Обмеження права власності

Як відомо, римська приватна власність була необмеженим і винятковим правом. Власність відкривала носієві цього права всебічну можливість користуватися і розпоряджатися річчю і не допускала втручання сторонніх осіб у сферу панування власника. Однак таке необмежене й виняткове панування особи власника над річчю іноді суперечило інтересам самих власників. А тому, як виняток, в інтересах власників окремих правомочностей (на­приклад, володіння або користування) могло не бути, а в деяких випадках вони обмежувались.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з'явилися згодом у зв'язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були Закон і правочин.

І. Закон (Іех). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої власності з міркувань суспіль­ного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.

1. Обмеження права власності з міркувань суспільного інте­ресу: а) власник ділянки, розташованої на березі ріки громад­ського користування, зобов'язаний дати можливість користува­тися прибережною смугою; б) власник ділянки, що знаходиться поблизу дороги громадського користування, у разі руйнування дороги зобов'язаний надати для користування частину своєї зем­лі; в) власник ділянки повинен допустити розкопки на своїй ді­лянці, однак за завдані збитки він мав право на винагороду в роз­мірі однієї десятої частини прибутку.

2. Обмеження права власності в інтересах сусідів: а) власник нижчерозташованої ділянки повинен терпіти стік води з вищої ділянки; б) власник не міг споруджувати на своїй ділянці будів­лю, яка б перешкоджала припливу повітря до ділянки сусіда; в) власник не мав права забороняти сусідові збирати плоди, що падали з дерева на сусідську ділянку.

Названі випадки, звичайно, не є вичерпними.

II. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з виникненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акта. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласникові надавалися речові права на чужу річ. У рим­ському праві існувало чотири такі права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

До числа обмежень права власності належать заборони відчу­ження. Ці обмеження полягали в тому, що власник був позбавле­ний права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися законом, рішенням суду, заповітом та договором.

За законом заборонялося відчужувати придане (dos), до­шлюбний дарунок (donatio).

Право відчужування могло бути заборонено рішенням суду в інтересах позивача (наприклад заборона на нерухоме майно від­повідача).

Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Річ у цілому і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом. З цього випливає незаперечне правило: розпоряджатися, володіти й користуватися річчю можна за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голосом, незалежно від того, яка частина права йому належить. Незгода одного припи­няє розпорядження іншого. У такому разі право кожного обме­жується правом інших. Відбувається взаємне обмеження.

Кожний з власників на свій розсуд може розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Однак переважне право на набуття відчужуваної одним з власників своєї частки прав у спільній власності належить іншим співвласникам, і тільки в разі їх відмови власник-відчужувач мав право продати свою частку третій особі. Кожний із співвласників мав право вимагати поділу спільної власності в будь-який час, і інші співвласники не могли йому в цьому відмовити, якщо такий поділ не шкодив самій речі.

1. Види права власності

Історично в основі власності лежить володіння будь-яким предметом, захоплення цього предмета. Сама основа приватної власності, володіння є факт, при цьому непояснений факт, а не право. Лише завдяки юридичним визначенням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового во­лодіння, приватної власності.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки рим­ському народу, а згодом — окремим римським громадянам. Звід­си й назва власності — dominium ex iure Quiritum — квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (ius civile) і характеризувалася обов'язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правила були лише лати­ни, наділені ius commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відносин; б) її матеріаль­ним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі пере­дачі — манципації.

Слід зазначити, що квіритська власність мала замкнутий ха­рактер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповіда­ла її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Риму на світову державу квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення формалізму квіритської власності і виникнення гнучкіших форм власності.

Преторська (бонітарна) власність. Як відомо, цивільне пра­во для передачі права квіритської власності на res mancipi вима­гало формальних актів mancipatio та in iure cessio. Проте на прак­тиці дуже часто, особливо з розвитком ремесла і торгівлі, зокре­ма міжнародної, відчуження гез тапсірі відбувалося без будь-яких формальностей. За старим цивільним правом, право власності в такому разі не переходило до покупця. Продавець за­лишався квіритським власником, а покупець ставав тільки воло­дільцем речі. Якщо продавець був недобросовісним, то ніщо не перешкоджало йому повернути собі продану річ на тій підставі, що манципації не було, і покупець не став квіритським власни­ком. Звичайно, такий набувач міг захищати своє володіння за до­помогою володарських інтердиктів і не тільки проти сторонніх сіб, а й проти самого квіритського власника. Але посесорний за­хист не був остаточним, продавець міг пред'явити петиторний позов (rei vindicatio) і тоді набувач повинен був повернути йому річ.

