психоемоційного напруження. Указані чинники ставлять високі вимоги до організму людини, викликають надмірно високе функціональне напруження, яке може призвести до ушкодження чи швидкого прогресування багатьох захворювань. Враховуючи специфіку впливу на організм чинників техносоціального середовища стає надзвичайно актуальною проблема розробки методів і засобів, які б забезпечували виживання потерпілих в умовах надзвичайних ситуацій. Практикою доведено, що чим раніше розпочати заходи по наданню невідкладної допомоги тим стає більшою ймовірність виживання потерпілих. З цією метою всі студенти повинні пройти навчання з методів надання невідкладної допомоги й отримати з цих питань відповідні практичні навички. Під час допомоги потерпілим необхідно діяти в такому порядку: 1. Оцінити стан потерпілого; 2. Вибрати метод надання допомоги; 3. Ужити заходи по транспортуванню; 4. Викликати медичну допомогу. Оцінюючи стан потерпілого перш за все необхідно звернути увагу на наявність: свідомості, дихання, його ритмічність, реакцію зіниць на світло і намагатись визначити його пульс. Наявність дихання можна визначити, нахилившись до обличчя потерпілого. Якщо воно є, то вухом відчутні дихальні звуки, а шкірою буде відчуватись струмінь видихуваного повітря. У потерпілого може бути атональне дихання, яке передує повній зупинці. Воно проявляється у вигляді судомних дихальних рухів з великою амплітудою, коротким вдихом і швидким повним видихом з частотою від двох до шести дихань на хвилину чи рідким поверхневим диханням. Пульс у потерпілого визначають на судинах шиї, розташувавши 2-3 пальці на боковій поверхні шиї або на передпліччі, чи в паховій області. Серцебиття можна прослухати безпосередньо вухом, приклавши його до лівої половини грудей. Після зупинки серця у потерпілого виникає відсутність реакції звуження або розширення зіниць на світло. Цю реакцію можна перевірити в освітленому приміщенні, прикривши очі потерпілого від світла долонею, а потім швидко її прибравши. Зіниці розширюються приблизно через 45 с після припинення мозкового кровообігу й досягають найбільшої величини приблизно через 105 с. Якщо у потерпілого відсутні свідомість, дихання, пульсація судин тоді необхідно терміново приступити до проведення реанімаційних заходів. Легенево-серцева реанімація повинна бути направлена на відновлення функцій серця й дихання. Це досягається за допомогою штучної вентиляції легень /ШВЛ/ і зовнішнього /непрямого/ масажу серця. У той же час один із присутніх, що знаходиться поруч зобов'язаний повідомити про випадок для виклику медичної бригади.
ІІ. ХАРАКТЕР СУЧАСНОГО ТРАВМАТИЗМУ.
При правильній організації предметної діяльності, дотриманні технологічної й трудової дисципліни процес виконання будь-яких робіт відбувається без аварій і катастроф. Однак при порушенні режимів експлуатації машин, механізмів, обладнання чи технологічних процесів можуть виникати надзвичайні ситуації, наслідком яких є порушення цілості тканин і органів тіла людини або розладнання їх функцій. Порушення цілісності тканин і органів тіла під дією зовнішнього впливу називають травмою. Травми можуть спричинятися дією механічних, хімічних, термічних і специфічних чинників / електричний струм, променева енергія й ін./ Травми можуть бути гострими й хронічними. Ті травми, що виникають раптово, називають нещасним випадком. При цьому у людини відразу виникають різної тяжкості порушення в тканинах і органах, а в тяжких випадках - травматичний шок чи навіть смерть. Хронічні ушкодження організму - призводять до професійних захворювань. Вони спричиняються слабкою дією шкідливих чинників, які постійно повторюються в часі вібрація, шум, підвищений тиск і ін. Від сили і тривалості вплину травмуючого шкідливого чи небезпечного чинника й локалізації ушкодження залежить відповідна реакція організму. Вона може виражатись у великій утраті крові, запальних процесах, загибелі тканин чи цілих органів. При механічних травмах пошкодження можуть бути відкритими /наприклад рани / або закритими/удари, струси, розтяжіння, переломи, вивихи, розриви