Зобов'язання ніби з договору.

Джерела римського права не дають нам точного визначення терміну «зобов'язання ніби з договору», однак відомо, що ним позначаються зобов'язання, які виникають між сторонами, проте вони не базуються ні на договорі, ні на правопорушенні. Ці зо­бов'язання здавна були подібні до договірних. І саме така подіб­ність дала підставу для створення категорії зобов'язань ніби з до­говору. Даючи цим зобов'язанням таку назву, римські юристи спірні питання про умови і межі відповідальності, що виникали в подібних випадках, розв'язували аналогічно вирішенню відпо­відних договорів.

Одностороння дія, з якої виникло зобов'язання ніби з дого­вору, за своїм характером повинна бути правомірною. З недозволеної дії випливає зовсім інший тип зобов'язань — деліктні зо­бов'язання, про які йтиметься далі.

У категорію зобов'язань ніби з договору входять різні випад­ки, з яких можна виділити такі: ведення чужих справ без дору­чення і зобов'язання, які виникають з безпідставного збагачення.

Ведення чужих справ без доручення (negatorium gestio) ма­ло місце у таких випадах, коли одна особа — гестор (gestor) веде справи іншої особи —домінуса (dominus) без вишоди, не маючи на це доручення цієї особи. Таке піклування про чужі справи, незва­жаючи на брак доручення з боку заінтересованої особи, могло бу­ти виявлене у найрізноманітніших формах: управління майном померлої особи до появи спадкоємців, піклування про майно ін­шого або сплата боргів відсутнього, надання будь-якої юридичної або фізичної послуги. Наприклад, раптово хтось помирає або внаслідок інших причин не має змоги турбуватися про свої інте­реси. Сусід веде справу померлого до появи спадкоємців. У тако­му випадку встановлюються відносини, подібні до договору до­ручення, причому необхідно, щоб справа для гестора була чу­жою. З самого факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобов'язання як на стороні гестора, так і на стороні домінуса.

В одному з преторських едиктів зазначалося: «Якщо хтось буде вести справу іншої особи або померлого, я дам на цій під­ставі позов». Ульпіан у своєму коментарі до цього едикту нази­ває це розпорядження важливим і необхідним, оскільки для від­сутніх власників конче потрібно не залишитися беззахисними і не зазнати збитків у відносинах володіння і продажу речей або не позбутися права на позов про стягнення штрафу, або втратити свою річ.

Цей вид зобов'язань виникає за таких умов.

1. Як зазначалося, ведення чужих справ без доручення вияв­ляється в найрізноманітніших діях на користь господаря. При цьому не так важливо, яку справу взяв на себе гестор, важливо те, що він виявив турботу про майно іншої особи, і вже це визна­валося як ведення чужих справ. Найчастіше піклувалися про майно осіб, відсутніх на місці перебування майна. Однак відсут­ність власника майна не була необхідною ознакою ведення чу­жих справ. Будь-яка інша особа могла взятися за ведення чужих справ тому, що безпосередньо заінтересована в цьому особа через певні обставини не могла це зробити.

2. Піклування про чуже майно повинно виявлятися у певних діях, спрямованих на обслуговування чужого майна. Це робиться особою для виникнення зобов'язання ніби з договору. Важливо лише те, щоб особисто перед господарем справи на гесторів не було ніякого обов'язку здійснювати ці дії ні за договором, ні за законом. А тому не може бути ведення чужих справ, коли є до­ручення від господаря або коли гестор є опікуном, який згідно із законом повинен піклуватися про свого підопічного.

3. Для того, щоб виникло зобов'язання ніби з договору, ве­дення справи має відбуватися за рахунок господаря. Це треба ро­зуміти так: особа, яка вела чужі справи, робила певні витрати з наміром віднести їх на рахунок власника. У Дигестах сказано: «Не можна вимагати повернення зроблених витрат, коли, робля­чи їх, я не хотів нікого зобов'язувати стосовно себе».

4. Ведення чужих справ — відносини безоплатні. Оскільки відносини між гестором та господарем основані на взаємній довірі, повазі, то оплачувати таку послугу вважалося явищем ганеб­ним для вільної людини.

Якщо господарем справи виявиться не той, кого вважав гестор, то це не є перешкодою для визнання юридичних наслідків ведення чужих справ без доручення, але лише щодо справжнього господаря.

Які ж права та обов'язки сторін у зобов'язанні ніби з договору?

В Інституціях Гая сказано: «Особа, яка провела чужу справу з користі для господаря, зобов'язує останнього своїми діями і, навпаки, гестор зобов'язаний подати звіт про ведення справи. При цьому гестору не досить було виявити турботу про чужі справи, а максимум турботи і обережності з найбільшою вигодою для господаря». З цього уривку видно, що гестор повинен стави­тися до чужої справи з повною доброчесністю і відповідати за будь-яку вину.