Така несправедливість привернула до себе увагу претора — недобросовісні люди могли використати це як засіб наживи. Продавши річ і одержавши гроші, можна було вимагати річ на­зад, тим більше, що з розвитком обороту самі формальності ста­рого цивільного права втрачали свій смисл і гальмували розви­ток ділових відносин. З огляду на це, для того щоб запобігти та­кій недобросовісності з боку продавців, претор почав давати набувачам ехсерtio doli (заперечення з обману) і тим самим за­хищати їх від нападів відчужувачів. В ексцепції претор указував на те, що річ підлягає поверненню лише в тому разі, коли вона не була продана й передана відповідачеві на підставі вільного во­левиявлення сторін і оплачена грошовою сумою, про яку сторони домовилися під час укладення договору, хоч і не додержуючись формальностей манципації; претор акцентував увагу на тому, що дія позивача, який пред'явив свою віндикацію, була несправедли­вою і відмовляв йому у вимозі. Так претор захищав покупця речі від віндикаційного позову квіритського власника.

Однак становище такого набувача залишалося ненадійним. Він міг втратити річ всупереч своїй волі (приміром, куплена ним тварина втекла назад у двір продавця), а захистити свої інтереси шляхом володарського інтердикту було важко, а іноді й немож­ливо. Власного позову він пред'явити не міг, бо згідно з цивіль­ним правом власником залишався продавець речі. А інтердиктом, зокрема інтердиктом utrubi, захищався той, хто протягом остан­нього року володів річчю більшу частину часу. Якщо куплена кимсь тварина на другий день втікала до продавця, то покупець не міг одержати її за допомогою цього єдиного для рухомих ре­чей інтердикту. Проте було очевидно, що раз претор визнав спра­ведливим захищати покупця від віндикаційного позову продав­ця, то необхідно продовжити цей захист, даючи покупцеві не тільки ексцепію, а й якийсь позов для одержання набутої ним ре­чі як від продавця, так і від сторонніх осіб.

І тут претори прийшли на допомогу покупцеві. Зокрема, в останньому столітті республіки якимось претором Публіцієм (ім'я претора, час реформи точно невідомі) був виданий едикт — edictum Publicianum, який і встановив відповідний до цього по­зов. Позов, який давався на підставі цього едикту, мав назву публіціанського. Формулу цього позову описав Гай. У ній пре тор пропонував судді задовольнити позов, допустивши фікцію, нібито позивач володів установлений термін давності володіння і став квіритським власником цієї речі. Отже, цей позов був од­ним з прикладів асtio fictia. Ним захищалися тільки такі воло­дільці, які мали усі підстави набути власність за давністю, а за­хист його є ніби випередженням цієї можливої у майбутньому власності.

Якщо ж річ якимось чином повернулася до квіритського власника і покупцеві доводилося пред'являти свій actio publiciana до нього, то власник виставляв проти позову посилання на своє квіритське право (ехсерtіо iust dominii). Однак претор по­збавляв сили і заперечення, кидаючи позивачеві репліку, що «річ продана і передана». У результаті виявилося, що особа, яка при­дбала річ хоч і без додержання формальностей mancipatio, діста­вала всебічний захист як тоді, коли поставала як позивач, так і тоді, коли вона була відповідачем. При цьому право продавця не скасовувалося, однак воно ставало «голим», тобто не забезпече­ним захистом.

Ким же став набувач речі, вигравши процес? Володільцем? Але ж ним можна стати, купивши річ. Та й ніхто не може пере­шкодити набувачеві речі вільно розпоряджатися нею. Отже, він став власником? Це, безперечно, так, але не цивільним, не кві­ритським, а преторським, або бонітарним, власником, оскільки річ міцно закріплювалася у його майні, іn bonis. Звідси пішла назва бонітарна, або преторська, власність. Однак це не означає, як вже зазначалося, що набувач залишався вічно бонітарним власником. Із закінченням набувши давності бонітарна власність діставала титулу власності квіритської, цивільної.

