Сутність, зміст та структура організації

Управління неможливе без наявності організації. Що таке організація і для чого нею потрібно управляти?

Термін " організація" походить від грецького ȍ pγ avov, що означає поєднання, побудову, об'єднання чогось або когось у єдине ціле; приведення до строгої системи. За визначенням Б. Карлофа, " організація – це інструмент координації трудових внесків різних людей для досягнення загальної мети". Суспільство складається з великої множини різноманітних організацій, з якими пов'язані всі прояви людського життя. Організації можуть бути різними за характером і метою діяльності, за формою власності, мати комерційну й некомерційну спрямованість, але всі вони діють на основі певних правил і процедур.

В українському законодавстві організації, що володіють певним майновим комплексом для здійснення підприємницької діяльності й мають статус юридичної особи, називають підприємствами. Тому поняття " організація", " підприємство", " фірма" надалі використовуватимуться як взаємозамінні.

Вважається, що організація виникла із потреб людей в об'єднанні (кооперації) зусиль для досягнення особистих цілей у зв'язку з використанням обмежених ресурсів (економічних, соціальних, фізичних, природних, психологічних тощо) на основі певних правил.

Американський науковець Ч. Барнарда дає таке визначення організації: Організація - це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення спільної мети або цілей". Тобто, організації створюються людьми для досягнення значимої для всіх мети. За наявності однієї мети така організація є простою, а за наявності двох і більше цілей - складною. Таким чином, організація - це група людей, діяльність яких свідомо узгоджується і координується для досягнення поставленої спільної мети.

Вимоги, що ставляться перед організацією, такі:

- наявність не менше двох людей, які вважають себе частиною цієї організованої групи;

- наявність спільної мети;

- наявність спільної діяльності членів групи для досягнення загальної мети або цілей.

Державу необхідно розглядати як складну організацію, яка має складний набір взаємопов'язаних цілей і характеристик. Загальними характеристиками організації є: ресурси, залежність від зовнішнього середовища, розподіл праці (вертикальний, горизонтальний, спеціалізація праці).

З погляду методології дослідження організації - це впорядкована взаємодія підсистем та елементів у межах цілісної системи. Тобто, будь-яку організацію можна розглядати як цілісну систему.1

Система – це цілісність сукупності взаємопов'язаних і взаємозалежних частин та елементів, які роблять свій конкретний внесок у характеристику цілого. Системи можуть бути закриті і відкриті. Закрита система - це система, що має жорсткі фіксовані межі з навколишнім середовищем. Відкрита система - це система, що має проникні і рухомі межі із зовнішнім середовищем. Відкриті системи різною мірою залежать від зовнішнього середовища і його впливу. Звичайно, всі організації є відкритими системами.

Будь-яка система має різні види структур.

Структура - це впорядкованість організаційних систем і одиниць, які складаються із сукупності різних підсистем і елементів (територіальна, виробнича структура, галузева, структура державного управління тощо) і взаємовідносин між ними.

В теорії антикризового управління наголошується, що " структура економічної одиниці є сукупністю пропорцій і відносин, які характеризують цю одиницю, в даних умовах і в даний момент:

- пропорції, тобто відносна величина і значущість елементів, які складають дану економічну одиницю;

- відносини, які встановлюються, з одного боку, між елементами, що становлять одиницю, а з іншого, - між цією одиницею й іншими економічними одиницями".

Виробнича структура і структура державного управління мають відповідати поставленій меті і завданням в поєднанні з можливостями суспільства.

Організація вважається успішно керованою, якщо вона вирішує завдання і досягає поставленої мети. Для цього управління має бути результативним і ефективним.

Мета - це бажаний і необхідний результат, на який направлена вся діяльність організації. Найперша мета організації - це визначення цілей.

Завдання - це діяльність, направлена на досягнення мети або цілей організації. Цілі встановлюють на довгостроковий (стратегічні) і короткостроковий (поточні) періоди часу (див. рис. 3.1). Цілі будь-якої організації повинні бути реальними, щоб їх можна було досягти. Вони мають служити підвищенню ефективності діяльності організації. Якщо встановленні цілі недосяжні, мотивація робітників ослабне і їхнє намагання досягти успіху буде блоковане. Процес стратегічного управління буде ефективним тільки в тому випадку, якщо керівники-управлінці будуть брати участь у формулюванні цілей і стимулювати їх здійснення.

