![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Історія виникнення та розвитку спадкового права
Уявлення про спадкування, що проникло у все наше сучасне спадкове право, значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спадкового наступництва. Проте ідея спадкування як універсального наступництва виникла не відразу, а сформувалася протягом тривалого процесу історичного розвитку. Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливі тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали Становище змінюється з виникненням патріархальної сім'ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов'язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства; майно в цей час набуває характеру сімейної власності. За таких умов неприпустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім'ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна змінюється переходом його до найближчих родичів. Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов'язання, особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців. Римське право зробило і цей останній крок. Уже старе римське право (ius civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сингулярне. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права та обов'язки спадкодавця, за сингулярним — лише права, зрідка — деякі обов'язки. Зародившись на грунті сімейного і родового ладу, спадкування спочатку мало природний характер. Спадкоємцями були природно й обов'язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім'ю. Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування, і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом. Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності ослаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Отже, розвивається свобода заповітів. Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (testamentum) як акт, що усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом, виникає інший вид спадкування — за заповітом. При цьому характерною рисою римського права було правило: спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом. Свобода заповітів у Римі привела до безслідного зникнення сімейної власності. Старе римське цивільне право, яке надало домовладиці право передавати своє майно будь-кому, разом з тим наклало на нього певні обмеження на користь його підвладних членів сім'ї. Невиконання передбачених законом умов могло призвести до визнання недійсності заповіту і спадкування за законом. В основі цих обмежень лежала думка про право близьких до спадкодавця осіб на необхідну участь їх у спадкуванні. Дальший розвиток римського права спадкування перебував під великим впливом преторського права. Подібно до того, як майже в усіх галузях цивільного права поряд з цивільними інститутами претор створив свої особливі, преторські інститути, так і в цій галузі система цивільного спадкування доповнюється системою спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Суть спадкування за преторським позовом полягає у тому, що претор надає право певним особам увійти у володіння спадщиною. При цьому таке введення у володіння іноді мало лише тимчасовий, попередній характер. З'явиться інша особа (наприклад, цивільний спадкоємець) і особа, введена у володіння, повинна буде віддати спадщину їй, а сама залишиться без спадщини (sine re). Іноді на підставі преторського едикту спадкоємцем ставав не той, хто мав цивільне право на спадщину, а зовсім інша особа, яку претор вводив у володіння, заповнюючи або вносячи поправки у цивільне право. Якщо преторський спадкоємець конкурував з цивільним, то й на грунті цієї колізії виникали уже відомі відносини, коли одна особа матиме голе квіритське право, а інша захищатиметься преторськими засобами. Позбавити цивільного спадкоємця його якості спадкоємця (neres) претор не міг, проте він міг зробити неефективним його становище як спадкоємця, зокрема відмовити йому в позовах і тим самим перетворити його право на голе право. І, навпаки, зробити преторського спадкоємця цивільним претор не міг, але він, надаючи йому позови, міг створити відповідне становище цивільного спадкоємця. Питання про походження bonorum possessio є спірним і донині. Проте достовірно відомо, що претор спочатку мав лише єдину мету — дати введення у володіння імовірному цивільному спадкоємцеві. Однак невдовзі різні недосконалості цивільної системи змусили його вийти за межі цієї скромної ролі.
По-друге, розклад агнатичної сім'ї, ослаблення батьківської влади, яке сталося внаслідок розвитку і змін виробничих відносин і всього соціально-економічного ладу, привели до того, що передача спадщини особам, пов'язаним із спадкоємцем лише агнатичною спорідненістю, обминаючи найближчих кровних родичів, які втратили зв'язок з попередньою сім'єю (наприклад, емансиповані діти), стала теж визнаватися несправедливою, і претор почав давати таким особам bonorum possessio, тим самим вносячи поправки у цивільну систему. Процедури, які обтяжували цивільне спадкування, були несприятливі для законного спадкоємця також у разі його відсутності або неможливості прийняти спадщину з яких-небудь поважних причин. Таке майно міг будь-хто захопити, і після річного володіння загарбник набував усі права законного спадкоємця. Керуючись принципами доброчесності і справедливості, претор скасував як узурпацію набуття спадщини за давністю володіння і ввів інтердикт проти давнісного володіння спадковою масою на користь справжнього спадкоємця. Таке набуття чужої спадщини поступово зникає, а якщо воно здійснене з корисливою метою, то стає злочином (criminalis). Усе це свідчить про те, що від преторського захисту справедливого спадкування найбільше виграли когнати — еманциповані діти померлого, а також інші його кровні родичі. Однак не тільки претор доклав зусиль до вдосконалення спадкового порядку. Важливий принцип найновішого необхідного спадкування був встановлений в кінці періоду республіки або на початку імперії у практиці центумвірального суду, якому підлягали спори про спадкування. Не залишилося без уваги й законодавство. Так у період республіки було прийнято закон про обмеження свободи відписів. Під час принципату замість закону виступають сенатус-консульти, деякі з яких належать до спадкового права. Із зміцненням імператорської влади у галузі спадкового права на перший план виступають імператорські конституції. Під впливом усіх цих факторів римське спадкове право поступово далеко відходить від тих основ, на яких будувалася стара система цивільного права. Багато в чому вона була змінена як преторським едиктом, так і численними окремими законами. У результаті до часів Юстиніана римське спадкове право, зокрема спадкування за законом, являло собою систему надзвичайно складну й заплутану. У процесі складання Зводу цивільного права Юстиніан ще не був спроможний провести загальну перебудову спадкування на нових засадах, внаслідок чого у Зводі знаходимо ще нагромадження різних історичних прошарків. Але він зробив це своїми пізнішими актами, новелами, серед яких головне значення мають новели 118 (543 р.) і 127 (548 р.), що реформували спадкування за законом, і новела 115 (542 р.), яка регулювала обов'язкове спадкування.
|