![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Умови вступу в шлюб, порядок його укладення та розірвання
Римській правосвідомості було зовсім чуже уявлення про шлюб, яке прийшло з християнством, як про таїнство, що відбувається на небесах, хоч Модестин, як зазначалося, говорив про шлюб, як про союз чоловіка і жінки, союз на все життя, оснований на праві божому і людському. Оскільки шлюб — це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов: • згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат; • важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб ius connubiі. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни та деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надано римське громадянство; • додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов'язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і подружня вірність жінки — це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька; • не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого протягом усього республіканського і класичного періодів не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу; • недопущення близького споріднення між нареченими. Спорідення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії у стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії — до другого-третього коліна. Перешкодою до • додержання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, мала додержуватися так званого жалобного року, який визначався 10 місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є виявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі infamiа та деяким обмеженням у сфері спадкування. Тут перелічені лише деякі основні умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторонам вступати у шлюб. У римській історії відомо кілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів. 1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яскраво виражене релігійне забарвлення. Він відбувався у присутності 10 свідків, які були представниками десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні обряди, які супроводжувалися проголошенням різних формул і жертвопринесенням. Серед цих обрядів основне місце займає посвячення і вкушання молодими особливого хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія як найстародавніша і по-своєму релігійна здійснювалась головним чином у жрецьких родинах з тим, щоб народжений від такого шлюбу син міг успадкувати сан свого батька. Подібна процедура укладення такого шлюбу між плебеями не допускалася. 2. Плебейська церемонія укладення шлюбу відбувалася за допомогою «міді і ваги», як це звичайно робили, якщо справа стосувалася купівлі певних речей. Очевидно, це була удавана купівля жінки у її домовладики або опікуна, яка подібно до інших покупок у той час здійснювалася за правилами манципації. У присутності 5 свідків, вагаря з вагою наречений проголошував певну формулу, а потім передавав батькові нареченої злиток міді, який був символічною купівельною платою. Цьому актові передував обмін питаннями про згоду молодих вступити в шлюб. Наприклад: «Чи будеш ти для мене гідною домовладичицею?» — забинтував наречений. «Ти мене знайдеш там, де будеш ти», — відповідала наречена. Ці запитання й відповіді супроводжувалися також виконанням певних обрядів. Проте юридична суть акту полягала не в цих шлюбних обрядах, а в акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не удаваною. Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речово-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювало їх на власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над жінкою. Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка, особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення manus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню manus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд. Повторюючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і самостійною. Деякі дослідники римського права вважають, що usus був історично першим способом укладення шлюбу sine manu, який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення manus, новий шлюб почали укладати шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine manu за формальності інших менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine manu. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu збереглося в римському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання. Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення вимагало виконання фор Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваний не лише за взаємною згодою обох сторін, а й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося. Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи. У стародавні часи, перебуваючи в шлюбі cum manu, розлучення мав право вимагати тільки чоловік, а жінка як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Наприкінці республіканського періоду під впливом морального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в імператорський період, особливо з утвердженням християнства, були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю. Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний характер. Борючись з нахилами до позашлюбних відносин і бездітності, імператор Август вдався до надзвичайних заходів, які передбачали покарання за подружню зраду і співжиття, що мало позашлюбний характер. Так у 18 р. до н. є. був прийнятий закон Юлія, який встановлював покарання за перелюбство. Характерно, що покаранню піддавалися не тільки безпосередні винуватці, а й ті, хто потурав цьому. Зокрема, підлягали покаранню чоловік та батько винної жінки, якщо вони самі не порушували питання про її переслідування. У цей же час було прийнято й інші закони (наприклад, закон Папія і Поппея у 9 р. до н. є.), спрямовані на подолання нахилів до позашлюбних відносин та бездітності. Звільнялося від покарання лише таке співжиття, яке здійснювалося з наміром утворити сім'ю і мало назву конкубінат. Згідно з цими законами усі чоловіки у віці від 25 до 60 і жінки віком від 20 до 50 років повинні були обов'язково перебувати у шлюбі і мати не менше трьох дінення. Право на узаконення з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для liberi naturales — так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення: 1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало 2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше); 3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.
Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого різнилися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) — Але з часом і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба в санкціонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період було скасовано заборону усиновлення неповнолітніх, а саме усиновлення оформлялося імператорським рескриптом. Adoptio. За цією формою усиновлення батько усиновленого продавав його за допомогою mancipatio будь-якій сторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався вдруге і втретє, то у процес вступав усиновитель, який для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не заперечувала проти позову, внаслідок чого претор передавав усиновлюваного позивачеві. Для цієї форми не було обмежень для усиновлення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової mancipatio. Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у найпізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської влади. Лише з набуттям певного звання, зокрема консула, єпископа, син її позбавлявся. Проте влада батька, як право одностороннє, може бути припинена штучним шляхом — звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового продажу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui iuris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було скасовано в імператорський період. Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомогою імператорського рескрипту, а Юстиніан взагалі приписав, що для emancipatio досить заяви, зробленої перед судом.
|