Рис. 3.1. Класифікація цілей діяльності організації залежно від строку їх досягнення

Управління дуже рідко має справу з організаціями, які мають лише одну мету. Організація є системою, сукупністю взаємодіючих елементів, що складають цілісне утворення, яке має набір взаємопов'язаних цілей. Наприклад, такі організації, як " Адідас", " Кока-Кола" складаються із великої кількості самостійних підприємств, які мають свої плани виробництва і реалізації продукції та прибутків. У вітчизняній економіці, згідно з Господарським кодексом України, можуть створюватись різні форми підприємницької діяльності, до яких належать виробничі об'єднання, товариства, концерни, консорціуми, холдинг-компанії та інші.

Організація як цілісна система складається з " керівної підсистеми" та " керованої підсистеми". Керівна підсистема складається з елементів, які забезпечують процес управління. Керована підсистема вміщує ті елементи, які забезпечують процес економічної діяльності. Отже, керівна і керована підсистеми - цілісний комплекс взаємопов'язаних та об'єднаних спільною метою елементів, що дозволяє виявляти властивості системи, її внутрішні та зовнішні зв'язки.

Все вищевикладене торкається так званих формальних організацій. Формальна організація – це організація, що підкоряється класичним законам існування і розвитку організацій. Але є ще так звані неформальні організації. Неформальна організація – це структура (група) існує усередині формальної організації, де люди вступають у взаємодію одне з одним достатньо регулярно, але ці відносини неформальні (виробничі відносини, дружні стосунки тощо). Такі неформальні організації створюються в усіх сферах. Якщо мета і завдання неформальної організації співпадають з формальною, то організація існує, розвивається і досягає своєї мети; якщо цілі і завдання неформальної і формальної організації різні, то це може призвести до конфліктної ситуації, до кризи, розпаду або припинення існування формальної організації. Уміння керівників підпорядковувати мету і завдання неформальної організації загальним інтересам і меті формальної організації –засада успішної діяльності організації.

Якщо державу розглядати як формальну організацію, то партії і рухи, що перебувають в опозиції до влади (уряду), можна розглядати як неформальні організації (але тільки, щодо держави, оскільки самі партії і рухи можна розглядати як організації, в яких також є лідери і опозиціонери, тобто формали і неформали).

Слід зазначити, що не завжди керівники держави діють в межах законів і конституції, часто використовують неформальні організації, і якщо вони приводять до влади своїх прихильників, то тоді з неформальних вони стають формальними організаціями, а ті, хто програв вибори, колишні формали, можуть стати опозиціонерами, тобто неформалами.

У роботі під поняттям " організація" завжди мається на увазі формальна організація. Характерними особливостями неформальних організацій є здатність до самоорганізації, саморегулювання внутрішніх відносин під впливом престижу, лідерства тощо.

В інтересах ефективного управління доцільно розробляти стратегію відносин з неформальними організаціями, враховувати взаємодію цих відносин, ступінь впливу неформальних відносин на формальні і навпаки.

Залежно від того, хто і якою мірою має право на ухвалення важливих для організації рішень, організації діляться на централізовані і децентралізовані. До централізованих відносяться організації, в яких всі найважливіші рішення приймаються вищим керівництвом організації, тобто керівництво і вказівки з усіх питань виходять з центру, при цьому можливості нижчих рівнів управління в ухваленні важливих рішень зведені до мінімуму. Всю відповідальність за існування і розвиток організації вище керівництво поклало на себе. До децентралізованих організацій належать організації, в яких нижчі рівні управління мають певний рівень свободи в ухваленні важливих рішень, при цьому відповідальність за успішний розвиток організації розподіляється між її рівнями управління.

В реальному житті не існує повністю централізованих або децентралізованих організацій, кожна організація має певний рівень централізації і децентралізації, причому ступінь переважання одного з них дає можливість зараховувати організацію або до централізованої, або до децентралізованої.

