Реальні контракти

Якщо вербальні й літеральні контракти є договорами фор­мальними, то всі інші контракти — це неформальні договори, ос­кільки вони не обмежені якоюсь певною формою. Однак між ни­ми є різниця. Одні з них для визнання своєї дійсності не потребували нічого, крім простої згоди між сторонами (контракти консенсуальні); інші набували юридичної сили тільки після того, як на підставі згоди одна сторона передавала іншій ту річ, яка була предметом договору. Оскільки річ походить від лат. тез, то й до­говір дістав назву реального. Римське право виділяло чотири ви­ди таких контрактів — позика, позичка, поклажа й застава.

І. Позика (mutuum) — найдавніший вид реального контрак­ту. Юридична суть позики полягає в тому, що одна сторона (кредитор або позикодавець) передає іншій стороні (боржнику або позикоодержувачу) речі, визначені родовими ознаками (гроші, зерно, вино тощо) у власність із зобов'язанням повернути креди­торові в тій же кількості, такого ж роду та якості у встановлений строк або на вимогу.

Відомо, що в старому цивільному праві позика (зокрема, гро­шова) здійснювалася у формі nexum. Однак вона була дуже обтяжена формальностями і не користувалася позовним захистом. У результаті nexum виявлялося, що одна особа мала в своєму майні якусь цінність, одержану з майна іншої. Залишати цю цін­ність їй на шкоду цій іншій особі не було ніяких підстав і рим­ське право вже дуже скоро починає давати кредиторові цивіль­ний позов, який випливав не з договору позики, а з простого факту безпідставного збагачення.

З розвитком господарського життя, торгівлі, ремесла здій­снювати не тільки такий громіздкий правочин, як nexum, а й більш просту, хоч теж формальну угоду, як стипуляція, стало ду­же важко. Це зумовило появу простішої форми, якою стала по­зика (mutuum). Для її юридичної сили не вимагалося надавати згоді сторін будь-якої урочистої форми. Достатньо було після згоди передати певну річ — предмет договору, яка називалася валютою позики.

1. Позика — контракт реальний. Він набуває юридичної сили як тільки на основі згоди сторін була передана річ. До того мо­менту згода сама по собі значення не має. Наприклад, якщо кре­дитор обіцяє завтра дати боржнику певну суму грошей у позику, то це ще не породжує ніяких зобов'язань ні для нього, ні для боржника, і якщо він завтра, всупереч своїй обіцянці, відмовить боржникові, то жодної відповідальності перед ним він не несе. Якщо сторони мали намір надати своїй згоді обов'язкової сили, вони повинні були вдатися до стипуляційної форми. В іншому разі зобов'язання виникає лише тоді, коли гроші в позику пе­редано.

2. Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками. Відомо, що до родових належать речі, які продаються і купуються за такими параметрами, як вага, міра і кількість. Те саме стосується і договору позики. Гроші дають у кредит кількіс­тю і кількістю їх одержують.

3. Усі речі, які є предметом договору позики, передаються по­зикодавцем у власність позикоодержувачу, тим самим боржнико­ві надається право вільно розпоряджатися речами — вимагається повернути не ті самі речі, які були передані, а такі самі. Іншого не могло й бути. Адже згідно з договором позики боржник одер­жує, наприклад, мішок зерна для того, щоб його спожити, а гроші — щоб витратити, а не у тимчасове користування. А це підвладно лише власникові. Ось чому предметом договору позики є речі, які можуть бути замінені. Такими є тільки речі, визначені родо­вими, а не індивідуальними ознаками.

4. Оскільки предметом договору позики були речі, які визна­чалися вагою, мірою й кількістю і надходили у власність борж­ника, то на нього падав ризик випадкової загибелі одержаної ре­чі. Римляни виходили з того, що рід не може загинути, хоч заги­бель таких речей, як зерно, гроші, цілком можлива (від пожежі, крадіжки), але для права, для кредитора вони не гинуть, вони мо­жуть бути замінені іншими. Тому боржник не звільнявся від обов'язку повернути одержану суму, міру або вагу, він відповідав за будь-яку вину.

5. Оскільки позика — реальний договір, то вже в момент його укладення позикодавець, передаючи позикоодержувачу гроші чи інші речі, визначені родовими ознаками, зробив усе, що від нього вимагалося. Після цього слід чекати певних дій вже не від креди­тора, а тільки від боржника. Тим самим позика може бути охарактеризована такою, як зобов'язання суворого права і зо­бов'язання суворо одностороннє. Тепер у позикодавця немає обов'язків, а є лише право вимагати повернення боргу; у позикоодержувача немає прав, він зобов'язаний лише погасити взяту позику. Для здійснення права вимагати повернення боргу креди­торові давався позов суворого права.