Власність перегрінів. Перегрини не володіли ius commercii, а тому не могли бути квіритськими власниками. їх тривале без­прав'я зрештою виявилося невигідним для самих римських гро­мадян, що змусило їх надати перегринам певну правоздатність, Доступ до римської власності шляхом здійснення правочинів був відкритий перегринам на початку республіканського періоду в основному у галузі рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Але до вільної участі в цивільному обороті римлян пе­регрини тривалий час не допускалися. їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договора­ми, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора за допомогою позовів з фікцією, тобто робилося припущення, що перегрин став римським громадяни­ном і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право перегрина на річ не є квіритська власність.

Однак розвиток римського приватного права, зокрема права приватної власності, у класичний період спричинив чимало на­слідків. Разом з асиміляцією ius civile та ius gentium відмінність права квіритів і перегринів пом'якшувалася, а з 212 р. вона зни­кає зовсім. Згладжується також різниця між квіритською і бонітарною (преторською) власністю.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло по­ширюватися тільки на землі, що входили до складу римської те­риторії в повному розумінні слова, тобто з встановленням грома­дянства по всій території Італії. Провінційна власність — це зем­лі, завойовані Римом, які розглядалися як державна власність. Ці землі поділялися на дві частини. Одна частина захоплених зе­мель вливалася у державний земельний фонд і ставала власністю Римської держави, друга також переходила у власність Римської держави, проте надавалася попереднім володільцям відповідно до їхнього національного законодавства. Таке володіння і корис­тування могли бути припинені Римом у будь-який час, оскільки власником землі була Римська держава. Провінційні землі роз­глядалися як загальне надбання усього римського народу, тому володіння окремих осіб певними ділянками цієї землі характери­зувалось не як власність, а як володіння. Однак насправді їхнє право було рівнозначне праву власності, тому що вони могли не лише володіти й користуватися земельними наділами, а й розпо­ряджатися ними. Провінційні суди таке володіння практично за­хищали як власність, хоч у сфері приватного права, приватного обороту провінційні власники не могли користуватися юридич­ними актами цивільного права, а повинні були звертатися лише до права народів (ius gentium). Це полегшувало й спрощувало встановлення і передачу цієї власності, а також сприяло розвит­кові у провінціях обороту нерухомого майна.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської власності на італійські землі, особливо у сфері публічного права, передусім тим, що з власників провінційних земель втягувалися на користь казни особливі платежі — так звані stipendium або tributum. Проте поширення на італійські землі земельного податку, встановлення єдиної форми публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму згладжувало всяку різницю між італійськими і провінційними землями. Отже, відмінності у пра­вовому режимі різних видів власності поступово зникають і вже в законодавстві Юстиніана було вироблено єдине поняття права приватної власності (dominium ex iure privatum).

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалося у зв'язку з обмеженням права власності. Розглянемо це питання дещо в іншому плані. Спочатку римляни не припускали можли­вості існування прав кількох осіб на одну й ту саму річ. Якщо од­на особа мала право власності на якусь річ, то інша, вважали во­ни, такого самого права мати не могла. Проте, уважно вникаючи в реальний стан справ, вони виявили випадки, коли одна й та са­ма річ була власністю кількох осіб. Це, зокрема, траплялося у ра­зі створення товариства, дарування, спадкування. Тоді виникає так звана спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох осіб, з яких кожна особа має право власності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, а не фізично. Користуватися й розпоряджатися річчю, яка перебувала у спільній власності, можна було лише за загальною згодою усіх співвласників, причому кожний користувався однаковим голо­сом, незалежно від його частки. Кожний співвласник міг робити все, що було потрібно для збереження спільної речі, проводити необхідні витрати; мав право на участь у прибутках відповідно до своєї частки, а також вимагати розподілу. Під час розподілу суддя керувався доцільністю і можливістю розподілу у натурі. Оцінка домашніх речей повинна була проводитись за їхньою ре­альною вартістю.

1. Способи набуття та припинення права власності

Уже в стародавні часи римляни надавали великого значення правовим формам обороту власності, який здійснювався шляхом безпосереднього обміну, тобто передачі речей з рук у руки. Під час переміщення речей, що належали до res mancipi, завжди ви­никало питання, кому ця річ переходить, хто стає її власником — римський громадянин чи перегрин. Перегрини тривалий час не мали права набувати таких речей. Тому з найдавніших часів пе­рехід права власності від однієї особи до іншої супроводжувався рядом формальностей, без додержання яких такий перехід не мав юридичного значення.

