Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Причини виникнення та рушійні сили та наслідки Гайдамацького руху на Правобережжі у 18 ст.






Коріння гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново колонізацію.

Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, і свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Деякі з колишніх магнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених магнатських фамілій. Користуючись з ослаблення королівської й взагалі всякої влади в державі, магнати захоплювали т. зв. королівщини, українські староства, й зробили їх дідичними в своєму роді. Так, староство канівське опинилося в руках Потоцьких, корсунське й чигиринське в руках Яблоновських, черкаське — Сангушків. Шляхта опиняється в великій залежності від магнатів, і її ославлена свобода є властиво фікцією: більша частина шляхти дістає свої володіння або за допомогою магнатів, або просто від них. Шляхта, яка слідом за великими власниками з’являється на Україні, попадає в повну залежність від магнатів. Лише невеликій частині вдалося відшукати й повернути свої колишні землі; більша частина дістає маєтки вже від магнатів на умовах васальної залежности або оренди, а то й просто вступає до них на службу в характері управителів, адміністраторів, економів, офіціалістів і т. д.

Та ось помалу «пільгові роки» минали. Більшість земель по латифундіях була роздана дрібній шляхті в оренду або в застав. Панщина щільніше присувалася до селян, які вже були звикли до повної волі; шляхта, яка тепер безпосередньо мала діло з селянами, почала вимагати від них щораз більше праці на свою користь. Зростала сіть панської адміністрації й щораз тісніше обхоплювала життя селянина з усіх боків. Відновилася з появою римо-католицького духовенства й колишня нещаслива політика навертання православних на унію. Все це дратувало народ і викликало з його боку реакцію. Але тепер не було кому, як колись за часів козаччини, організувати опір, і перед тими, що не хотіли миритися з кріпацькими порядками, залишився тільки шлях пасивного опору або індивідуальної боротьби: або тікати знову кудись за кордон, шукати собі щастя-долі десь на Гетьманщині, в Молдавії, Туреччині, або ж підшукати собі ватагу однодумців, не боятися стати поза межами закону й вести боротьбу, мстивши своїм соціальними гнобителями. В недавно заселеному краю було багато бродячого авантурницького елементу, щоб постачати людський матеріал для таких ватаг. Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі на заможних людей. Але в самих розбоях був виразно помітний момент соціальної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати імя гайдамаків, здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні месників за свої кривди.

Був ще один момент, який відіграв роль в розвитку гайдамаччини, а саме — близьке сусідство з Запорожжям. Степи запорозькі служили пристановищем, де гайдамаки переховувалися від переслідувань з боку польських властей, де вони могли відпочивати після своїх наскоків, організовуватися й робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, не вважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і різних потаємних схованках. Та й чимало запорожців вступало, розуміється нелегально, в ряди гайдамаків, було організаторами й ватажками гайдамцьких відділів, допомагало їм зброєю, кіньми і взагалі матеріяльними засобами. Нарешті треба згадати, що на боці гайдамаків було часом спочуття й православного духовенства, озлобленого переслідуванням з боку уніатів, які намагалися навернути його силоміць на греко-католицький обряд.

Все це зумовило таке становище, що гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент. В. Антонович у своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. Польська адміністрація в краю й шляхта опиняються перед дуже складним завданням: організувати оборону проти гайдамацьких куп, які починають вести постійну, безперервну партизанську боротьбу й роблять неможливим хоч трохи спокійне ведення господарства в краю. Польська держава розпоряджала в половині XVIII віку дуже незначною військовою силою

Сили не вистачало ані на те, щоб обороняти границі держави, ані на те, щоб підтримувати внутрішній спокій. Уряд робив спробу зорганізувати міліцію з дрібної, так званої чиншової шляхти, але з цього нічого не виходило, так само, як і з найманої за гроші міліції: до таких найманих міліцій ішов усякий авантуристичний люд, який у мирний час грабував населення, а підчас розрухів переходив на бік гайдамаків. Залишилася ще одна сила, яка фактично й була одинокою опорою панської влади на неспокійній українській землі, це були так звані «надворні міліції», утримувані на свій кошт магнатами, власниками великих земельних латифундій. Польські магнати здавна звикли мати своє надвірне військо. Не маючи змоги цілком викорінити гайдамацький рух, польська адміністрація раз-у-раз зверталася за допомогою до російських властей, до російського посла в Варшаві і навіть просто до Петербургу. Російська влада наказувала своїм пограничним агентам ловити гайдамаків і карати, не дозволяти їм переходити на російську територію, та взагалі подавати польським властям поміч у боротьбі з гайдамацьким рухом. З наказу російської влади й запорозька січова старшина переслідує гайдамаків. З свого боку польська адміністрація, вважаючи запорозьких козаків за головних помічників гайдамаків, хапалася репресій супроти запорожців: вона часто захоплювала запорожців, які приходили на правобережну Україну з торговою метою, і страчувала їх. Так, наприклад, одного разу в Брацлаві підчас ярмарку заарештовано й страчено близько трьохсот запорожців; другого разу в Немирові повішено 18 запорожців, які приїхали купувати хліб. Дуже часто польські військові команди заскакували на запорозьку територію й руйнували запорозькі оселі. Все це, розуміється, тільки загострювало обопільне ворогування.

Весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанчий рух. Купи збунтованих селян били й виганяли шляхту та жидів, захоплювали цілі міста й містечка. Літом рух перекинувся на Поділля й на південно-західну Волинь. На Поділлі на чолі руху став козацький сотник Верлан, що був начальником надвірної міліції князів Любомірських. Він збунтував свою сотню, назвав себе полковником і зорганізував з повстанців цілий полк. Він скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан узяв Броди, Жванець і розпустив свої відділи аж під самий Львів. Повстання почало прибирати поважний характер. Але тимчасом росіяни посадили на польський престол Августа III саксонського, поляки мусили його признати, й тепер російське військо почало приборкувати народний рух. Без особливих зусиль росіяни розбили повстанчі купи. Провідники на чолі з Верланом утекли до Молдавії. Але чимало повстанців залишилось й вело далі по виході з краю російських військ партизанську боротьбу. Запорожець Грива зорганізував велику купу гайдамаків і взяв навіть міста Чигирин і Крилов. Цілих два роки 1737 і 1738-й ішла боротьба польських військових команд із гайдамаками. Тільки за допомогою козацького сотника Сави Чалого, який став на польську службу, вдалося приборкати гайдамаків. Сава Чалий навіть взяв і зруйнував запорозький Гард, себто кріпость, над річкою Бугом. Але скоро після того запорожці помстилися, вбивши Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року.

Партизанська боротьба з гайдамаками прибрала хронічний характер. Доки польська влада мала діло з гайдамаками-професіоналами, ті чинили попросту розбійні наскоки на маєтки та міста, то ще сяк-так давала собі з ними раду. Але час від часу серед української селянської маси, вічно незадоволеної з свого становища, нагромаджувалася енергія для нового вибуху; тоді гайдамаки були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе організаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорганізувалися на запорозькій території, перейшли границю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серйозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорганізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого плану, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас грабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воєводств припинила повстання.

Україна затихла. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який своїм грізним характером залишив позаду всі попередні рухи. Це була так звана Коліївщина 1768 року. Маючи своє коріння в умовах соціально-економічного й політичного життя на правобережній Україні, це повстання було зв’язане з подіями міжнародного характеру. Новіший дослідник Коліївщини, Гермайзе підкреслює, що епоха Коліївщини була добою занепаду поміщицького господарства, тією переходовою добою, коли ринки збіжевого експорту переносилися з берегів Балтійського моря на береги Чорного. Це були часи непевності в економічному житті й відсутності виразних шляхів господарського розвитку. Це все відбивалося на відносинах між дідичами й селянами, викликало серед останніх неспокій і хвилювання. На південній Київщині, що була заселена пізніше від інших частин правобережної України, довше, ніж де інде, затяглися пільгові роки свободи від панщизняних обов’язків. Але тепер і тут ці роки вже скінчилися. Населення, яке мало недалеко від себе вільне Запорожжя, хвилювалося й навіть невеликі панщизняні тягарі відчувало якесь насильство над собою.

Політичну ситуацію дуже зручно використали керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському монастирі. На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівки, став запорожцем, а весною 1767 року з’явився на Україні під виглядом монастирського послушника, спочатку в Жаботинському, а потім у Мотронинському монастирі. Тут весною 1768 року він підняв повстання. Проф. Гермайзе вдалося документально встановити, що ядро Залізнякового війська складалося з людей, які прийшли із Запорожжя; це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були різні наймити, які працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.

Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, вважає, що гайдамаки мали певний план: обхопити Київщину з усіх боків, і через те повстання розпочалося майже зразу в чотирьох пограничних пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. Він вивів із собою зпід Мотронинського монастиря відділ у кілька сот людей і вирушив із ним) через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку на Україну. По всіх містах і скрізь по селах повстанці вирізували шляхту й жидів. Народ брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контингент повстанців цілими купами. Головним об’єктом Залізнякового походу було місто Умань.