внутрішніх органів, пошкодження мозку, серця, легенів, органів черевної порожнини. При цьому завжди в тій чи іншій мірі пошкоджуються кровоносні судини, що супроводжується крововиливом у тканини, полості тіла чи кровотечею, яка при пораненні крупних судин може бути смертельною. Термічні пошкодження викликаються впливом на тканини високих і низьких температур: перші викликають опіки, другі обмороження. Хімічні пошкодження виникають від впливу на тканини кислот, лугів, отруйних речовин і викликають хімічні опіки. Травми, що повторюються при аналогічних обставинах у деяких контингентів населення, в аналогічній виробничій, побутовій, спортивній чи воєнній діяльності називають травматизмом. Розрізняють: травматизм виробничий, травматизм не зв'язаний з виробництвом, травматизм навмисний. Травматизм не зв'язаний з виробництвом, поділяється на травматизм, спричинений транспортом, отриманий при пішохідному русі, побутовий і спортивний. До навмисного травматизму відносяться воєнні /бойові /травми. Виробничий травматизм. Умови і обставини праці, недоліки техніки безпеки і охорони праці, неправильна організація праці є або безпосередніми причинами, що викликають травму, або побічними, що знижують працездатність /наприклад недостатня освітленість, тісні умови й ін. / Травматизм може бути пов'язаний з психофізіологічним станом робітника /втома, хвороба/. Виробничі травми виникають внаслідок пошкодження ручним інструментом, різними машинами, внаслідок обрушення предметів /обвали, засипання землею, падіння інструментів і ін. /. Серед пошкоджень на виробництві найбільше розповсюдження мають рани, синці опіки. Транспортний травматизм. Основними причинами цього виду травматизму є недостатня підготовленість водіїв, недотримання правил дорожнього руху, несправний стан проїзної частини доріг, дефекти сигналізації, алкоголізм і ін. При транспортному травматизмі переважають тяжкі ушкодження з високим відсотком смертності на місці події. Транспортний травматизм частіше всього дає поранення черепа, таза, хребта, нижніх кінцівок, розриви внутрішніх органів. Побутовий травматизм. На долю цих ушкоджень припадає значний відсоток /понад 60%/ загального числа травм. Більшість ушкоджень при побутових травмах відносяться до легких і лише біля 10% потерпілих госпіталізується. Більшість побутових, ушкоджень виникають при виконанні різноманітної домашньої роботи / приготування їжі, використання електроприладів і ін. /, переважають ушкодження пальців і кистей. Спортивний травматизм. Основні припини спортивних травм: недоліки в організації й методиці занять; відхилення в стані здоров'я /втома, хвороба/; відхилення в поведінці /грубість, неуважність і ін. / і несприятливі метеорологічні умови; відсутність або недостатня страховка, і недоліки в обладнанні майданчиків, ковзанок водних станцій, бігових доріжок і інших місць занять. Дефекти спортивного інвентарю також можуть призвести до різного роду ушкоджень. Характерними ушкодженнями при окремих видах спорту є: синці, розтяжіння зв'язок, переломи, рани, струс і ушиби мозку, обмороження й опіки. Воєнний травматизм. Під час війни характер травми визначається видом зброї й умовами, в яких стримана травма. Воєнні травми в мирний час зв'язані з навчальними і стройовими заняттями і стройовою підготовкою, з доглядом за машинами й ін. У всіх родах військ найбільший відсоток ушкоджень отримують при оволодінні матеріальною частиною й тренуванні молодого поповнення. Переважають незначні ушкодження /синці, розтяжіння, опіки й ін./. Наслідки лікування травми, а в деяких випадках і життя потерпілого залежать від правильного надання першої допомоги. Перша допомога повинна обмежуватись тимчасовою зупинкою кровотечі, перев'язкою рани чи опіку, іммобілізацією перелому, прийняттям заходів для оживлення потерпілих у стані клінічної смерті, переносом і транспортуванням, їх до лікарняних закладів. Для надання першої до лікарняної допомоги у виробничих умовах повинні бути у відповідних місцях аптечки чи санітарні сумки.
