Прийняття спадщини

У момент смерті спадкодавця спадкування для спадкоємців тільки відкривається. Проте не завжди з цим моментом пов'яза­ний дійсний перехід спадщини до спадкоємців. Спадкоємці ще мають набути спадщину, для чого слід здійснити низку юридич­них дій. Зокрема, треба вжити чимало заходів щодо повного ви­явлення спадкової маси та її охорони, виявити всіх можливих спадкоємців, кредиторів та боржників, розміри вимог і боргів та ін. Тому набуття спадщини становить другу стадію спадкового переходу.

З цього приводу римське право з самого початку розрізняло два види спадкоємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому. Насамперед до неї належали свої спадкоємці (sui heredes), тобто діти, які перебували під владою домовладики. Вони набу­вали спадщину відразу в момент смерті без будь-якого акту з їхнього боку. Спадщина переходила до них навіть без їх відома. Іноді свої спадкоємці стають спадкоємцями проти їхньої волі. За цивільним правом, вони не можуть відмовитися від спадщини, як не можуть перестати бути дітьми померлого, членами його сім'ї. У зв'язку з цим їх називали в Римі не тільки своїми, а й обов'язковими спадкоємцями.

Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого, бу­ли спадкоємцями зовнішніми. Для набуття ними спадщини необ­хідно було здійснити певний акт, певним чином виявити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадко­ємцями добровільними.

Якщо закликані до спадкування особи були нездатні само­стійно прийняти спадщину, то замість них спадщину приймали їхні законні представники (опікуни і піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути виражена різними засобами. У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливого урочистого акту. Спадкоємець у присутності свідків у будинку спадкодавця урочисто заявляв про прийняття спадщини.

Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути вияв­лена за допомогою так званих конклюдентних дій, з яких досте­менно випливає, що спадкоємець прийняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне управління спадщиною, продов­жує проживати в будинку, який входить у спадкову масу, спла­чує податки.

Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого про­тягом 100 днів). Проте така невизначеність могла не задовольни­ти спадкових кредиторів. Будучи заінтересованими у виконанні своїх вимог у найкоротший строк, вони мали право вимагати від спадкоємців чіткої відповіді: чи приймають вони спадщину, чи ні. Спадкоємець, вагаючись, може попросити час на роздуми, піс­ля чого він повинен дати відповідь. Якщо спадкоємець відповіді не дає, то початок його мовчання сприймався як відмова від спадщини, а за правом Юстиніана — як прийняття спадщини з усіма наслідками, що випливали з цього.

Прийняття спадщини за преторським едиктом відбувалося дещо інакше. Для набуття спадщини за преторським едиктом не було різниці між домашніми і зовнішніми спадкоємцями. Кож­ний преторський спадкоємець повинен попросити у претора вве­дення у володіння спадковим майном, що пов'язувалося з певни­ми строками: для низхідних і висхідних родичів спадкодавця — один рік, для інших спадкоємців — 100 днів. Якщо спадкоємець пропустив строк, то спадщина переходила до спадкоємців на­ступної черги.

Як бачимо з викладеного, дуже часто з моменту смерті спад­кодавця до набуття спадщини спадкоємцями проходить досить значний проміжок часу. Спадщина у цей час нікому не належить, просто лежить, чекаючи свого суб'єкта. Така спадщина назива­ється лежачою.

У стародавньому римському праві становище лежачої спад­щини розуміли досить примітивно. Вважалося, що вона не має господаря і володіння нею не було злочином. Кожний, хто міг її здобути, проволодівши нею протягом року, ставав її власником.

З появою спадкування за преторським едиктом така можли­вість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Як­що хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхід­но було повернути, більше того, за законом Аврелія, розкрадання спадщини визнавалося злочином. І лише якщо спадщину не прийняв жоден із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вва­жалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаю­чим. Однак у період принципату виморочене майно вже переда­валося державі, а в період домінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одер­жання вимороченого майна.