Право власності на ту чи іншу річ може виникнути у кон­кретної особи різними способами: особа виготовила річ самостій­но, придбала її за допомогою купівлі-продажу, освоїла землю, яка до того нікому не належала, та ін.' В усій різноманітності форм виникнення права власності римляни виділяли два самостійні, проте тісно взаємопов'язані моменти — спосіб і титул набуття права власності. Факти, з виникненням яких особа набуває права власності, дістали назву способу набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, — титулу набуття.

Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні й похідні. Первинним є такий спосіб набуття, за яким право власності виникає вперше або проти волі колишньо­го власника (наприклад, під час конфіскації, реквізиції та інших примусових переміщеннях власності). За первинного способу право набувача встановлюється незалежно від попереднього пра­ва на цю річ.

Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їх взаєм­ною згодою і бажанням. Таке право набувача грунтується на пра­ві попереднього власника, походить з його права. Той, хто набу­ває власність, є правонаступником власності певної особи. Влас­ність переходить до набувача лише в тому разі, якщо правопопередник справді був власником, бо, як говорили римля­ни, «ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам».

Найдавнішим був первинний спосіб набуття права власності, до якого відносили:

1. Заволодіння (оссupatio). Згідно з римським правом річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у влас­ність того, хто її перший захопить (primo occpanti) з метою при­власнити. Це могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Такий спосіб набуття права власності виник, очевидно, тоді, коли були ще не освоєні землі, ліси та ін. Власником вважався той, хто пер­ший почав їх обробляти. Таким же способом набувалися права на збирання ягід, убитого дикого звіра, виловлену рибу та ін. От­же, об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чиєюсь власністю. Юридично в аналогічному становищі опинялося майно противника на війні, незалежно від того, чи належало воно державі, чи населенню за­войованої території, а також речі, покинуті власником.

Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається лише фактичне володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав власником. Він повинен віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо особа, яка знайшла річ, привласнила її собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до крадіжки. Якщо власник пред'явить вимогу про повернення речі, той, хто знайшов річ, має право вимагати повернення лише витрат на її охорону. Однак вимагати винагороди за повернення знайденої речі він не мав права.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким у юридичному розумінні вважалася будь-яка цінність, схована в землі так давно, що її власник не міг бути відомим. У давньому римському праві скарб розглядався як складова речі, в якій він схований (як правило, земля), і тому належав її власнику. Однак з метою заохочення пошуку скарбів розпорядженням імператора Адріана було встановлено, що половина скарбу належала влас­никові земельної ділянки, а інша половина — тому, хто його знайшов.

2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел, давнісне володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке тривало протягом визначеного законом
часу. Положення про давність знаходимо вже в Законах XII таб­лиць, згідно з якими нерухомі речі можна було придбати у влас­ність після дворічного, а в деяких інших випадках — однорічного
строку давності. Претори поширили дію цього положення і наперегринів. За законодавством Юстиніана, строки набувної дав­ності були тривалішими: для рухомого майна — 3 роки, для не­
рухомого — 10-літня давність із збільшенням її до 20 років, якщо не знайшовся власник, майно його переводять у власність іншої особи за давністю володіння.

Умови набуття права власності за давністю володіння у кін­цевому підсумку визначалися так: а) володіння мало спиратися на законну основу: купівля-продаж, дарування, придане та ін.; б) добросовісність володільця, який придбав річ, не знаючи що вона крадена, а продавець видав себе за власника. Добросовіс­ність потрібна була тільки на момент придбання; в) володіння мало бути безперервним у межах встановленого часу. Шляхом давнісного володіння право власності набувалося у повному об¹ сязі. Однак не могли бути придбані за давністю крадені речі, захоплені силою, одержані шляхом обману, спірні межі тощо. Утю­ження Юстиніана запровадило також екстраординарну (надзви­чайну) давність тривалістю 30, а іноді і 40 років.

3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначаєть­ся створення з чужого матеріалу нової речі для себе (наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу). Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував но­вої форми, одержано нову річ. Чи виникає в такому випадку нова власність і хто буде власником такої речі? Це питання римські юристи вирішували по-різному: представники школи сабініанців визнавали власником речі того, чий матеріал, а представники школи прокульянців вважали власником речі того, хто її зробив, однак специфікант зобов'язаний був сплатити власникові мате­ріалу його вартість.