III. ДОПОМОГА ПОТЕРПІЛИМ ІЗ НЕДОСТАТНІМ ЧИ РАПТОВО ПРИПИНЕНИМ ДИХАННЯМ. При травматизмі бувають випадки, коли потерпілий утрачає свідомість. В цьому випадку необхідно перевірити наявність у нього дихання. Наявність визначається візуально по підніманню і опусканню грудної клітки під час самосійного вдиху й видиху потерпілим. Нормальним вважають дихання, що характеризується чіткими і ритмічними підніманнями й опусканнями грудної клітки. В такому стані потерпілий не потребує штучного дихання. Порушеним вважають дихання, що характеризується нечітким чи неритмічним підняттям грудної клітки з рідкими, мовби хапаючими повітря, вдихами. Перевірка стану потерпілого повинна відбуватись швидко-на протязі 15-20 с. У випадках відсутності чи порушення дихання у потерпілого необхідно негайно приступити до штучного дихання, метою якого є відновлення самостійного дихання. Існують різні заходи по відновленню самостійного дихання у потерпілого. Вони поділяються на дві групи: штучне дихання за допомогою апаратів і ручне. Штучне дихання апаратним способом здійснюють за допомогою спеціальних апаратів, які забезпечують вдування й виведення повітря з легенів через маску, надіту на лице потерпілого. Простішими з цих апаратів є: ручний портативний апарат РПА-1 і апарат ДП-10-02. Короткий опис приладів. Основним вузлом апарата ДП-10-02 є дихальний мішок, об'єм якого в розправленому стані складає 1, 5 л. Мішок має форму еліпсоїда, виготовленого зі стійкої гуми і пористого пружного вкладиша. Апарат обладнаний рото розширювачем, повітроводом для попередження западання язика й масками різних розмірів для герметичного підключення приладу до потерпілого. При стисненні мішка руками в ньому створюється надлишковий тиск повітря. Під дією тиску відкривається клапан, що пропускає повітря з мішка в легені потерпілого через маску і повітрявод. По закінченні стиснення мішок, в силу своєї пружності, розправляється і в ньому створюється розрідження. Під дією атмосферного тиску відкривається всмоктуючий клапан і повітря надходить у мішок до повного його розширення. Повітря з легенів потерпілого виходить через клапан в атмосферу. Аналогічним із принципу устрою є апарат РПА-1. Основними частинами його є, замість мішка, гумовий гофрирований міх, що приводиться в дію рукою, і маска, яка щільно накладається на рот і ніс потерпілого. Коли стискується міх, відбувається нагнітання під деяким тиском атмосферного повітря в легені потерпілого в об'ємі від 0, 25 до 1, 5 л. Коли міх розтягують, в нього надходить чисте атмосферне повітря, а повітря з легенів, під дією еластичності грудної клітки, вільно виходить на зовні через спеціальний клапан. Порядок виконання штучного дихання. 1. Звільнити потерпілого від стягуючої одежі - розстебнути комір, розв'язати галстук ослабити пояс. 2. Покласти потерпілого на спину на горизонтальну поверхню - стіл чи підлогу. 3. Максимально запрокинути голову потерпілого так, щоб підборіддя опинилось на одній лінії із шиєю. Для цього під лопатки положити валок / можна скрутити одяг/. При цьому положенні шиї язик відходить від входу в гортань, створюючи вільний прохід для повітря в легені. При такому положенні голови рот переважно розкривається. Коли рот потерпілого щільно стиснутий, розкрити його необхідно за допомогою роторозширювача. 4. Обстежити порожнину рота, і при наявності сторонніх предметів /кров, слизь і ін. / видалити їх. Для цього необхідно голову і плечі потерпілого повернути в бік, а потім, за допомогою носової хусточки, намотаної на вказівний палець, очистити порожнину рота й горла, після цього надати голові початкове положення. 5. Підібрати за розміром повітрявод, ввести його і зафіксувати ліпким пластиром. 6. Підібрати маску необхідного розміру, приєднати її до апарата і щільно притиснути до лиця потерпілого. Для герметичності шкіру в області накладання маски попередньо змастити вазеліном. 7. Подаючому допомогу однією рукою держати дихальний мішок чи гофрирований міх, а другою притиснути маску до лиця потерпілого. 