Рівень централізації або децентралізації можна визначити шляхом порівняння з іншими організаціями, використовуючи такі характеристики:

1. Кількість рішень, що приймаються на нижчих рівнях управління. Чим більша кількість тих рішень, які приймають нижчі керівники, тим більший ступінь децентралізації.

2. Важливість рішень, що приймаються на нижчих рівнях. У децентралізованій організації керівники середньої і нижньої ланок можуть ухвалювати рішення, пов'язані з витратами значних матеріальних і трудових ресурсів або спрямуванням діяльності організації в нове русло.

3. Наслідки рішень, що приймаються на нижчих рівнях. Якщо керівники середньої і нижньої ланки можуть ухвалювати рішення, які торкаються більш ніж однієї функції, то організація децентралізована.

4. Кількість контролю за роботою підлеглих. У дуже децентралізованій організації керівництво вищої ланки рідко перевіряє повсякденні рішення підлеглих йому керівників, виходячи з припущення, що всі ці рішення правильні. Оцінка дій керівництва робиться на підставі досягнутих сумарних результатів, особливо рівня прибутковості і зростання організації.

Яка з організацій, централізована або децентралізована, діє більш ефективно залежить від конкретної ситуації.

Організація - це складна соціально-технічна система, діяльність якої залежить від різноманітних чинників, що потрібно враховувати, обираючи конкретну програму дій.

Кожна організація має внутрішнє і зовнішнє середовище. Кожне середовище мас свої ситуаційні змінні (чинники), які впливають на його успіх.

Внутрішні змінні - це ситуаційні змінні, що діють всередині організації. Основними з них є: цілі, структура, завдання, технологія, інформація, працівники та ресурси. Ці змінні (чинники) для всіх організацій є загальними. Кожна організація ставить перед собою мету, створює свою структуру виробництва і управління для досягнення цієї мети, ставить і вирішує завдання, використовує певну технологію і трудові ресурси.

Всі внутрішні змінні взаємопов'язані і взаємозалежні. Зміна однієї з них ланцюговою реакцією передається і чинить вплив на інші змінні.

Жодна організація не може існувати сама по собі, ізольовано від навколишнього середовища. Будь-яка організація повністю залежить від зовнішнього середовища, яке включає економічні, соціальні і політичні умови. Тобто, це ситуаційні змінні, що діють ззовні організації.

Склад і взаємозв'язок елементів організації наведено на рисунку 3.2.

Отже, зовнішні змінні-це ситуаційні змінні, які впливають на діяльність будь-якої організації ззовні.

Численні внутрішні і зовнішні змінні тісно взаємопов'язані. Всі вони, їх взаємозв'язки активно впливають на розвиток організації, а також суспільства.

Організація має горизонтальний і вертикальний поділ праці, а також Горизонтальний поділ праці - це розподіл всієї роботи на складові компоненти. Наприклад, на підприємстві це такі складові: виробництво продукції, фінанси і маркетинг. Вертикальний поділ праці - це діяльність з координування роботи інших людей залежно від підлеглості (директор -" заступники -► начальники відділів, служб, цехів, підрозділів -" працівники відділів, служб, цехів підрозділів, майстри робітники). Цей поділ праці відділяє роботу з координування дій від самих дій. Вертикальний поділ праці утворює рівні управління. Державне управління може мати трирівневу систему управління: низова, середня і вища ланки. До низової ланки належать міські і районні (у містах і районах) рівні управління. У цій ланці задіяна найбільша кількість управлінців. До середньої ланки відноситься обласний рівень управління. До вищої ланки-державний рівень управління (центральний державний апарат управління).

Рис. 3.2. Склад і взаємозв'язок елементів організації

Керівники вищої ланки відповідають за ухвалення найважливіших рішень, що впливають на розвиток і добробут суспільства. Від керівників середньої і низової ланок залежить впровадження в життя рішень, на вищому рівні, а також контроль за їх виконанням.

Спеціалізація праці - розділення роботи на численні малі операції, які виконуються фахівцями.

Для того, щоб організація могла досягти поставленої мети, завдання мають бути свідомо скоординовані завдяки вертикальному розподілу праці.