6. Договір позики, укладений підвладними особами, вважався Недійсним. Наприкінці періоду республіки і на початку імперії сини заможних родичів дуже часто вдавалися до позики в різних замаскованих лихварів з тим, що сплату буде здійснено після смерті домовладики і одержання спадщини. Але вже на початку імперії у Римі сталася така подія, яка глибоко схвилювала гро­мадську думку. Один з таких боржників, Мацедо, переслідуваний кредиторами, вбив свого батька. Під враженням цього вбивства сенат видав постанову, яка дістала назву Мацедоніанської. За цією постановою, позика підвладному синові без згоди батька ніколи, навіть після смерті домовладики, не може дати кредитору позову. Однак добровільна сплата сином розглядаєть­ся як сплата боргу, і таким чином акт мацедоніанум становить зобов'язання сина у вигляді натурального зобов'язання.

7. У Римі договір позики міг бути контрактом відсотковим і безвідсотковим. У вигляді загального правила позика констру­ювалася як договір безпроцентний. Щоб стати відсотковим, дого­вір вимагав спеціальної згоди, яка оформлялася за допомогою стипуляції (стипуляція про відсотки). Граничну норму відсотків було передбачено ще в Законах XII таблиць, її максимум стано­вив 8% річних. У 347 р. до н. є. законом цей максимум було змен­шено наполовину, а наступний закон забороняв стягувати відсотки взагалі. Проте цей закон незабаром вийшов з ужитку, і в епоху Ціцерона межовою нормою було 12%. Ця норма зберег­лася протягом усього класичного періоду. Закон Юстиніана 528 р. зменшив її до 8% за рік. Нарахування відсотків на від­сотки заборонялося.

У період імперії відносно позики поширився звичай складати письмові документи, боргові розписки у вигляді синграфів і хірографів, про які вже йшлося. Розглянемо їх застосування в до­говорі позики.

Складання таких документів полегшувало кредитору довести факт передачі валюти в позику, а заодно і довести своє право ви­магати від боржника позиченої суми. Однак на практиці дуже часто траплялися випадки, коли розписку давали кредиторові ра­ніше, ніж боржник одержував гроші, а недобросовісний кредитор потім відмовлявся передати гроші останньому. Щоб запобігти та­ким явищам, влада Риму змушена була вжити певних заходів проти масових зловживань з боку недобросовісних кредиторів. Виникла потреба надати боржникові якихось засобів захисту проти безпідставних вимог кредиторів. Наприклад, коли креди­тор, який мав боргову розписку, пред'являв до боржника позов про повернення боргу, якого насправді йому не давав, претори в своїх формулах почали давати боржникові заперечення. В запе­реченні боржник вказував на крайню недобросовісність кредито­ра, який одержав розписку обманним шляхом. Згодом боржник, не чекаючи позову від кредитора, міг вимагати повернення йому розписки, яку він дав під час обіцянки надати позику. З цією ме­тою боржникові давався так званий кондикційний позов про стяг нення з відповідача безпідставного збагачення або збагачення за рахунок боржника. В законодавстві Юстиніана існувало правило, відповідно до якого боржник, що дав розписку і не одержав гро­шей, повинен був протягом двох років пред'явити позов про по­вернення розписки. Непред'явлення у цей строк позову робило розписку незаперечним фактом, який зобов'язував боржника до сплати.

Однак використання боржником усіх захисних засобів було малоефективним. Довести факт неодержання грошей, якщо роз­писка була на руках у кредитора, було майже неможливо. Тому вже в III ст. н. є. боржник був поставлений у сприятливіші умо­ви. Тепер обов'язок доводити передачу грошей було покладено на кредитора. Причини такого різкого повороту в політиці рабо­власницької держави пояснюються не тільки тим, що свавілля кредиторів досягло великих масштабів, а це призводило до за­гострення соціальних суперечностей, а й тим, що в результаті розорювалася основна маса платників державних податків, від чого зазнавала втрат державна казна.

II. Позичка (commodatum) — це договір про надання речей у безоплатне користування. Такий початковий смисл слова позич­ки. У сучасних умовах він вважається різновидом позики, креди­ту. Більш докладно договір позички можна визначити як реаль­ний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) дає другій стороні (позичкоодержувачеві) якусь індивідуально-визначену річ у тимчасове і безоплатне користування, зобов'язуючи позичкоодержувача повернути цю саму річ позичкодавцеві в повній ці­лості.