Проте були випадки, коли відповідальність гестора дещо об­межувалася. Зокрема, коли хтось узявся вести чужу справу під впливом особливого почуття відповідальності за інтереси госпо­даря у зв'язку з наявною небезпекою для його майна (наприклад, під час пожежі), то він відповідав тільки за навмисну вину (dolus).

Гестор, виконавши свою справу, повинен був подати доклад­ний звіт і передати господареві справи всі цінності, які виявили­ся у нього в результаті ведення справи. Але своїми діями гестор зобов'язував господаря справи лише тоді, коли можна визнати, що його дії відповідають інтересам господаря справи.

Обов'язок господаря справи схвалити дії гестора і повернути йому витрати, яких він зазнав під час ведення справи, що визна­чаються лише ознакою господарської доцільності дій та досягну­тим ефектом чи результатом. Якщо дії гестора не були схвалені господарем, він все ж був зобов'язаний прийняти звіт, і коли суд визнавав їх доцільними, то витрати у справі господар повертав.

Разом з тим у Дигестах зазначалося, що особа, яка пред'яви­ла позов гестору, може скористатися ним не лише в тих випад­ках, коли справа, яку вона вела, дала певний результат. Досить того, що ведення справи було господарсько доцільним, хоч ре­зультату не було досягнуто. Наприклад, якщо особа поставила опору до будинку або лікувала хворого раба, вона одержувала actio negatorium gestorum і втому разі, коли дім завалився чи раб помер.

Якщо дії гестора не можна визнати господарсько доцільними і господар справи відмовлявся визнати і схвалити їх, гестор не тільки не одержував затрачених коштів, але й був зобов'язаний поновити той стан, у якому перебувало майно господаря справи до ведення справи без доручення. З цього приводу джерела свід­чать, що іноді гестор відповідав за будь-яку вину, в тому числі й за випадок (сазиз). Наприклад, гестор починав якусь нову спра­ву, незвичайну для відсутньої особи. Якщо це призводить до не­гативних наслідків, то відповідальність цілком лягає на гестора, а якщо приносить прибуток, то він надходить господареві спра­ви. У тих випадках, коли в одній справі виявилася шкода, а в ін­шій — прибуток, господар повинен зарахувати одне за одне.

Якщо ведення чужих справ відбулося відповідно до передба­чених положень і господар справи не міг відмовитися від схва­лення дій гестора, останній за сазиз (випадок) не відповідав і все ж мав право на позов про відшкодування витрат. У тих випадках, коли гестор не мав права на повернення витрат, яких зазнав, він принаймні міг вимагати від господаря справи повернути ціннос­ті, на які той збагатився завдяки діям гестора (повернення без­підставного збагачення).

Своєрідний випадок ведення чужих справ без доручення — ведення чужих справ у своїх власних інтересах. У Дигестах сказа­но: «Якщо хтось вів мої справи, маючи на увазі не мої інтереси, а свою вигоду, то він вів, мабуть, свою власну справу, а не мою. І якщо він сам зазнав якихось витрат у зв'язку з моєю справою, то він одержить компенсацію не у розмірі своїх затрат, оскільки він взявся нечесно за мою справу, а лише в розмірі мого збага­чення».

Отже, якщо особа свідомо веде чужі справи не для того, щоб зберегти інтереси господаря справи, а одержати якісь вигоди для себе, то з такої поведінки особи господар одержує позов, подіб­ний до договору доручення. Щодо гестора, то йому давався позов тільки за умови, що його дія дала господареві справи хоч якесь збагачення. Розміром цього збагачення, а не зробленими фактич­ними витратами, визначався розмір відповідальності господаря справи перед таким гестором.

Траплялися й такі випадки, коли особа веде певну справу, вважаючи її своєю, а насправді вона є справою іншої особи. На­приклад, доброчесний володілець вважає якусь річ своєю, а фак­тично вона є чужою. Цю річ він продав і залишив у своєму майні її купівельну ціну. Якщо такого ніби власника привели до його збагачення за рахунок справжнього власника, то він відповідає перед власником речі у розмірі його збагачення.

Зобов'язання з безпідставного збагачення. Звичайне збага­чення відбувається внаслідок якоїсь юридичної підстави (на­приклад, одержання від іншої особи певної грошової суми на підставі договору позики, проджу речі). У тих випадках, коли для надходження коштів, речей у майно іншої особи таких під­став немає, йдеться про безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої. Наведемо такий приклад. Боржник помилково сплатив свій борг не справжньому кредиторові, а якійсь третій особі, у якої немає юридичної підстави для одержання зазначено­го платежу, а тому в неї виникає зобов'язання повернути неспра­ведливо одержане.

Зобов'язання з безпідставного збагачення дістали захист че­рез кондикційний позов. Наведемо основні категорії кондикцій-них позовів з безпідставного збагачення.