Таким чином, організація - це сукупність взаємодіючих та об'єднаних спільною метою елементів, що утворюють цілісну систему, яка має властивості, відмінні від властивостей складових елементів (підсистем).

Будь-яку формальну організацію, незалежно від її конкретного призначення, можна описати з допомогою низки параметрів, найважливішими серед яких є цільове призначення, організаційно-правова форма та галузево-функціональний вид діяльності. Відповідно до цього вся різноманітність організацій поділяється на певні групи, які є однорідними за тією чи іншою ознакою (табл.1).

Таблиця 1

Класифікація організацій за різними ознаками

Найбільш важливою серед наведених ознак є класифікація організацій за правовим статусом і формою господарювання.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини. Воно відповідає за свої зобов'язання усім своїм майном чи капіталом. Таке підприємство може бути зареєстрованим як самостійне або як філія іншого. Форму одноосібних мають здебільшого підприємства з невеликою кількістю працівників.

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян, створені з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного члена колективу в діяльності, використання власного або орендованого майна.

Господарські товариства являють собою об'єднання підприємців з певною залежністю від характеру інтеграції осіб чи капіталу, а також мірою відповідальності за свої зобов'язання. До них належать:

• повні;

• з обмеженою відповідальністю;

• командитні;

• акціонерні.

Характерні особливості та відмінні риси різних організаційно-правових форм підприємницької діяльності наведені в таблиці 2.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності особливо виокремлюють малі підприємства, що складають основу малого бізнесу. Згідно з законодавством України до них належать підприємства з такою кількістю працівників:

• у промисловості й будівництві — до 200 осіб;

• в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб;

• у науці й науковому обслуговувані — до 100 осіб;

• в галузях невиробничої сфери — до 25 осіб;

• у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

Підприємства або фірми мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному законодавству. Детальніше про форми добровільних об'єднань підприємств ітиметься в наступних розділах.

Таблиця 2.

Порівняльна характеристика основних елементів механізму функціонування різних організаційно-правових форм підприємницької діяльності

Усі складні організації, незалежно від специфіки їхньої діяльності, мають спільні характеристики. Розглянемо найголовніші з них.

■ Наявність ресурсів, необхідних для досягнення цілей організації. Кожна організація повинна вміти виділити з усіх видів ресурсів, які вона використовує у своїй діяльності, найважливіші, що забезпечить їй перевагу серед конкурентів. Це може бути досконала технологія або унікальний матеріал. У постіндустріальну епоху особливого значення набувають нематеріальні, інформаційні ресурси, які закладають підвалини для прийняття рішень щодо залучення інших видів ресурсів.

Чим унікальнішими є ресурси, що використовуються організацією, тим більше шансів вона має на успіх. При обмеженості ресурсів державою може здійснюватися регулювання їх використання через надання дозвільних ліцензій.

■ Залежність від зовнішнього середовища. Організація є відкритою системою, що перебуває під впливом різних зовнішніх чинників (економічних, політичних, соціокультурних, науково-технологічних тощо). Значний вплив на її діяльність мають споживачі, постачальники та конкуренти, органи державної влади, засоби масової інформації).

■ Наявність розподілу праці. Розподіл праці між співробітниками дає їм змогу виконувати свої функції кваліфікованіше та з меншими зусиллями, що в цілому сприяє зниженню витрат організації. Розподіл праці може бути:

• горизонтальним (поділ праці за окремими складовими, що забезпечує в цілому виготовлення певної продукції чи виконання певної роботи). Цей розподіл праці зумовлює утворення в організації підрозділів, що спеціалізуються на різних видах діяльності;

• вертикальним (розподіл праці, який відділяє безпосереднє виконання роботи від роботи з координування діяльності виконавців.) За цією ознакою найчастіше виділяють три рівні управління. До найнижчого (технічного) рівня належать менеджери, які керують переважно робітниками. Це – бригадири, майстри, начальники змін, виробничих дільниць тощо. Середній рівень – найбільш численний. До нього входять менеджери, відповідальні за перебіг виробничих процесів у підрозділах, що складаються з кількох структурних одиниць; сюди входять і менеджери штабних і функціональних служб апарату управління, а також керівники допоміжних та обслуговуючих виробництв, цільових програм і проектів. Вищий рівень – це адміністрація підприємства, яка здійснює загальне стратегічне керівництво. На цьому рівні зайнято всього 3-7 % загального управлінського персоналу.