Якщо спадкоємець за законом і заповітом після відкриття спадщини, не встигнувши прийняти її, помер, то спадщину прий­має субститут. Коли у заповіті субститут не вказаний, то за зако­нами стародавнього часу спадщина ставала безгосподарною.

Преторська практика пішла іншим шляхом. Претор постано­вив, що коли закликаний до спадкування спадкоємець помирає не зі своєї вини, не встигнувши прийняти спадщину, то, за зако­нодавством імператора Феодосія II (450 р.), після розслідування справи право на прийняття спадщини може бути надано його спадкоємцям у порядку так званої спадкової трансмісії.

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представництва. По-перше, якщо спадкування за правом представництва постає лише у разі спадкування за законом, то спадкова трансмісія має місце і в разі спадкування за заповітом.

По-друге, спадкування за правом представництва постає ли­ше тоді, коли спадкоємець помирає до відкриття спадщини. Спадкова трансмісія буває тоді, коли закликаний до спадщини спадкоємець помирає після відкриття спадщини, однак до її прийняття.

По-третє, в разі спадкування за правом представництва спад­кову частку померлого спадкоємця передають конкретно вказа­ним у законі особам — внукам, племінникам або дідові і бабі спадкодавця.

За спадкової трансмісії право на прийняття частки, яка нале­жить померлому, переходить до його спадкоємців.

Нарешті, необхідно відзначити таке явище, яке може відбу­тися до прийняття спадщини. Якщо до спадкування за законом або заповітом закликаються водночас кілька осіб, то у разі вибут­тя одного з них (смерть, відмова), його частка прирощується до частки інших за умови, що в нього не було своїх спадкоємців.

Внаслідок прийняття спадщини припиняється перехідний стан як спадщини, так і спадкоємців. Особа, яка прийняла спад­щину, стає спадкоємцем і ніби продовжує особу спадкодавця. До неї переходять сімейні традиції, а разом з Тим і всі права та обов'язки померлого, за винятком суто особистих. Спадщина зливається з власним майном спадкоємця в єдину неподільну масу. Проте таке злиття спадщини в єдину неподільну масу з власним майном спадкоємця могло виявитися невигідним для багатьох осіб, зокрема для кредиторів померлого спадкодавця. Адже внаслідок його смерті спадщина може потрапити до рук спадкоємця, обтяженого своїми великими боргами, на покриття яких піде спадкове майно, а для кредиторів спадкодавця нічого не залишиться. У зв'язку з цим кредитори могли звернутися до претора з проханням відокремити спадкову масу від особистого майна спадкоємця і використати її тільки для задоволення своїх вимог.

З іншого боку, якщо спадкового майна не вистачало, то кре­дитори спадкодавця не мали црава вимагати задоволення своїх вимог за рахунок власного майна спадкоємця.

Аналогічне невигідне становище могло виникнути і для кре­диторів спадкоємця, якщо він приймав обтяжену боргами спад­щину. Однак у даному випадку претор не давав відокремлення майна на тій підставі, що боржникові не заборонено робити нові борги, у зв'язку з чим становище попередніх кредиторів усклад­нювалося.

Злиття спадкової маси виявлялося невигідним і для самого спадкоємця: якщо боргів було значно більше, ніж одержано спад­щини, йому доводилось покривати їх з власної кишені.

Римське право до Юстиніана зберегло загальний принцип безумовної відповідальності спадкоємця, бо спадкування, вважа­ли римляни, є універсальним: спадкоємець успадковує і актив і пасив спадкодавця. Отже, момент смерті спадкодавця (delatio hereditas) давав закликаному до спадщини спадкоємцю (за ви­нятком своїх спадкоємців, які ставали спадкоємцями поза їх во­лею) лише одне право — прийняти спадщину або відмовитися від неї. Але це право було суто особистим.

