Національні проблеми в програмах українських партій - пошук моделей перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі.

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного
боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними
стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися
в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами.

Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».

Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також
зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського
руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки, — тобто політичної
партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.

До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Миколою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж головним виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало формуванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропейським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випадку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто презирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розколи, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхновського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна частина її членів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демократів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетворитися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукраїнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демократичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підозрам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Російською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській організації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у критиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.

У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення соціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побоювання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі український рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подібною до російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.

До ліберально - демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного - Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» - анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 - 1920 рр.), М.Туган-Барановський (1871 - 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 - 1916 рр.) та ін.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;

головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу; 3. в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;

4. визнання верховенства права в суспільному житті;

5. пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

6. децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 - 1939 роках Р.Лащенко (1878 - 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 - 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.

У 30 - 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 - 1951 рр.) та І. Багряний (1906 - 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 - 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

Друга половина ХХ ст. і далі визначається існуванням однієї політичної сили – комуністичної партії, яка не впускала на політичну арену СРСР жодної іншої політичної партії.

З6. «Українська карта» в планах і дипломатії Троїстого союзу та Антанти.

У процесі загострення сто­сунків у світі між двома найбільшими ворогуючими коаліціями (Антантою і Троїстим союзом) Україна через своє особливе геополіт. становище з неминучістю потрапляла у сферу їх першо­чергових інтересів, ставала одним із неодмін­них об'єктів обопільних розрахунків і зазіхань. На поч. XX ст. укр. землі продовжували бути поділеними між двома найкрупнішими матери­ковими імперіями — Російською та Австро-Угорською, які не приховували своїх задумів — територ. розширення, передусім, за рахунок укр. земель. Росія планувала силою зброї довести «споконвічність» своїх прав на «руські» землі — Схід. Галичину, Півн. Буковину і Карпатську Русь (Закарпаття). Українці в цілому розгляда­лись не більше як «часть єдиного русского пле-мени», що через особливості істор. долі набула несуттєвих, суто етнографічних відмінностей. Австро-Угорщина, навпаки, й гадки не допус­кала щодо втрати перерахованих територій, мріючи про захоплення Волині й Поділля. Це знайшло ідеолог, обгрунтування в концеп­ціях «Міттельєвропи» («Серединної Європи»). Передбачалося об'єднання «всіх національних сил німецького народу» в «історичній боротьбі» між германським і слов. світами, просування «власне німецьких володінь» на Схід, використо­вуючи й «католицькі культурні впливи», закріп­лення в майбутній Міттельєвропі (її ядром мали бути Німецька імперія та Австрійська мо­нархія) «панування німецького духу і німець­кого порядку». Згідно з планами Пангерманського союзу, до сфери «життєвих інтересів» майбут­ньої «Великої Німеччини» потрапляла вся Ук­раїна, яка розглядалася і як плацдарм дальшого просування на Схід і — головне — як потен­ційна колонія, звідки можна було б висотувати с.-г. продукти і природ, сировину. У нім. колах існували й не досить поширені думки щодо створення самостійної державності в Україні як чинника послаблення Росії і перешкоди для її безпосереднього впливу на Європу. Сили, які лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, беззастережно включали до майбутнього утворення галицькі та зах.-укр. землі як «історично польські». На приєднання укр. земель Бессарабії й части­ни Буковини за сприятливого розвитку військ, конфлікту розраховувала Румунія.

Маскуючи загарбницькі плани благочин­ними концепціями звільнення укр. народу від чужоземного гніту, розв'язання укр. питання, сусідні д-ви насправді намагалися всіляко

розіграти у своїх політ, інтересах «українську карту», що пояснювалась не лише планами те­ритор. надбань, але й стратегічними розрахун­ками на підрив потенціалу протилежної сторони через свідоме провокування в її стані сепара­тистських рухів. Відп. ідеолог, акції спирались на масштабну держ. підтримку, ставали обопіль­ним місцем докладання зусиль різних спец, служб тощо. Значну увагу до України напередодні війни виявляли МЗС і преса Великої Британії та Франції. Вони прагнули так «зрежисерувати» прийдешні події, щоб у результаті розгортання укр. сепаратистського руху ослабла Австро-Угорщина. Остання ж, навпаки, слідом за Німеч­чиною, чекала на такий же результат, але вже щодо Росії. У б-бі за контроль над чорномор-сько-середньоземноморськими протоками на подібний варіант розвитку подій розраховувала і Туреччина.