■ Необхідність управління. Для того, щоб організація могла досягти поставлених цілей, необхідно скоординувати роботу залучених до процесу реалізації цілей працівників. Тому управління є надзвичайно важливим видом діяльності для будь-якої організації. За словами А. Файоля, " керувати – означає вести підприємство до його мети, максимально використовуючи наявні ресурси". П. Друкер зазначав, що " управління – це особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу". Призначення управління – внести в управлінську роботу якомога більше системності, порядку, передбачуваності, логіки, постійності в тому мінливому середовищі, в якому працює керівник.

Існування та розвиток кожної організації мають циклічний характер, проходять певні стадії життєвого циклу, тобто організації зароджуються, розвиваються, процвітають, слабшають і припиняють існування. Усе це визначає особливості виробничо-господарської, інвестиційної, фінансової діяльності організації. Тому керівник повинен знати, на якому етапі розвитку (життєвого циклу) перебуває його організація, щоб оцінити, наскільки прийнятий стиль керівництва відповідає цьому етапу (фазі розвитку).

Життєвий цикл використовується для пояснення того, як організація проходить через етапи народження, зростання, зрілості та спаду. У зв'язку з цим концепції життєвого циклу приділяється велика увага.

Життєвий цикл організації, вся її діяльність охоплює низку стадій (фаз).

На стадії народження (реєстрація, початкове інвестування діяльності) визначається мета, яка полягає у виживанні, а також формується стиль керівництва. Ставиться основне завдання — вихід на ринок, забезпечення виживання в умовах збиткової діяльності, забезпечення в достатніх обсягах капітальних вкладень для започаткування діяльності організації та досягнення високих темпів зростання прибутку.

На стадії розвитку пріоритети змінюються. Метою стають прискорення зростання, нарощення обсягів виробництва і збуту, формування іміджу, зростання прибутку, виживання за рахунок жорсткого керівництва, розширення частини ринку, збільшення оплати праці.

На стадії зрілості мета полягає в систематичному збалансованому зростанні, максимізації прибутків та обсягів виробництва, формуванні індивідуального іміджу, завоюванні більшої частини ринку, орієнтації на галузеву диверсифікацію діяльності з метою підтримання конкурентоспроможності.

На четвертій стадії старіння (спаду) організації метою стає збереження досягнутих результатів. Поступово згортається діяльність, знижуються прибутковість, фінансова стійкість, спостерігається бюрократична криза.

На стадії відродження мета полягає в оновленні всіх функцій організації за рахунок колективізму і впровадження наукової організації праці (НОП), забезпеченні умов для зростання прибутковості, залученні значних обсягів інвестицій.

У процесі розвитку (еволюції) організація формує свою культуру, яка характеризує якісні аспекти управлінської діяльності та її відповідність економічним, організаційним, соціальним, екологічним, ергономічним, фізіологічним, естетичним, психологічним і технологічним вимогам.

Культура організації – це сукупність цінностей, традицій, норм поведінки, поглядів, властивих її членам.

Організаційну культуру формують об'єктивні та суб'єктивні елементи. До суб'єктивних елементів культури організації належать організаційні табу, звичаї, ритуали, зразки поведінки, мова спілкування, гасла тощо. Об'єктивні елементи – місце розташування організації, дизайн і обладнання робочих місць, престиж та імідж організації тощо.

Тривалість життєвого циклу для різних організацій і підприємств у різний час і за різних обставин різна. Факторам і методам виживання та подовження часу існування організації в теорії менеджменту приділяється значна увага. Серед таких теорій найпоширенішими є теорія виживання організації в умовах " структурного зрушення" і концепція " біологічного підходу" А. Ерелі і Ж. Моно.

Успіх і діяльність організації залежать від різноманітних факторів. За рівнем впливу виокремлюють мікроекономічні, які діють на рівні підприємства, та макроекономічні фактори, вплив яких виявляється на рівні держави та галузей.

