![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Спадкування за законом
Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповіт не набував дії (спадкоємець помирав раніше, ніж спадкодавець), то настає спадкування за законом.
Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: за ius civile, за преторським правом (bonorum possessio) і за правом Юстиніана. Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Законів XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права (ius civile) були закладені основи спадкування за законом. Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центум-вірального суду. Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператорові Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. В основу спадкування за законом у новелах Юстиніана покладено когнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність. Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців, а за преторськими едиктами — чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємців поділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого, зокрема сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців дальшого ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому разі, коли немає в живих їхнього батька — сина спадкодавця. У цьому разі внуки мало право дістати ту частку, яку одержав би їхній батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спадкуванням за правом представнииріва, тобто внуки у даному випадку ніби представляють собою свого померлого батька. До другого класу спадкоємців за законом належали висхідні родичі — батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати й сестри та їхні діти. Третій клас спадкоємців за законом — це неповнорідні брати й сестри, а також їхні діти. До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування родичів більш віддаленого ступеня. До п'ятого класу спадкоємців за законом належали чоловік або жінка, які пережили одне одного. Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережила чоловіка, закликалися до спадкування, якщо нікого з вищеназваних родичів у спадкодавця не виявилося або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережило одне одного, дуже рідко могло бути спадкоємцем. Щоправда, «бідна вдова» могла одержати 1/4 частину майна- померлого заможного чоловіка. Однак обов'язкова частка такої вдови залежала від кількості дітей. Якщо вона мала трьох і більше дітей, то одержувала рівну частку з дітьми. Отже, за правом Юстиніана, суворо додержувалися принципу: не допускалося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене. На закінчення слід зазначити, що впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без усяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами. Разом тим система спадкування за законом не була позбавлена і деяких недоліків. Найбільший з них — це закликання до спадкування незліченної кількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторським едиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого ступеня. Така незлі
5. Необхідне спадкування (обов'язкова частка) Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання — чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найдавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб. Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне. Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєднувалися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні. Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (ius heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права. Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було додержуватися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в громадській свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування. Центумвіральний суд встановив матеріальне необхідне спадкування і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці — насамперед повнорідні та єдинокровні брати й сестри — мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини — принципово важливий елемент сучасного спадкового права. Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши кілька змін. Зокрема, у новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки. Слід зазначити, що обидва види необхідного спадкування — формальний та матеріальний — і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстиніан у новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він встановив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоч би мінімальну частку. Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спадкодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних — 14 (різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних — 8 (переважно ті самі). Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить через усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в новелі 15 Юстиніана, воно, як суто фор
|