У законодавстві Юстиніана це питання було вирішено так: якщо специфікант діяв не за злим наміром і неможливо поверну­ти перероблений матеріал у попередній стан, то річ стає власніс­тю специфіканта, який зобов'язаний був винагородити власника матеріалу. Для цього власникові матеріалу було надано право по­зову із збагачення за чужий рахунок.

4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє, стають самостійними речами. їх відокрем­лення не зменшує цінності плодоносної речі. З'являється нова власність (наприклад приплід від тварин, фрукти в саду). Право власності на такі речі належить тому, хто на час відокремлення був власником плодоносної речі.

5. Приріст (accesio) — сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.

До природного приросту належать: а) намив, поступові нано­си землі з верхньої ділянки на нижню, від чого поступово збіль­шується одна ділянка за рахунок іншої; б) прибій — течія річки змиває ділянки землі з одного берега і відносить до іншого, вна­слідок чого одна ділянка збільшується за рахунок іншої; в) поки­нуте русло річки, коли вода змінює свою течію, стає власністю володільців берегових ділянок тощо.

До штучного приросту відносяться: а) забудова постійних бу­дівель, насадження дерев, посіви. Різниця між будівлею, посіва­ми, насадженнями дерев полягає в тому, що власність на буді­вельні матеріали власник не втрачає, одержує відповідну винаго­роду і відшкодування збитків; рослина ж, яка пустила корінь у чужу землю, назавжди виходила із сфери володіння попередньо­го власника; б) злиття речей — це таке їх з'єднання, коли немож­ливо визначити, яка з речей поглинула іншу (наприклад, сплав з двох металевих предметів). Таке злиття речей приводить до вста­новлення права спільної власності на речі, які піддалися злиттю.

Похідні способи набуття права власності. Кількість таких способів була досить велика. З плином часу частина з них пов­ністю зникла, натомість з'являлися нові, ще інші, зберігаючись у цілому, змінювалися у своєму конкретному змісті. Деякі з них так і залишилися не більше ніж сучасниками Римської держави.

Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-продажу, позики, міни, дарування, заста­ви. У всіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої відбувається за їх волевиявленням, право власності на­бувача грунтується на праві власності відчужувача.

Проте для переходу права власності від продавця до покупця одного укладення договору не досить. Для цього потрібна була фактична передача самої речі у формі манципації (mancipatio), поступки права (in iure cessio) або традиції (traditio). Специфіч­но римським способом набуття права власності протягом усього часу існування Римської держави була манципація, яка зникла лише за Юстиніана. До неї вдавалися лише римляни у разі на­буття res mancipi.

Складність цієї процедури змусила римлян шукати інших способів набуття права власності. Знайдений новий спосіб дістав назву поступки права. Як полегшений замінник манципації по­ступка права теж повинна розглядатися як специфічно римський спосіб набуття права власності. Поступка права здійснювалася у формі удаваного судового процесу про право власності на річ. Покупець вимагав річ, щодо якої набувач стверджував, що вона належить йому. Продавець визнавав вимогу покупця, а претор, перед яким відбувалася ця процедура, визнавав право власності за покупцем.

Однак і перший, і другий розглянуті способи набуття права власності були досить громіздкими і істотно утруднювали ци­вільний оборот. Відчувалася потреба в новій простій та доступ­ній формі перенесення права власності від однієї особи до іншої. Така форма існувала в праві народів і мала назву традиції. У Римі традиція спочатку застосовувалася до неманципованих речей, набувачі яких не мали римського громадянства. Згодом її дія поширилася і на манциповані речі, набувачами яких були римські громадяни. Дія цього способу передбачає по­єднання двох умов. По-перше, потрібна була сама передача речі. Для перенесення права власності однієї тільки згоди сторін не досить. Передачею вважалося як фактичне вручення речі набува­чеві, так і відповідна символічна дія (наприклад, вручення клю­чів від проданого будинку). По-друге, необхідно, щоб передача речі набувачеві спиралася на достатньо справедливу основу. Та­кою основою міг бути договір купівлі-продажу, дарування, міни чи інший акт, здійснений з метою відчуження майна чи речі. У разі передачі речі на аморальній основі відчужувач набував пра­во на її повернення лише за умови, якщо сам не був звинуваче­ний в аморальних вчинках. І тільки коли поєднувалися обидві умови, а отже, фактична передача спиралася на юридично ви­правдану основу, здійснювався перехід права власності від відчужувача до набувача.