Як бачимо, договір позички теж був реальним контрактом, тобто зобов'язання за цим договором виникало лише тоді, коли відбувалася передача речі позичкоодержувачу. Об’єктом позички могла бути тільки індивідуально-визначена річ — цією ознакою позичка відрізняється від позики. Оскільки річ, одержана в по­зичку, підлягала поверненню, то такими могли бути лише інди­відуально-визначені речі, тобто такі, які не підлягають заміні і разом з тим споживаються. Ці речі зберігають свою цінність, не­зважаючи на їх використання.

Надання речі в користування має бути безоплатним, в іншо­му разі договір буде не позичкою, а наймом.

За своєю природою позичка належить до договорів двосто­ронніх, хоч і нерівносторонніх. З цього приводу юрист Гай ви­словлює своє міркування: позичкодавець укладає договір позич­ки не через господарську потребу, а з доброї волі, і тому він сам визначає її форму й межі. Як тільки позичкодавець передав ін­шій особі свою річ у безоплатне користування, він сам себе обме­жив у правах: йому вже не належить право на власний розсуд припинити договірні відносини, вимагати повернення речі до встановленого у договорі строку.

Оскільки договір позички є двостороннім, то виникають пра­ва та обов'язки для обох сторін, хоч і нерівнозначні. Зрозуміло, що головні обов'язки покладаються на позичкоодержувача, який зобов'язаний берегти дану йому в користування річ, застосовува­ти відповідно до її господарського призначення згідно з вказівка­ми у договорі. У зазначений у договорі термін він повинен по­вернути річ позичкодавцю, оскільки вона надавалася йому у тим­часове користування.

Отже, з договору позички вигоду мав лише позичкоодержувач. Саме цю обставину брали до уваги у римському праві, коли вирішували питання про межі відповідальності позичкоодержувача за збереження речі. Оскільки договір укладався на його ко­ристь, на нього покладалася відповідальність за будь-яку вину, тобто не тільки за навмисне заподіяння шкоди позичкодавцю і не тільки за грубу, а й за легку необережність. Користуючись річчю, позичкоодержувач повинен був виявити найліпші якості турбот­ливого господаря з тим, щоб зберегти її і повернути позикодав­цеві в такому стані, в якому він її узяв. Тільки такий турботли­вий позичкоодержувач не ніс відповідальності за шкоду, яка ви­никала для позичкодавця внаслідок простої випадковості. Ризик випадкової загибелі речі лягав на позичкодавця, оскільки він за­лишався її власником.

У яких випадках виникали зобов'язання з боку позичкодав­ця? Якщо позичкодавець передав річ у доброму стані і позичко­одержувач не поніс ніяких витрат, пов'язаних з нею, то зобов'я­зання у позичкодавця не виникало. Проте, якщо передана у по­зичку річ була несправна і завдала позичкоодержувачеві збитків, то позичкодавець змушений повернути ці збитки. Наприклад, позичкодавець дав у позичку зіпсовану бочку або позичив коня, хворого на інфекційну хворобу, в результаті захворів і загинув кінь позичкоодержувача. У таких випадках позичкоодержувач мав право вимагати повернення збитків з позичкодавця.

Вступаючи у договірні відносини без особистої вигоди, за принципами римського права, позичкодавець не зобов'язаний надто піклуватися про інтереси позичкоодержувача. Однак, якщо він допускав навмисну вину або грубу необережність, то був зо­бов'язаний нести відповідальність перед позичкоодержувачем.

Так само, якщо необачно несправна річ, передана у позичку, вимагала від позичкоодержувача витрат, позичкодавець зобов'язаний такі витрати повернути (наприклад, витрати на лікуванняраба, переданого у позичку).
Різновидом договору позички був так званий пекарій, з якимми ознайомилися, розглядаючи питання про володіння.

III. Договір поклажі. Незважаючи на свою простоту, договір поклажі (збереження) був найпоширенішим у Римі, детальнорозроблений римськими юристами та відшліфований претор­ською і судовою практикою.

Поклажа (depositum) — це договір, згідно з яким одна особа(depodentum — поклажодавець) передає другій (depositarius — поклажонаймачеві) на безоплатне збереження якусь рухому річ з, правом повернення за першою вимогою. Договір поклажі характеризується такими головними ознаками.

1. Поклажа — контракт реальний. Зобов'язання з цього дого вору виникали лише з передачею речі. Однієї згоди певної особи прийняти на збереження річ іншої особи було недостатньо для встановлення зобов'язання з договору поклажі.

2. Предметом договору поклажі здебільшого були індивідуально-визначені речі, хоч у римському праві допускали й договір, збереження речей, визначених родовими ознаками. Якщо ці речі передавали у спеціальній упаковці і тим самим їм була надана певна індивідуалізація, то тоді ніякої своєрідності не виявлялося.