1. Позов про стягнення оплаченого неіснуючого боргу (conditio indebiti). Трапляється, що особа помилково сплатила борг, який насправді не існує, оскільки він уже сплачений іншою особою. Якщо борг не існує, то немає підстав його залишати в майні того, хто одержав платіж, зроблений помилково якоюсь особою. По­милкова сплата неіснуючого боргу породжувала зобов'язання у особи, яка одержала цей борг, повернути одержане тому, хто сплатив.

Для виконання вимоги про повернення помилково сплачено­го боргу і служив позов conditio indebiti. Умови для пред'явлен­ня цього позову зводились ось до чого;

а) факт платежу, виконаного платником з наміром погасити цей борг. Платіж міг здійснюватися по-різному, зокрема переда­чею певних цінностей (грошей, інших цінних речей) в майно одержувача;

б) неіснування боргу, погашення якого малося на увазі осо­бою, яка здійснила платіж;

в) платіж неіснуючого боргу проведений помилково, внаслі­док вибачливої помилкової дії. Предметом кондикційного позовув даному разі є безпідставне збагачення. Всякий помилковий
платіж має бути повернутий. Разом з платежем повертався і при­ріст (наприклад, дитина, народжена від рабині, плоди від плодо­носних речей).

Отже, з факту сплати неіснуючого боргу виникало зобов'я­зання повернути неправомірно одержане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. У зв'язку з цим таке зобов'язання було віднесено до групи ніби договірних.

2. Позов про повернення наданого, мета якого не здійснилася (conditio ab rem dati). Підставами для одержання цього позову могли бути різні надання майнових вигод однією особою іншій з певною метою, а мета не здійснилася. Для виникнення цього різновиду ніби договірних зобов'язань необхідна наявність таких умов:

а) фактичне надання майнової вигоди однією особою іншій, асаме: передача права власності, певної суми грошей чи майна, відмова від вимоги чи інших практичних дій на користь іншої особи;

б) надання майнової вигоди мало бути зроблене з певною ме­тою: заплачено певну суму для організації поїздки особи в рішен­ні конкретної справи в інше місто, передано речі як придане у
зв'язку з майбутнім шлюбом, видача розписки у зв'язку з одер­жанням позики та ін. Проте мета, заради якої надавалася майно­ва вигода, не здійснилася: особа, поїздку якої оплачено, в інше
місто не поїхала, придане не привело до майбутнього шлюбу, особа, яка видала боргову розписку, позики не одержала. Рим­ське право не брало до уваги причин, через які мета не була до­сягнута. За наявності названих умов особа, за рахунок якої без­підставно збагатилася інша особа, мала до неї кондикційний по­зов про повернення наданого, мета якого не здійснилася.

3. Позов про повернення одержаного від крадіжки (conditio ex causa furtive). Речі, одержані від крадіжки, ніколи не ставали власністю злодія і могли бути у будь-який час віндиковані власником. Проте це досить складні процесуальні дії, які вимагали великих затрат часу й енергії. З метою надання власникові біль­ших вигод для повернення своїх речей допускали також і кон­дикційний позов для повернення одержаного шляхом крадіжки.
І хоч кондикційний позов давався з факту крадіжки, тобто делік­ту, однак юридичною підставою повернення одержаного від кра­діжки був факт збагачення, тобто одержання грошової суми або
інших речей з майна іншого.

За об'єктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попе­редні дві кондикції. Тому для виникнення зобов'язання потрібні були такі самі елементи юридичної підстави. Це ніби договірне зобов'язання, на підставі якого злодій повинен був повернути украдене власникові, але оскільки це злочинний спосіб одержан­ня чужого майна, злодій відповідав за випадкову загибель речі. В останньому випадкузлодій зобов'язаний був виплатити найвищу ціну, яку річ мала за час між викраденням і присудженням.

Позов про повернення одержаного від крадіжки дається тіль­ки тому, за рахунок кого збагатився злодій, тобто власникові ре­чі. Відповідачем за цим позовом був тільки злодій та його спад­коємці. Співучасники та пособники злодія відповідали за делікт­ним позовом, а не за кондикційним.

4. Позов про набуття за несправедливою підставою (condictio ex causa iniusta). Цей позов почали називати кондикцією з неза­конної або несправедливої підстави, зокрема для повернення за­ставленої речі після сплати боргу, забезпеченого заставою, а та­кож прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

У разі повернення одержане від крадіжки і за несправедли­вою підставою мало таку особливість, що поряд з об'єктивним моментом — збагачення за рахунок іншого — є також і суб'єктив­ний момент — недобросовісність того, хто збагатився.

Поряд з вищеописаними видами кондикції у римських дже­релах згадується й загальна кондикція (condictio sine causa), яка є виявом загального правила, за яким той, хто збагатився без певної правової підстави, зобов'язаний повернути все набуте тій особі, за рахунок якої він збагатився. Різновидом загальної кон­дикції був той випадок, коли грошова сума чи інші речі надходи­ли в майно даної особи на законній підставі, але згодом ця обста­вина відпала. Наприклад, condictio sine causa давалася для повер­нення розписки, яка залишилася у кредитора, незважаючи на погашення боргу.