Мікроекономічні фактори (фактори внутрішнього середовища) організації містять п'ять складових: цілі, структуру, завдання, технологію та персонал організації.

Мета – це бажаний результат діяльності організації (групи), якого прагне досягти група, працюючи разом. Цілі відрізняються за тривалістю та змістом. Залежно від характеру організації можливі різноманітні цілі. Так, бізнес-організація, як правило, ставить за мету створення певних товарів у рамках специфічних обмежень. Ціль такої організації – рентабельність і продуктивність, отримання прибутку, зменшення витрат. Державні організації не мають на меті отримання прибутку, але ставлять за мету зменшення витрат.

Структура організації (організаційна структура) – це взаємовідносини рівнів управління та функціональних сфер, побудованих у формі, яка дає змогу ефективно досягати цілей організації. Організаційна структура визначає розподіл робочих завдань, а також розміщення і використання ресурсів. Організаційна структура визначається також як:

- комплекс формальних завдань, що призначаються співробітникам і підрозділам;

- взаємовідносини формальної підзвітності, включаючи лінії владних повноважень, відповідальність за прийняті рішення, кількість рівнів ієрархії та норму керованості;

- розробка системи, що забезпечує ефективну координацію діяльності працівників відділів.

Будь-яка компанія так чи інакше стикається з проблемою організаційної структури. Часто лише реорганізація, тобто зміна організаційної структури, дає змогу пристосовуватися до змін ринкового середовища, підтримати нову стратегію, запровадити інноваційну технологію виробництва. Останнім часом багатьом компаніям доводиться змінювати свої структури, щоб створити можливості для використання Інтернету та е-бізнесу.

Сьогодні дедалі більше компаній намагаються перебудовувати свої структури, ставлячи дві цілі – інтенсифікацію спільної діяльності їх структурних підрозділів і підвищення ступеня гнучкості, що приводить до перетворення цих компаній на мережеві організації. Особливістю таких організацій є наявність лише декількох визначальних стрижневих видів діяльності, а виконання інших функцій доручається стороннім спеціалістам.

Під організуванням розуміють процес, спрямований на створення організаційної структури і включає розміщення і використання організаційних ресурсів для досягнення стратегічних цілей компанії, що відображається в поділі праці на рівні підрозділів, відділів і за видами діяльності, формуванні структури влади і механізмів координації виконання різноманітних виробничих завдань.

Виконання різноманітних завдань організації стає можливим завдяки поділу праці, який відбувається в ній у двох внутрішніх формах – горизонтальній і вертикальній.

Горизонтальна форма означає поділ колективної діяльності підприємства на окремі складові – спеціалізовані предметні види діяльності (окремі роботи), спрямовані на виконання різних завдань. У кожному підрозділі підприємства співробітники виконують лише ті завдання, які належать до їх спеціалізованих функцій. Такий поділ загального великого поділу праці на численні прості спеціалізовані завдання дає змогу досягати вищої продуктивності праці порівняно з тим, коли працівники працюють окремо і кожний виконує всю сукупність різних операцій, необхідних для виготовлення одиниці певного продукту.

Однак, незважаючи на очевидні переваги спеціалізації, вона має свої межі, оскільки надмірно високий її рівень призводить до ізоляції працівників у процесі праці, породжує незадоволення виконанням одноманітних, монотонних операцій. Тому сьогодні багато компаній переходять до поєднання виробничих завдань для виконання їх об'єднаними в команди співробітниками.

Вертикальна форма визначає вертикальний поділ праці, що забезпечує роботу з координування дій у процесі діяльності організації. Така діяльність з координування роботи багатьох працівників різних підрозділів і дільниць є основою структури управління організації. Вертикальний поділ діяльності породжує управлінський ланцюг — нерозривну лінію владних повноважень, пов'язаних із відповідальністю, підзвітністю і делегуванням владних повноважень.

Завдання – види робіт, які необхідно виконати певним способом та в обумовлений термін, використовуючи предмети і знаряддя праці, інформацію, людей тощо.