При МЗС Австро-Угорщини для ідеолог, «об­робки» українців виник спец, відділ «Україн­ська агітація». Подібний відділ функціонував і в МЗС Німеччини. Незмінно збиралася інфор­мація, аналізувалися проблеми України, нала­годжувалися контакти з «потрібними» людьми. У Відні та Берліні постійно розглядались пи­тання про надання допомоги укр. політ, силам в Росії, забезпечувалось сприяння виданню укр. (антиросійської за змістом) літератури, періо­дики в Галичині. При цьому виявлялись різні підходи: від потреби енергійної підтримки ук­раїнофілів у Схід. Галичині через нехтування спец, зусиллями в цьому напрямку («українці й так з Австрією») до заперечення підтримки українофільства, зважаючи що останнє як рух вичерпало себе. Паралельно ширились нападки на «москвофільство» як наслідок «оманливої російської агітації, яка поширювала в народі віру, що він, будучи спорідненим за расою та релігією з Росією, піддаватиметься й надалі протиправним утискам з боку поляків та цісар­сько-королівського уряду». Увесь цинізм став­лення Австро-Угорщини до укр. проблеми найнаочніше виявлявся в планах т. зв. «австро-польського рішення». За обіцянку приєднання до Польщі етнічно-укр. земель — Холмщини і Підляшшя, що до Першої світової війни були за рос. кордоном, поляки повинні були згодитись на включення до Австро-Угорщини відірваних від Росії етнічно-польських територій. Проте, здобувши «російську Польщу», Австрія перей­няла б і значну частину майбутнього нім.-рос. кордону. Отже, лінія прямого зіткнення з апріорно ворожою Росією різко збільшилася б, що обер­нулось би перманентною загрозою для «клап­тикової монархії». І саме в цьому зв'язку однією з можливостей уникнути загрозливого рос. су­сідства «було б створення незалежної України», яка б у своїй півн. частині проходила між Австро-Угорщиною і Росією.

Т. ч., етнічно-укр. землі були б розірвані на З частини: одна війшла б до Австро-Угорщини, друга — до Польщі, і третя — власне Україна — була покликана служити «санітарною зоною», що врешті убезпечувала б австр. кордони. Однак явно слабка на той час Україна, створена з «російського уламку» (це бл. ЗО млн. населення), у перспективі могла б посилитись і забажати приєднання до себе «польської» та «австрійської» етнічних гілок. Тому австрійці «відмовлялись» від «керівництва» майбутньою «незалежною» Україною (справжньої, а не удаваної, самостій­ності вони, природно, ні на мить не допускали). Оскільки ж без втручання нерос. сили Українська держава все одно не втрималась би, то перед­бачалось три варіанти її збереження: нім. протекторат, спільний австр.-нім. протекторат, або ж персональна унія України з Румунією. Перший варіант уважався найбажанішим. Він назовні задовольняв би інтереси найближчого союзника — нім. торгівля здобула б широку і вільну дорогу через Чорне море до Азії. Ук­раїнці поставились би прихильно до нім. про­текторату через «польську політику» Німеччини: вона була значно відмінною від австрійської — «пропольської». Про приховані розрахунки, природно, вголос не говорилося: лінія стикання Німеччини з Росією збільшилась би (до вигоди Австро-Угорщини з будь-якого боку); Австро-Угорщина отримала б бажану свободу рук на Балканах. У цій, як і в інших логічних комбіна­ціях, розрахунок базувався на жорсткому забез­печенні власних інтересів за рахунок сусідів, особливо ж найслабшого з них — поневоленого укр. народу, який безцеремонно приносився в жертву першим і мав у підсумку постраждати найбільше.

Чимало подібного можна виявити і в моделях переустрою Європи, які обґрунтовувались ін­шими сусідами України. Звісно, у противної шодо Австро-Угорщини сторони — Росії — протиавстр. і протинім. спрямованість стратегії одержувала й протилежне ідеолог, забарвлення, та прогностичні кінцеві результати щодо України як «розмінної карти» у «великій грі» все одно були б трагічними. На етапі передвоєнної ідеолог, обробки світової громадськості обидві ворогуючі коаліції спростовували теорет. потуги і брутально звинувачували одна одну в підрив­них діях, а укр. рух (відповідно, і в Росії, і в Австро-Угорщині) в тому, що він ініціюється і живиться (в т. ч. матеріально) не просто з-за кордону, а — стратегічними ворогами. У Росії укр. визв. рух незмінно вважали плодом австро-фільських, германофільських зусиль, а в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари, інкримінуючи українцям москвофільство. Отже, посилення шовіністичних настроїв — як необ­хідний складовий елемент підготовки і розв'я­зання Першої світової війни — створювало вкрай несприятливі обставини для розвитку укр. нац. руху, породжувало наростаючі репре­сії проти нього в обох ворогуючих коаліціях. Водночас об'єктивно в заг. підсумку все вище-відзначене вело до небувалого загострення укр. питання, багатократно підсилюючи природну основу визв. руху.