Галицько-Волинське князівство та його дипломатія.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

Дипломатія Галицько-Волинської Русі.

Відповідно до свого геополіт. становища й особ­ливостей політ, життя Давньоруської д-ви Га­лицько-Волинська Русь була своєрідним міст­ком, що з'єднував схід.-слов. світ із країнами Заходу й Півдня. Уже на початку складення територій Галицької й Волинської земель (ІІ-а пол. XI — поч. XII ст.) їхні князі виявились втягненими в стосунки з традиційними дип. парт­нерами Київської Русі: Візантією, Угорщиною. Польщею, Болгарією. Давньоруські літописи, візантійські істор. твори й зах.-європ. хроніки скупо розповідають про дипломатію перших відомих нам із джерел західноруських князів — Ростиславичів. Особливо активну зовн. політику проводив Василько Ростиславич, князь Теребов-ля, який у 90-х XI ст. успішно воював із Поль­щею та мав намір заволодіти нею, претендував на частину Болгарії, використовував для цього кочові племена печенігів, берендеїв, торків. Його старший брат Володар, князь перемишльський, був дип. партнером і союзником Візантії, 1104 ви­дав свою доньку Ірину за сина імп. Олексія І Ісаака. Володар і Василько спирались на союзи із зах. сусідами в протистоянні київ. кн. Володи­миру Мономаху. 1123 вони разом з угорськими, польськими й чеськими загонами допомагали претендентові на київ, престол Ярославу Свято-полчичу здобувати м. Володимир із тим, шоб після цього рушити на Київ. Успіху вони не досягли. 3овн. політика Галицько-Волинської Русі біль-ої частини XII — XIII ст. значною мірою від­різнялась від дип. зв'язків попереднього часу з Візантією, країнами Зах. і Центр. Європи. Відійшли в минуле великі війни, масштабні мор. й суход. походи руських на Царгород, важ­ливі міждерж. угоди, обміни повноважними по­сольствами, одне з яких очолювала навіть сама кн. Ольга (946). Удільна (феодальна) роздробле­ність, яка в сер. XII ст. розколола Русь на півтора десятка великою мірою авт. земель і князівств, стала гол. причиною того, що дип. стосунки між Галицько-Волинською Руссю, Візантією та країнами Заходу здрібнювались, зводились до локальних і нерегулярних контактів поміж га­лицькими і волинськими князями та государями тих чи інших д-ав, переносились переважно до церковної сфери. Уламки відносин із Візантією із сер. XII ст. майже повністю зосередили у своїх руках галицькі й волинські князі, а Га­лицька й Волинська землі висунулись на перший план за інтенсивністю (дуже відносною порівняно з X — І пол. XI ст.) і важливістю цих нових зв'язків з імперією. Галицьке князівство, що утворилось на поч. 40-х XII ст. і швидко ви­сунулось у перший ряд давньоруських держ. утворень, від самого початку свого існування намагалось вести незалежну політику щодо Ві­зантії та водночас спиратись на неї в суперництві з іншими руськими князівствами, насамперед Волинським. Перший галицький князь Володи-мирко Володаревич доклав багато зусиль для того, щоб залишитись суверенним володарем і по відношенню до Києва, спираючись при тому на Візантію та Польщу.

У 60-і його син Ярослав Осмомисл, що доти був вірний угоді батька з Візантійською імп., та й сам, мабуть, підписав із нею дружній договір бл. 1162, незабаром по тому уклав спрямований проти неї союз із Угорщиною, а 1164 підтримав суперника імп. Мануїла І — Андроніка Комні-на, надавши останньому політ, притулок. Імпе­раторові довелось піти на замирення із супер­ником і відновити договірні стосунки з галиць­ким князем. Київ, літопис XII ст. розповідає про обмін посольствами між Константино­полем і Галичем. Після цього Мануїл І зумів розладнати русько-угорський альянс. Т. ч., на­прикінці XII ст. пожвавились стосунки Гали­цько-Волинської Русі з Візантією. 1197 чи 1198 волинський кн. Роман Мстиславич відгукнувся на прохання візантійського патріарха про допомогу, розбив і відігнав половців від Констан­тинополя. У 40-х XII ст. тісними були зв'язки між Галицько-Волинською Руссю й Угорщи­ною, що втручалась у внутр. суперництво в краї, допомагаючи то галицькому, то волинському князеві. Однак близькі стосунки з Угорщиною не заважали дип. контактам обох государів із Польщею. Волинське князівство в 30 — 40-х схилялось до тривалого союзу з Польщею, сві­доцтвом чого може бути династичний шлюб 1136 між краківським кн. Болеславом IV і небогою волинського кн. Ізяслава Мстиславича; далі подібні русько-польські династичні шлюби відбувались неодноразово.

