Поняття та види пактів.

Як відомо з попереднього викладу, римська договірна систе­ма розрізняла контракти і пакти. Пакти — це неформальні угоди, тобто їх укладення не супроводжувалося формалізмом, передба­ченим римським цивільним правом (ius civile). Внаслідок своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позовним за­хистом і їх називали голими пактами (расta nuda). Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого — початку першого століт­тя республіки, не те що надавав юридичної сили всяким пактам, а створював exptio pacti — різновид ехерtio doli.

У подальшому під впливом розвитку торгівлі і взагалі діло­вих відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз час­тіше і залишати їх без захисту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи застійні вимоги економічного обороту, римляни з часом надали позовний захист деяким угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактами (pacta vestito).

Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, преторські і законні.

1. Приєднані пакти (расtа adjecta) — це угоди, приєднані до
якогось головного договору. При цьому слід розрізняти приєдна­ні пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому випадку вони становлять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад,
під час продажу була домовленість, що в разі, коли покупець у свою чергу зажадає продати річ, то він насамперед повинен за­ пропонувати її продавцеві (право переважної купівлі). У разі не­
виконання цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов.

Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметь­ся тільки тоді, коли метою його є полегшення становища борж­ника. Прикладом пакту такого роду може слугувати угода про відстрочення чи несплату боргу взагалі.

2. Преторські пакти. Такої назви вони набули внаслідок то­го, що початково їм був наданий захист претором. Це пакти:

а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовле­ну угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з влас­ником готелів, кораблів про прийняття і збереження пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.

Підтвердження боргу. Внаслідок тих чи інших причин існую­чий борг міг бути згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укладався зазначений пакт. Наприк­лад, боржник просить кредитора відстрочити платіж, позивач по­годжується. Прохання про відстрочення платежу є визнанням, підтвердженням боргу (звідси й назва пакту), а обіцянка сплати­ти чужий борг — не що інше як порука.

Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася не­формальна угода, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому разі, коли гроші боржни­ка (клієнта) були у нього на зберіганні, так і тоді; коли таких гро­шей у нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту (actio receptica).

Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переда­них їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів покладалася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відпо­відальності лише за наявності так званої непоборної сили (vis major) — стихійного лиха (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояс­нити тим, що вони самі часто вступали у змову чи були органі­заторами грабежів або піратських нападів. Виникала потреба за­хистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку по­дорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей, — асtіо іn factum.

До преторських пактів належить і угода з третейським суд­дею про розгляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом дістали визнання в імператорському законодавстві, то мова про них йтиметься у наступній главі.

3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо за законом. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав із закону. До таких угод належать угода про пе­редачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.

Під compromissium розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, що виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли домовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді — арбіт­ра. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву третейський суддя (гесерtum arbiti). Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати, і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністра­тивної влади, зокрема він підлягав штрафові. Тільки важливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, вико­нання публічних обов'язків, які перешкоджали розглядові спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші ще до винесення рішення у справі передава­лися останньому на збереження. Він повинен передати їх тому, на чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) лише в тому разі, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечува­ли проти нього протягом 10 днів з моменту, коли між ними від­булася відповідна усна згода. За невиконання рішення арбітра винна сторона підлягала штрафові.

Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбут­ньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтри­мання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чо­ловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права, про що йшлося у главі про сімейні відносини.

Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передба­чає безоплатне надання однією особою іншій певного майна. Во­но могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмовою від певного права вимага­ти (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, а й у праві класичних юристів бу­ла дійсною лише тоді, коли вона виражалася у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н. є. був встановлений розмір да­рування, за винятком близьких родичів, але відомості про макси­мальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.

Імператорським законодавством було запроваджено вимогу здійснювати так звану судову інсинуацію дарувальних актів, тоб­то вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуацію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив її лише даруван­ням на суму понад 500 золотих і встановив, що дарування на менші суми набувають сили незалежно від будь-яких формаль­ностей. Тим самим угода про дарування дістала позовний захист.

Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, ко­му призначався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу і відбувалося за рахунок майна дарувальника. Під час дарування відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до об­дарованого. Оскільки від цього договору дарувальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише на­вмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, даруваль­ник подарував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції зробив певні витрати на річ. У даному разі з боку дарувальника мала місце або навмисна вина, або гру­ба необережність. Обдарований діставав позов про повернення витрат, збитків (actio doli).

У римському праві відомі випадки скасування дарування. Зокрема, патрон міг анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника у разі його невдячності. Імператор Юстиніан встановив уже як загальне правило на всі випадки дарування, що невдячність обдарованого служить обставиною для скасування дарування. У законі Юстиніана наведено приклади невдячності: заподіяння тяжкої образи, створення небезпеки для життя дару­вальника, вчинення значної матеріальної шкоди, народження у бездітного до того дарувальника дитини.

З викладеного бачимо, що розвиток римської системи дого­вірних зобов'язань відбувався багатьма окремими шляхами, кож­ний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки ти­пових договорів, римське право до часу Юстиніана настільки ширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода діставала у ній правову охорону.