Спадкування за заповітом

Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування за за­повітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення. Уже Закони XII таблиць ви­знають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нор­мальною. З часом значення заповіту зростає.

Заповіт (testamentum) — це виражене в законній формі роз­порядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика, то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках має перейти його майно.

Заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути певні права та обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізува­тися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двосто­роннього й одночасного волевиявлення, яке є у разі укладення договору, оскільки особи, що склала заповіт, уже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумін­ні; хоч тут є вияв волі як з боку спадкодавця, так і з боку спад­коємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змі­нити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.

Отже, заповіт — це розпорядження майном з вїдкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні запові­ту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною пра­воздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадко­ємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.

У межах кожного історичного періоду встановлювалася від­повідна форма заповіту. За свідченням Гая, найдавнішою фор­мою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних збо­рах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією ме­тою скликалися двічі на рік, імовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спадкодавець усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.

Друга форма стародавнього заповіту — тестаментп ( testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час по­ходу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.

Отже, обидві форми староримського заповіту були публічни­ми і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос пе­ред народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надава­ти гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кож­на названа форма мала свої спеціальні незручності.

Тестамент у народних зборах можна було здійснити лише двічі на рік, а заповіт перед фронтом війська взагалі не могли здійснити літні, хворі люди, які вже не перебували на військо­вій службі. Тим часом саме ця категорія людей відчувала всю складність такої форми заповіту і тому виникла потреба в її спрощенні.

Невдовзі, в епоху тлумачення Законів XII таблиць для задо­волення цієї потреби був встановлений приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio. Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній осо­бі, яка зобов'язувалася виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Прого­лосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження. Усні розпорядження могли бути замінені письмови­ми, написаними на навощених таблицях (tabulae testamenti).

Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпоря­дження довіреній особі і свідкам. Потім таблиці з розпоряджен­ням зав'язувалися шнурками і скріплювалися печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис. Письмова форма mancipatio мала ту перевагу, що зміст заповіту за бажанням спадкодавця міг і не оголошуватися і бути невідомим навіть свідкам та іншим учасникам.

З часом стан справ змінюється. Значення акту mancipatio по­ступово втрачається і зводиться до простої формальності. І все ж у такому вигляді вона існує ще в епоху Гая (II ст. н. є.), у той час як старі форми заповітів, укладених у народних зборах і перед фронтом війська, вийшли з ужитку вже в кінці періоду республіки.

І хоч манципаційний заповіт продовжував існувати, проте вже у другій половині республіки заповіти почали складати у письмовій формі. Така письмова форма стає загальноприйнятою, і претор у своєму едикті оголосив, що він дає право на володіння спадковим майном усім тим, хто пред'явить письмовий заповіт з необхідною кількістю печаток, передбаченою законом. Такі запо­віти дістали назву преторських і стали нормальними приватними заповітами пізнього римського права.

Проте й усні заповіти ще не зникли. Поки зовсім не вийшла з ужитку манципація, заповіт і далі міг здійснюватися в усній формі, а в період монархії, коли остаточно відпала манципація, у ряді законодавчих актів було визнано, що заповіт, оголошений усно в присутності семи свідків, має повну силу. Навіть за зако­нодавством Юстиніана звичайні приватні заповіти могли здій­снюватися як усно, так і письмово, з неодмінною участю семи свідків. Причому в обох випадках вимагалося, щоб ця участь бу­ла одночасною і щоб акт здійснювався без перерви.

У деяких випадках формальності, необхідні для здійснення заповіту, змінювалися. Зокрема, якщо спадкодавець незрячий, то була необхідна участь нотаріуса і восьми свідків; якщо заповіт здійснювався під час епідемії, то присутність одночасно усіх свід­ків не була обов'язкова; солдатські заповіти взагалі звільнялися від додержання всяких формальностей.

Поряд з описаними формами приватного заповіту в праві Юстиніана з'являються й форми публічного заповіту, які здій­снюються за участю органів державної влади. Це заповіти, укла дені перед судом і занесені до протоколу, а також письмові запо­віти, передані на збереження імператору.

В результаті Юстиніанівського реформування спадкування був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Крім додержання встановленої форми, римський заповіт, щоб бути визнаним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягом історії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною залишалася вимога особливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.

Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасив­ною. Активна заповітна правоздатність — це здатність бути спадкодавцем. Вона надавалася особам, які володіли загальною праводієздатністю у галузі майнових відносин. Пасивна заповіт­на правоздатність — це здатність бути спадкоємцем.

Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадає­мо лише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були осо­бами власних прав (зиі.іигіз), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Це, очевидно, тому, що в стародавні часи для них була недоступна ні та форма, яка укладалася у народних зборах, ні та, що здійснювалася перед фронтом війська. І навіть тоді, коли з'явилася манципаційна форма заповіту, жінки, які пе­ребували під опікою, ще тривалий час не могли здійснювати за­повіти. Лише імператор Адріан надав жінкам таку змогу, а після зникнення опіки над ними вони набули повної заповітної право­вої активності.

Разом з тим один з республіканських законів — закон Воконія 169 р. до н. є. — заборонив громадянам, які володіють майном вартістю понад 100 тис. сестерцій, призначати жінок своїми спад­коємцями і тим самим позбавив їх пасивної заповітної право­здатності.

За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження.

Щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також має бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною пра­воздатністю.

У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби, що передбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе також усі борги спадкодавця.

У Римі деякі особи, хоч і володіли пасивною заповітною пра­воздатністю, проте не завжди могли одержати спадщину за запо­вітом. Зокрема, це були чоловіки у віці 25—60 років та жінки 20—50 років, які не перебували у шлюбі. Уже зазначалося, що це обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з позашлюбними відносинами та бездітністю.

Отже, змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення
спадкоємця. У тому разі, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержить спадщину, спадкодавець, щоб запобіг­ти спадкуванню за законом, міг умовно призначити іншого спад­коємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається
субституцією.

Римське право розрізняло три види субституцій.

1. Звичайна субституція — призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.

2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на мо­мент його смерті перебуває повнолітня дитина, то він міг призна­чити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: «Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петро». Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодав­ця, а за дитячої — спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дити­на досягала повноліття, то субституція втрачала силу.

3. Ніби дитяча субституція — це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалася обов'язкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася ди­тина, то субституція втрачала силу.

Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внаслідок обмеження правоздатності (capitis dominutio); б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадко­давцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

Римське право встановило не тільки порядок укладення за­повіту, визначило умови визнання його дійсності, а й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановив, що заповіт протя гом п'яти днів має бути поданий тими, хто його зберігав, у міс­цевий магістрат для розпечатування та ознайомлення. Магістрат, одержавши заповіт, брав у свідків свідчення, перевіряв достовір­ність печаток і підписів і лише після цього давав розпорядження про його розпечатування та прочитання. Уся ця процедура відбу­валася досить урочисто.