1199 Роман Мстиславич об'єднав Галичину з Волинню, утворивши сильне Галицько-Волин­ське князівство. 1204 чи 1205 він уклав потрій­ний союзний договір із польським кн. Леше-ком й угорським королем Андрієм. Та після загибелі Романа в польському поході (червень 1205) створена ним д-ва розпалась, на 40 років поринувши у вир удільної роздробленості. У Га-лицько-Волинській Русі порядкували бояри, а спадкоємці Романа Данило Галицький і Василько Романович сиділи на клаптику Волині. Угорсь­кий король і польський князь підступно пору­шили умови угоди з Романом і намагались загарбати його князівство, уклавши 1214 у Спі-ші договір про розділення між ними Галицько-Волинської Русі. Король добився від папи проголошення його сина Коломана галицьким королем, однак народ не визнав того й повстав проти нього 1215. Досягши повноліття (1219), Данило Романович розпочав б-бу за відновлен­ня батьківського князівства. Він виявив себе ви­датним полководцем і дипломатом, вступаючи в угоди то з тодішнім галицьким князем Мсти­славом Удатним, то з Польщею, то з Угорщи­ною, то з Литвою. Суто дип. засобами 1219-20 Данило Романович зумів роз'єднати союз Угор­щини з Польщею, що послабило їхній тиск на Волинь. У наступні роки він обмежив поль­ську агресію, залучивши в союзники Литву. У 30 — 40-і Данило мав союзником мазо-вецького князя Конрада, якому він сприяв у змаганнях за краківський, головний тоді в Польщі, престол. На кінець 30-х Романовичі зуміли відновити свою владу над Волинською землею.

По смерті галицького князя Мстислава (1228), що необачно перед тим передав Галицьке кня­зівство своєму зятеві, угорському королевичу Андрію, Данило розпочав б-бу за повернення галицької спадщини Романа. Він діяв у важкій для нього міжнар. обстановці: у Галичі сидів із за­логою угорський королевич, у краї порядкували бояри, які підшукували суперників Данилові серед руських удільних князів, протиставляючи йому спочатку белзького князя Олександра, а далі чернігівського княжича Ростислава Михайло­вича. При тому у внутр. справи Галицько-Волин-ської Русі постійно втручались Польща (кра­ківський престол) та Угорщина. Напередодні монголо-татарської навали на Русь (1238) Данило вигнав із Галича й угрів, і Ростислава та об'єднав Галичину з Волинню. Однак вторгнення орд Батия, винищення населення, зокрема бояр і рицарства, руйнування міст і сіл послабили князівську владу. На горизонті політ, життя знову з'явився Ростислав Михайлович (1241). Напруживши всі сили, виявивши воєнний і дип. таланти, Данило роз'єднав ворожі сили, здолав у битві під Ярославом (1245) приведені Ростис­лавом угорське та польське війська й остаточно став великим князем галицько-волинським. По тому Угорщина запропонувала йому мирну угоду, а польські князі зробились його союзника­ми. У наступні роки Данило Романович втруча­вся в польські справи, впливав на заміщення краківського престолу, заволодів на час Люблін­ською землею. Із ним рахувались можновладці багатьох європ. країн.

1252-53 Данило брав участь у європ. змаганнях за австр. спадщину — корону Австрії, що по смерті герцога Фрідріха зробилась предметом б-би між Священною Римською імперією, Угорщиною, Чехією та Галицько-Волинською Руссю. Пере­бування його сина Романа на австр. престолі виявилось короткочасним, але піднесло європ. авторитет д-ви Романовичів. Те ж саме можна ска­зати й про галицько-папські переговори сер. XIIIст., що завершились наприкінці 1253 коронацією Данила Романовича папським легатом у Доро-гичині. Вдало поєднуючи воєнну силу з дипло­матією (зокрема, союз із володимиро-суздаль-ським князем Андрієм Ярославичем), Данило успішно боровся проти татар, постійно перема­гаючи орду Куремси 1252-58. По смерті Данила Романовича створена ним д-ва розпалась, спад­коємці почали змагатись між собою, що посла­било міць Галицько-Волинської Русі й призвело до занепаду її дипломатії.