Опіка та піклування.

Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опі­кунів. Опікунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцією окремих органів влади: такими були в період імперії спочатку консули, а згодом особливі опікунські претори, провінційні правителі та ін.

Разом з тим опіка стає публічною владою, громадянським обов'язком для окремих громадян. Якщо в стародавні часи від права опікуна кожний міг вільно відмовитися або поступитися ним іншому, то тепер це вже обов'язок, звільнитися від якого можна було лише з важливих причин зокрема якщо громадянин вже мав опіку над трьома особами, керував казенним або імпера­торським майном, обіймав відповідальну державну посаду, до­сягнув 70-річного віку, був бідний, неграмотний або хворий.

Поступово опіка змінюється за самою своєю суттю і в імпе­раторському праві набуває приблизно того вигляду, який вона мала в законодавствах більш пізніх держав.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela) і піклування (cura). Різниця між ними зво­диться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у ви­падку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тієї чи іншої угоди. Причому ця згода може бути дана як до укладен­ня угоди, так і після. Роль опікуна може бути різна і залежить від характеру недієздатності, яка є основою для встановлення опіки. У деяких випадках ця недієздатність може бути повною (мало­літні, душевнохворі). Тоді опікун або піклувальник повинен пов­ністю замінити свого підопічного і самостійно вести всі його справи. В іншому разі недієздатність буде лише частковою (мар­нотратник) — тоді дії, які поліпшують стан підопічного, він може здійснювати сам. У всіх інших випадках (наприклад, відчуження майна) потрібна згода піклувальника.

Спочатку опікун, керуючи справами підопічного, не був ні­чим обмежений у своїй діяльності: він міг укладати різні угоди, продавати речі підопічного, заставляти їх тощо. Це призводило іноді до розтрати майна підопічного, тому для захисту його інте­ресів були вироблені такі засоби: а) порушення будь-ким кримі­нальної справи проти таких опікунів; б) позов, який пред'являв­ся після закінчення терміну опіки, про відшкодування завданих неправильним веденням справ збитків. Ці засоби з часом вияви­лися недостатніми, а іноді й нерезультативними. У 195 р. н. є. се­натською постановою було заборонено опікунам і піклувальни­кам відчужувати сільську нерухомість підопічних. Імператор Костянтин поширив цю заборону і на інші цінні речі. Отже, роль опікуна в остаточному вигляді звелася до ролі простого охоронця майна і до ведення поточних невідкладних справ.

Не викликає жодних заперечень спільний характер опіки і піклування у всіх тих випадках, де вони спостерігаються. І все ж деякі види опіки мають певні відмінності.

Опіка. Дуже частими випадками недієздатності є неповноліт­ті Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту наро­дження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості. Питання полягає в тому, якими ознаками ви­значається ця зрілість. Спочатку такими ознаками римляни вва­жали фізичну і статеву зрілість. Але таке примітивне визначення з розвитком економічного і торгового життя виявилося зовсім непридатним. Нові умови життя потребували встановлення більш визначеного, для всіх однакового віку дієздатності. Сто­совно жінок цей вік був визначений звичаєм ще раніше — уже в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодав­ством Юстиніана — з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняло дві групи: дитячий вік, до 7 років, і пе­ріод статевої зрілості — від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна зале­жала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в ци­вільному обороті не брали, їх цілком замінював опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздат­ною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. Однак уже з другої половини періоду республіки цей вік став виявляти свою недостатність. Такі нібито дієздатні особи ставали об'єктом час­того обману з боку нечесних людей. У зв'язку з цим близько 190 р. до н. є. був виданий закон — lех Рlаеtоrіа, який встановив кримінальне переслідування осіб, які, скориставшись недосвідче­ністю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом пре­тори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, а й взагалі в разі невигідності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові лю­ди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклу­вальників. Отже повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирів­нювати до становища частково дієздатних.

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. З історії багатьох народів відомо, що в стародавні часи володіння правом і захист його передбачали здатність суб'­єкта володіти зброєю. Жінка такою здатністю не володіла, а від­так усе своє життя мала перебувати під опікою свого найближ­чого агната або тієї особи, яка призначалася її опікуном.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумов­ний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною умов право­вого життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже напри­кінці періоду республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження — res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішаль­ного значення. Претор за скаргою жінки змушував опікуна дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку періоду імперії починає бути обтяжливою. Гай вва­жав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки че­рез властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Проте скасування опіки над жінками зовсім не означає пов­ної рівності з чоловіками. Чимало юридичних функцій і далі за­лишаються для жінок закритими. Вони не могли займати ніяких посад публічного характеру, не мали права виступати представ­никами на суді, не могли бути опікунами (крім матері і бабусі стосовно своїх дітей). З іншого боку, жінки мали деякі привілеї: вони могли іноді посилатися на незнання.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлюва­лося державою. Оскільки він повністю недієздатний, то піклу­вальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками.Таке піклування встановлювалося за заявою заінтересованих осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона стосувалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке має перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширилася на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався у своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна була згода куратора.