У Римі відомі ще й інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за рішенням суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін.; б) за законом — у вигляді покарання за недозволене самоуправ­ство, за несплату мита тощо.

Найпоширенішим способом припинення права власності римляни вважали знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання чи з якихось інших причин. Але знищення не єдиний випадок, коли право власності припи­нялося в однієї особи і не виникало в іншої. Те саме спостерігає­мо і в разі дерелікції — відмови власника від права на річ, яка йо­му належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла за­володіти інша особа, у якої за певних умов виникало право власності.

Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припи­няє право власності на річ, причому в найрізноманітніших фор­мах, зокрема таких, як купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого та ін. Оскільки в разі відчуження водночас з припи­ненням права власності у відчужувача таке право виникає у на­бувача, римляни констатували тут не просто припинення, а пере­хід права власності.

Відомий ще один спосіб припинення права власності — вилу­чення речі з обороту (наприклад, включення приватної землі до складу державної). Особливістю цього способу було те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження. Вилучення речі з обороту було причиною припинен­ня прав колишнього власника.

6. Захист права власності

За рабовласницького ладу основою виробничих відносин бу­ла власність рабовласника на засоби виробництва і робочу силу. А тому вся сила держави, в тому числі й права, насамперед спря­мована на захист і збереження економічної основи свого існуван­ня — власності. Способи, методи і форми захисту права власності досить різноманітні. Розглянемо лише речово-правові засоби йо­го захисту, досить грунтовно розроблені римськими юристами. Це, зокрема, три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони об'єднуються загальною назвою — ре­чові позови.

Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов (rei vindicatio). Його пред'являли у тих випадках, коли од­на особа стверджувала,.що є власником речі, яка перебувала у володіння іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ було їй повернуто. При цьому позивач мав довести своє право власності на цю річ. Якщо він дістав право власності від іншої особи (по­хідне право), то мав довести, що відповідач володіє річчю як юридичний володілець або як фіктивний володілець, а зробити це було не так просто.

Якщо позивач доведе своє право власності, то відповідач зо­бов'язаний повернути річ з усіма прибутками від неї. При цьому недобросовісний володілець, крім самої речі, зобов'язувався по­вернути плоди, які приносила річ за весь час неправомірного во­лодіння нею, тоді як добросовісний володілець повертав плоди, одержані лише з часу пред'явлення позову.

Відповідач міг захищатися і виставляти свої зустрічні вимо­ги. Він міг заявити, що річ належить йому, що він придбав її за­конним шляхом, що він є добросовісним володільцем. Проте доб­росовісність брали до уваги лише у вирішенні справи про плоди і прибутки, а не про долю самої речі. Річ поверталася власникові незалежно від добросовісності володільця.

Відповідач міг заперечувати претензії щодо зроблених ним витрат на річ позивача, вимагати повернення необхідних і корис­них витрат. Витрати на розкіш могли бути зняті як добросовіс­ним, так і недобросовісним володільцем, якщо таке зняття роби­лося з єдиною метою — не завдати шкоди позивачеві.

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власникові нормально здійснювати своє право влас­ності. Звичайно відповідачем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватися якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося у тих випадках, коли через земельну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відпові­дальність за цим позовом зводилася до обов'язку порушника припинити неправомірні перешкоди.

Траплялися й такі випадки, коли треті особи не претендува­ли на чуже майно ні цілком, ні в рамках суворо обмеженого права, проте своєю поведінкою перешкоджали власникові нормаль­но використовувати його. Такою є, наприклад, спроба звести сті­ну, яка б перешкоджала доступу світла у вікна сусідського бу­динку. Це було приводом для пред'явлення так званого прогібіторного позову, який за своїм змістом близько стоїть до негаторного. Визнавши його обгрунтованим, суд зобов'язував по­рушника усунути наслідки вчинених дій і не повторювати їх у майбутньому.

Публіціанський позов. Уже відзначалося, що цим позовом захищалося добросовісне володіння. Згодом ним міг користува­тися і власник, якщо він не міг довести права власності свого по­передника.