8. Проводити штучне дихання шляхом ритмічного достатньо різкого стиснення мішка чи міха. Частота дихання для дорослої людини повинна бути 14-16 разів за хвилину /тобто через 3-4 с/. Ручні способи. У багатьох випадках апарата на місці пригоди може не бути, тоді штучне дихання/доводиться виконувати ручним способом. (Рис 1). Серед існуючих ручних способів штучного дихання найбільш ефективним є спосіб " рот у рот", і " рот у ніс". Він полягає з тому, що подаючий допомогу вдихує повітря з своїх легенів в легені потерпілого через його рот або ніс. Цей спосіб більш легкий і виключає небезпеку пошкодження органів потерпілого. Вдування повітря відбувається через марлю, носову хустинку або іншу нещільну тканину, чи через спеціальну трубку. Підготовка потерпілого для проведення штучного дихання відбувається таким чином, як описано вище. Після підготовки необхідно: 1. Затиснути пальцями ніс потерпілого, зробити глибокий вдих, охватити ротом весь рот потерпілого / а у маленьких дітей і ніс/ і із силою видихнути повітря в рот потерпілого. 2. Відкинутись назад, звільнити рот і ніс потерпілого. В цей період грудна клітка потерпілого опускається й відбувається пасивний видих. Потім зробити новий вдих і видих у легені потерпілого. Періодичність дихальних циклів та, що і при використанні апаратів. Якщо неможливо відкрити рот потерпілого, внаслідок судорожного стиснення щелеп, штучне дихання роблять вдуванням повітря через ніс, закривши рот потерпілого. При проведенні штучного дихання, будь-яким способом контроль за надходженням повітря в легені потерпілого здійснюють візуально по розширенню грудної клітки при кожному вдуванні повітря. Якщо після вдування повітря грудна клітка потерпілого не розширюється, це свідчить про непрохідність дихальних шляхів. Необхідно ще раз перевірити прохідність дихальних шляхів і герметичність наложеної маски. При появі у потерпілого перших слабких дихальних рухів слід пристосуватись до ритму його дихання. Штучне дихання необхідно проводити до відновлення глибокого ритмічного дихання у потерпілого. Іноді одночасно зі штучним диханням необхідно робити закритий масаж серця. Це краще робити у двох, тому що масаж і штучне дихання необхідно чітко чергувати: після 4-5 надавлювань на грудну клітку проводять одне вдування повітря в легені потерпілого. Закритий масаж серця. Непрямий масаж серця підтримує кровообіг як при зупиненому так і фібрилюючому серці. Потерпілого кладуть на спину, піднявши його ноги на 50-70 ся для полегшення притоку крові до серця. Оголюють грудну клітку, розстібують пасок, /рис. 2/. Людина яка проводить зовнішній масаж серця, розташовується збоку від потерпілого), визначає місце натискування /нижня половина грудини на два поперечних пальці вище мечовидного відростка/. На вказану ділянку грудини вздовж її осі розміщується долоня однієї руки, а на неї зверху під прямим кутом - долоня другої руки і починає виконувати поштовхоподібні натискування на грудину вертикально вниз із зміщенням її до хребта. Під час клінічної смерті людина втрачає м'язозий тонус і грудна клітка стає дуже рухомою, це дозволяє при масажі зміщувати нижній кінець грудини на 3-4 см. Серце таким чином здавлюється і з його порожнин виливається кров у кровоносні судини. Частота поштовхів складає 50 натискувань за хвилину. Тиск повинен проводитись тільки основою долоні. Кожні 3-4 хв. необхідно контролювати пульс. Руки під час поштовху забороняється згинати в ліктьових суглобах, вони повинні бути прямими. Щоб збільшити тиск на грудну клітку, під час поштовху можна допомагати важкістю верхньої частини свого тулуба. Кожний поштовх повинен бути достатньо різким, але не дуже сильним, щоб не пошкодити грудину, ребра і внутрішні органи. Після кожного поштовху необхідно швидко розслабити руки, не віднімаючи їх від грудей, при цьому грудна клітка потерпілого розправиться і кров надійде в серце. При правильному масажі кровообіг відновлюється досить швидко, у потерпілого з'являється пульс і звужуються зіниці. Масаж серця продовжують робити до відновлення пульсу й дихання чи до прибуття медичних працівників.
IV. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО ПЕРШУ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ ПОТЕРПІЛИМ.
|