Але якщо речі, визначені родовими ознаками, передавалися на збереження без будь-якого їх відособлення і змішувалися з однорідними речами депозитарія, то такі речі ставали його власністю.

Це часто траплялося у разі збереження, наприклад, зерна, плодів, рослинної олії. Отже, депозитарій був зобов'язаний повернути не ті самі речі, які прийняв на збереження, а тільки таку їх кількість і такого роду. Цей різновид поклажі мав назву depositum irregulare, тобто поклажа не за правилами, а особлива, виняткова. Римляни не визнавали, що вона відповідає характеру даного догово­ру. Така поклажа на перший погляд наближається до договору позики: однаковий предмет договору — речі, визначені родовими ознаками; речі переходять у власність поклажоприимача; ризик випадкової загибелі покладається на депозитарія; обов'язок повернути не ті самі речі, а таку ж кількість, міру і такого ж роду. Незважаючи на подібність договорів поклажі і позики, між ними є істотна різниця. Мета договору позики — задовольнити і господарську потребу позикоодержувача. У разі іррегулярної по-клажі господарське призначення й мета договору цілком протилежні: послугу робить особа, яка приймає річ, визначену родови­ми ознаками, на збереження.

3. На збереження можна було віддати як свою, так і чужу річ (наприклад, річ, яка перебувала в користуванні депонента).

4. З реальності збереження випливає, що річ передавалася депонентом депозитарію не в користування, а тільки в держання. Користування одержаним на збереження майном кваліфікувала­ся як крадіжка з усіма правовими наслідками, що випливали з цього.

5. Договір поклажі — це безоплатний контракт, інакше була б не поклажа, а найм. Цей договір не встановлював рівноцінних, еквівалентних прав та обов'язків для сторін, однак він не був і таким послідовно одностороннім, як договір позики, з якого по­зов одержувала лише одна сторона — позикодавець.

Безоплатний характер договору поклажі дещо ослаблював вимоги, які пред'являлися до депозитарія. По суті, він ніс відпо­відальність за збереження речі лише тоді, коли допустив навмис­ну вину або грубу необережність. Проте, як справедливо зазначає Гай, вибираючи серед своїх знайомих депозитарія, депоненти й самі повинні враховувати, з ким мають справу: з дбайливою, правдивою особою чи з вітрогоном. Це означало, що депозитарій, хоч і не мав ніякої вигоди з договору, однак не міг обмежуватися елементарними заходами щодо збереження чужої речі і повинен був поводитися з нею так само дбайливо, як зі своєю власною. З цього випливало, що він відповідав не лише за навмисну і грубу необережність, а й за менш турботливе збереження чужої речі, ніж своєї. Виняток з цього загального правила допускався у та­ких двох випадках: 1) якщо депозитарій сам зголошувався збе­регти чиюсь річ, і тоді, коли вона псувалася або втрачалася, він відповідав так, як відповідають за костудні, яка вимагала підви­щеної турботи і відповідно суворішої відповідальності за необе­режність і недбайливість; 2) коли річ передавали на збереження в екстремальних обставинах. Наприклад, під час пожежі або ін­шого стихійного лиха власник опиняється перед необхідністю для збереження свого майна якомога швидше вручити його будь-кому, хто виявиться поруч, не маючи змоги вибрати і перевірити добросовісність депозитарія. За таких обставин депозитарій від­повідав за будь-яку вину, а у разі загибелі чи пошкодження речі зобов'язувався компенсувати її вартість у подвійному розмірі.

Отже, на депозитарія покладався обов'язок зберегти дану йому річ протягом певного строку, після чого повернути її депо­нентові. Це головний обов'язок депозитарія, що випливає з договору поклажі. Крім того, він зобов'язаний повернути доходи від неї, якщо за час її зберігання вони були одержані.

Головна вимога депонента за договором поклажі — поверну­ти річ. Якщо депозитарій ухилявся від повернення майна, депо­ненту давався прямий позов (actioа depositi directa), а депозита­рій, крім того, піддавався безчестю — інфамії. Однак, якщо збе­реження речі потребувало певних витрат або завдавало якоїсь шкоди депозитарію, він мав право стягнути їх з депонента. Проте він не мав прямого позову, йому давався так званий зворотний позов із збереження (actio depositi contraria).

Відомі й особливі види поклажі, зокрема секвестр. Найпоши­ренішим видом секвестру була передача на збереження речі, з приводу якої виник спір, третій особі з тим, щоб після розв'язан­ня спору передати її визнаному судом власнику.

Крім охарактеризованих вище самостійних реальних догово­рів, були й такі реальні контракти, які виконували додаткову роль щодо інших договірних зобов'язань. Таким був договір за­стави.