Історія формування займенників

Витоки сучасної системи займенників сягають індоєвропейської доби. З того часу частина іменників злилася з прикметниками, прислівниками, сполучниками і частками. Вказівні займенники, що вживалися при коротких прикметниках у постпозиції, зрослися з ними і започаткували особливий граматико-семантичний і словотвірний тип повних прикметників, який у сучасній українській мові витіснив короткі прикметники. Займенники, що функціонують у сучасній українській мові, зберігши індоєвропейські та праслов’янські елементи, зазнали значних змін. Найголовніші з них такі:

1. У праслов’янській мові було три варіанти займенника я: найдавніший язъ, аз і новіший я. Найновіший займенник я майже в усіх слов’янських мовах, крім болгарської і македонської, замінив собою форму язъ. У давньоруській мові XI-XII ст. старослов’янська форма язъ найчастіше вживалася в текстах релігійного змісту, а форма я була провідною в живій мові східних слов’ян. У сучасній українській мові вона залишилася єдиною формою займенника 1-ї особи однини.

У неслов’янських мовах є споріднені форми (лит. аš, давньопрус. as, вірм. еs, лат. еgо, давньоінд. аham, 
 авест. azem, давньоперс. аdam), отже, за походженням це індоєвропейський займенник. Основа займенника я в називному відмінку і основи відповідних словоформ у непрямих відмінках (мене, мені, мною, на мені) є суплетивними, що пояснюється втратою звука [м] і збереженням звука [а]
 у формі називного відмінка займенника я, а в непрямих відмінках – втратою звука [а] і збереженням звука [м]
 (пор.: давньоінд. аham, авест. azem, давньоперс. аdam).

2. Дуже давній займенник ти. Він нині вживається в усіх слов’янських мовах (рос. ты, білор. ты, болг. ти, макед. ти, словен. ti, словац., чес., польс. ty, серб. ти). У неслов’янських мовах споріднені форми (лит. tu, лат. tu, вірм. du, давньопрус. tu, давньоперс. tuvam, авест. tvem, давньоінд. tvam, tuvam), отже, за походженням це індоєвропейський займенник. Його форми давньоперської (tuvam), давньоіндійської (tvam) та авестійської мов (tvem) дають матеріал для пояснення звукових змін у структурі основ присвійного займенника твій (твоя, твоє, твої).

3. Сучасний займенник ви виник із праслов’янського *vy (пор.: рос. вы, старосл. ви, білор. ви, болг. ви, сербохорв. ви, словен. vi, польс. wy). Інші індоєвропейські мови мають на початку кореня або v- (лат. vos, авест. vo), або j- (лит. jus, гот. jus). Споріднені форми в індоєвропейських неслов’янських мовах (давньопрус. wans – Зн. в.; давньоінд. vas - Зн. і Р. в.; лат. vos) пояснюють походження закінчення -ас родового і знахідного відмінків в українській мові: ви – вас; інші форми (авест. yuzem, давньоінд. yuyam) пояснюють походження закінчень давального і орудного відмінків -ам, -ами: нам, нами.

4. Сучасний займенник ми виник у праслов’янській мові, оскільки початковим звуком кореня в усіх слов’янських мовах є звук [м] (укр. ми, рос. мы, білор. мы, болг. ми), а в неслов’янських індоєвропейських мовах то кореневий т- (лит. mes, давньопрус. mes), то кореневий w- (гот. wies), то кореневий n- (лат. nos). Крім цих, фіксуються ще й форми (давньоінд. vayam, авест. vaem), які пояснюють походження закінчень давального і орудного відмінків: нам, нами.

Називний відмінок займенника ми і його форми в непрямих відмінках в українській мові перебувають у суплетивних відношеннях: ми – нас, нам, нами. Суплетивність пояснюється тим, що сучасні форми типу нас, нам, нами були утворені від займенника ни (в значенні “ ми ”), що, хоч і дуже рідко, але вживався в давньоруській мові, а потім вийшов з ужитку і замінився на ми, пор.: лат. nos (ми), продовжуючи вживатися в західноукраїнських говірках: ни (ми).

5. Присвійні займенники мій, твій, свій виникли в праслов’янський період, маючи корені, спільні для слов’янських і неслов’янських індоєвропейських мов (рос., білор. мой, твой, свой; болг. мой, твой, свой; сербохорв. мoj, твoj, cвoj; чес. muj, tvuj, svuj; польс. moj, tvoj, 
 svoj; прус. mais, twais, swais; лат. meus). Отже, давньоруські присвійні прикметники утворилися від індоєвропейських коренів mo-, тво-, сво- за допомогою детермінативів - jo (чол. і сер. р.) та -ja (жін. p.).

6. Присвійні займенники наш, наша, наше, ваш, ваша утворилися в праслов’янську добу від родового відмінка (жін. р.) і зумовлюють зміну с на ш.

7. Вказівні займенники jь (и), jе (є), jа (я) та онъ, оно, она були надзвичайно близькі за значенням і функцією. Це призвело до диференціації у їх вживанні. По-перше, займенники онъ, оно, она стали предметно-особовими і замінили собою у називному відмінку однини, множини і двоїни займенники jь (и), jе (є), jа (я), зберігши без змін їх форми в непрямих відмінках. Так склалася ще в праслов’янській мові суплетивна ситуація: форма називного відмінка мала основу займенника *он-, а форми родового, давального, знахідного, орудного, місцевого відмінків мали основу займенника *jь-: онъ, jего, jему, jiмъ, jемъ. По-друге, займенники jь (и), jе (є), jа (я) почали перетворюватися на флексійну частину членних займенників (тъи, тоє, тая), дієприкметників (несений, несеноє, несеная), прикметників (пятый, пятое, пятая, новъи, новое, новая).

8. У давньоруській мові існували займенники инъ, ино, ина праслов’янського походження. В староукраїнській мові найчастіше в членній формі вони вживаються в трьох варіантах: иное (основа ин- + закінчення), инниє (основа ин- + прикметниковий суфікс -н- + закінчення), иншии (основа ин- + прикметниковий суфікс -ш- вищого ступеня + закінчення). Останній варіант закріпився як єдина форма української літературної мови.

9. Форми двоїни неособових займенників здавна почали витіснятися відповідними формами множини. Замість форм двоїни у староукраїнських пам’ятках поширені форми множини і лише зрідка трапляються форми двоїни: очима своима. Сучасна українська літературна мова втратила їх повністю. Лише означальний займенник весь (все, вся) в орудному відмінку множини зберігає давнє закінчення двоїни: всі – всіма.

Отже, займенник як клас слів протиставляється іменникові, прикметникові, числівникові і прислівникові дейктичним характером категоріального значення; дейктичною, анафоричною і кванторною функцією; специфічним виявом морфологічних категорій роду, числа і відмінка; наявністю розірваних словоформ; наявністю розчленованих і нерозчленованих (синкретичних) грамем у категоріях істоти/неістоти, роду, числа; симбіозом відмінкових грамем іменникового, прикметникового і займенникового типу в словозмінній парадигмі; здатністю самостійно утворювати завершені однослівні і багатослівні речення; сполучувальною функцією в складнопідрядних реченнях; нерозгалуженою системою суфіксів; своєрідністю розрядів.