Проте поступово принцип повної відповідальності за борги спадкодавця почав слабнути. Уже претор став давати restitutio in integrum особам, які не досягли 25-річного віку, а імператор Адріан — і особам старшого віку.

Однак істотні нововведення у цій галузі були зроблені імпе­ратором Юстиніаном. Указом від 531 р. було встановлено нове правило: якщо спадкоємець протягом ЗО днів з часу смерті спад­кодавця почне складати опис спадщини за участю свідків, нота­ріуса, кредиторів і протягом наступних 60 днів доведе його до кінця, то він відповідає за спадкові борги тільки в розмірі описа­ної спадщини.

У тих випадках, коли спадкоємців було кілька, то між ними виникала спільність на спадкове майно: усі вони були співвлас­никами (соndomini) у розмірі своєї спадкової частки.

Щодо спадкових вимог і боргів, то їх поділяли між спадкоєм­цями згідно із законом або заповітом на певні частки. Якщо ж річ була неподільна, то вимоги і борги солідаризували права і відпо­відальність усіх спадкоємців разом. Кожний спадкоємець у будь-який момент міг вимагати поділу спадщини через угоду, а якщо її не було — судовим порядком шляхом особливого позову про поділ спадщини. При цьому суд міг присудити спірну неподільну річ одному спадкоємцеві, зобов'язавши його компенсувати ін­шим їх майнову втрату.

При спадкуванні кількох спадкоємців у деяких випадках ма­ло місце так зване спадкове зарахування, тобто обов'язок зараху­вати до спадкової маси, яка підлягала розподілу, деякі види свого власного майна. Наприклад, дочка, яка одержала придане, якщо вона забажає взяти участь у спадкуванні після свого батька по­ряд з іншими дітьми, повинна внести у розподіл своє придане (dos).

Законодавство імператорського часу, узагальнивши ідею за­рахування, встановило, що в разі спадкування після висхідних усі низхідні повинні внести у спадкову масу те, що кожний з них одержав від спадкодавця у вигляді приданого, подарунку чи будь-якого іншого майна для власного влаштування, для зайнят­тя якоїсь посади.

Закон Юлія і Попія та Попея встановив, що в деяких випад­ках, уже прийнята спадкоємцем спадщина може бути в нього відібрана як не гідна його. Така спадщина переходить до інших спадкоємців або в державну казну, яка бере на себе обов'язок сплатити всі спадкові борги.

Причинами позбавлення спадкоємця спадщини були: злочин проти спадкодавця, спричинення смерті спадкодавця, знищення складеного ним заповіту, навмисна перешкода скласти заповіт, безпідставне пред'явлення вимоги про недійсність заповіту та ін.

Для захисту своїх спадкових прав спадкоємець мав різні за­соби, серед яких є загальний позов про спадщину (fereditas petitio actio in rem), за яким можна було повернути собі будь-яке спадкове майно. Спадкоємець, пред'являючи позов, повинен до­вести, що спадкодавець справді помер, що він є спадкоємцем за законом чи за заповітом і що він прийняв спадщину.

Якщо права спадкоємця порушувалися не тим, що не визна­валися які-небудь права, які входили до складу спадщини, а тим, що не визнавалася дана особа такою, що має право на спадщину, то спадкоємцеві надавався цивільний позов про повернення спадщини (hereditas petitio). Цей позов за своїми умовами та на­слідками аналогічний віндикаційному позову. За цим позовом володілець спадщини повинен був повернути позивачеві своє збагачення за рахунок спадщини на час пред'явлення позову. Не-доброчесний володілець спадщиною ніс відповідальність за все одержане від спадщини з усіма плодами і приростами і за все те, що міг одержати, але не одержав через недбайливість за весь час володіння.

Преторський спадкоємець для свого захисту одержував преторський інтердикт за виникнення володіння, за допомогою якого міг одержати володіння речами, які належать до складу спадщини.