Технологія – це засіб трансформування ресурсів (матеріали, сировина, люди, інформація тощо) в продукти чи послуги, які заздалегідь заплановані в продукт або виріб. Це поєднання кваліфікаційних навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних технічних знань, необхідних для здійснення бажаних перетворень у матеріалах, інформації чи людях. Технологія сформувалася у процесі революційних змін в історії розвитку виробництва: промислової революції, стандартизації, механізації та автоматизації із застосуванням конвеєрних складальних систем. За рівнем організації виробництва технології поділяються на три категорії:

- одиничне, дрібносерійне та індивідуальне виробництво;

- масове, або великосерійне виробництво;

- безперервне виробництво.

Розрізняють також багатоланкові, посередницькі та інтенсивні технології.

Персонал організації – це внутрішній найважливіший фактор організації. Його роль визначається здібностями, кваліфікацією, талантом, освітою, потребами, сприйняттям корпоративного духу, фаховістю, поведінкою, схильністю до певної діяльності, ставленням до праці, позицією, розумінням цінностей, оточенням тощо.

Макроекономічні фактори, тобто фактори зовнішнього середовища, справляють вплив на рівні галузей або держави. До них належать законодавчі акти, укази, постанови органів державної влади, система економічних відносин у державі, стан економіки, міжнародні події, міжнародне оточення, науково-технічний прогрес, політичні, соціально-культурні обставини, особливості міжнародних економічних відносин.

У формуванні іміджу організації велике значення мають внутрішня культура організації та її взаємодія з культурою зовнішнього середовища.

Культура (лан. cultura – обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) – специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної та духовної праці, системі соціальних норм і утворень, сукупності ставлення людей до природи, що характеризують суспільство в цілому чи організацію.

Кожна організація має атрибути, які створюють її імідж.

По-перше, це цілісність загального (фірмового, корпоративного) стилю співробітників – від прибиральника до генерального директора, причому не тільки зовнішнього, а й діяльнісного, поведінкового. Це і стиль керівництва, управління, міжособистісного спілкування, і робота секретарів керівників підприємства, і стиль проведення нарад та корпоративних вечірок тощо.

По-друге, це вигляд фасаду офісу, вивіски, під'їзду, внутрішнього двору. Важливий і внутрішній інтер'єр – меблі, їх розташування, картини, квіти, куточки для відпочинку, місця для відвідувачів.

" Зовнішність" організації, її імідж, залежить від багатьох складових діяльності: від того, чим займається організація, хто її клієнти, які люди в ній працюють, якими ресурсами вона володіє, як вона прагне виглядати в очах тих, хто її оточує тощо.

Важливим атрибутом іміджу компанії є її репутація. Для формування репутації компанії часто використовують так звану піар-технологію (англ. PR, publik relations – зв'язки з громадськістю, паблік рилейшнз) – діяльність, що спрямовується на досягнення взаєморозуміння між організаціями (підприємствами, фірмами, громадськими об'єднаннями) та громадськістю.

Зв'язки з громадськістю необхідні перш за все для того, щоб розуміти запити, потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, уподобання людей. Будь-яка суспільна діяльність (бізнес) може успішно розвиватися лише тоді, коли відповідає певним суспільним потребам, займаючи при цьому свою особливу нішу.

Паблік рилейшнз пояснює не соціальну значущість конкретного продукту або послуги, а необхідність існування самої компанії. При розробці PR-стратегії треба виходити з того, яке враження, на кого і з ким разом компанія хоче справити – і все це для створення умов, найсприятливіших для розвитку бізнесу. Основні завдання PR: повідомляти, інформувати про компанію, просувати її імідж, а також підтримувати корпоративні культурні цінності всередині компанії.

Здійснюючи зв'язки з громадськістю, компанія робить прозорою власну культуру, тобто корпоративна культура компанії стає частиною її іміджу.

До корпоративної культури зараховують усі ті атрибути, які належать до культури взагалі: систему цінностей, правил, норм, міфи, традиції, ритуали, способи циркуляції інформації, мову тощо. Це певна система загальних цінностей, відносин та орієнтирів стосовно того, що відбувається у фірмі. Вона пізнається менеджерами та іншими співробітниками організації у процесі вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем. Розуміння культурних традицій, які сформувалися в організації, дає можливість новим членам організації правильно мислити, відчувати і розуміти колег.