Умань належала магнатській родині Потоцьких. Це був дуже важний торгівельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдавією й Туреччиною. Місто було укріплено. В ньому було багато заможного населення, багато чужих купців, тут була василіянська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком. На чолі місцевої управи стояв із титулом губернатора довірений Потоцьких Младанович. В його розпорядженні був невеликий військовий відділ, а головною силою була козацька міліція під командою сотника Івана Гонти.

Перехід Гонти на бік повстанців був рішаючим для долі Умані. 18 червня гайдамаки підійшли до міста, а на другий день воно було взяте. Стався страшний погром шляхти й жидів, підчас якого загинуло близько двох тисяч людей. Младанович був убитий, але Гонта врятував його дітей так само, як урятував він, кого тільки міг зпоміж шляхти. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголошено гетьманом, а Гонту полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти православіє, або покинути край. Зпід Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

Але доля повстання залежала від того, як поставиться до нього російський уряд. Спочатку російські власті ставилися до гайдамацького руху доволі доброзичливо. Ослаблення Польщі через внутрішні розрухи не суперечило інтересам російської політики. Російський посол у Варшаві Рєпнін радив начальникові російського корпусу в Польщі генералові Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не вживати проти них збройної сили; він радив поводитися з ними ласкаво, по приятельськи. В залежності від таких поглядів і російська політика щодо гайдамацького руху носила спочатку подвійний характер. Але ця подвійність тільки провокувала гайдамаків, які були свято переконані, що вони роблять в інтересах російського уряду.

Одначе картина перемінилася відразу після того, як один гайдамацький відділ, гонячися за шляхтою й за жидами, перейшов турецьку границю й спалив турецьке місто Балту, де хотіли сховатися втікачі. Це викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдавського князя. Турки грозили війною, Росія ще не була до війни готова, й серед урядових кругів настав переполох. Рєпнін зараз же написав до Кречетнікова про потребу негайних репресій проти гайдамаків, це саме писала з Петербургу й цариця Катерина. Доля повстання була тим самим вирішена. Кречетніков вислав зпід Бердичева полк російських козаків під командою полковника Гурєва. Той наблизився до Умані й завів приятельські переговори з гайдамаками. Так було доти, доки не прибув йому на підмогу ще полк піхоти. Тоді Гурєв закликав до себе на бенкет гайдамацьких ватажків, котрі не сподівалися з його боку нічого злого, й звелів їх заарештувати; потім кинувся на гайдамацький табор і почав забирати в полон гайдамаків. Він захопив 900 людей, а решта розбіглася. В руки Гурєва попали Залізняк, Гонта й цілий ряд менших ватажків. Тимчасом прибув із військом і генерал Кречетніков. Він звелів віддати гайдамаків, які були польськими підданими, до рук польським властям, а російських підданих вирядити на суд до Київа. Коли прибув відділ польського війська, йому було передано 846 полонених із Гонтою на чолі. Суд і кара мали надзвичайно жорстокий характер, відповідно до страшенного озлоблення польської сторони. Головний суд відбувся в селі Кодні коло Житої під проводом генерала Стемпковського. Не зважаючи на інтервенцію гуманного короля Станіслава Августа, майже всіх бранців після жорстоких тортур покарано смертю. Другим місцем суду було село на Поділлі.

Російський уряд мусив карати тих учасників повстання, які були підданими Росії. Властиво кажучи, покарання гайдамаків мало носити демонстраційний характер, щоб показати туркам, а також ляхам, що російський уряд не співчуває повстанню й не несе за нього відповідальності. Тому частина присудів мала бути виконана на турецькій границі в присутності запрошених на це видовище турецьких урядовців, а частина на польській території. Всі 250 гайдамаків із Залізняком на чолі, привезені до Київа, були засуджені на смерть, але властям була дана таємна інструкція замінити смертну кару вже в самий момент виконання карою на тілі: гайдамаків мали бити кнутом, вирвати кожному ніздрі, покласти гарячим залізом тавро на чолі та на щоках, і після того вислати на вічні каторжні роботи до сибірських рудників.

Повстання таким чином було задавлене, але причин народного незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовір’я до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі різних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства та селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім неповинно. Серед цієї тривожної атмосфери закінчилося польське панування на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєводства Київське, Брацлавське, Подільське і східну частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1795 року забрала Росія й решту Волині та ще східну частину Холмщини; головну частину Холмщини забрала Австрія. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в нову фазу свого життя.

Тож, я вважаю, що гайдамацький рух був боротьбою за національне визволення. Тому що люди боролися за свою свободу, незалежність та гідні умови життя. Прикладом цього можуть бути наведені вище факти, такі як героїчні вчинки Гонти і Залізняка. Звичайно, були і псевдо гайдамаки, метою котрих було власне збагачення шляхом розкрадання майна інших людей.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал