Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій.

Революційні події, що розпочалися вслід за Першою світовою війною і глибоко змінили політичний ландшафт Центральної і Східої Європи, становлять серйозний виклик для кожного історика, який намагатиметься охопити весь складний і багатовимірний характер цього явища. Це особливо вірно, коли йде мова про цей період в українській історії. Протягом цього драматичного періоду в Україні відбувалося зразу декілька переплетених і більш-менш одночасних конфліктів:

— до кінця 1918 р. тривала Перша світова війна, й українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після її закінчення тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, повяз'ані з повоєнним влаштуванням цих земель, що завершилися лише з укладенням Ризького договору у 1921 р. та рішеннням Антанти стосовно Галичини у 1923 р.;

— після вибуху революції в Російській імперії у березні 1917 р. Україна була поступово втягнута у російську революцію і громадянську війну; у певні моменти воєнні дії на українській території мали вирішальне значення для перебігу цього конфлікту;

— з розпадом Російської та Австро-Угорської імерій розпочалася і швидко набрала сили українська національна революція, лідери якої стреміли до політичного самовизначення української нації по обидва боки колишнього російсько-австрійського кордону;

— водночас в Україні розвивалася своя власна українська громадянська війна; хоча за своєю гостротою вона значно поступалася російській громадянській війні, все-ж таки в окремі моменти вона відігравала ключову роль у перебігу революції в Україні;

— окремо від цих всіх конфліктів визрівало і розгорталося селянське повстання проти усіх режимів, які намагалися встановити свій політичний і військовий контроль над українським селом; у цьому селянському русі були відчутними елементи громадянської війни і національної революції, однак його не можна просто звести ні до першої, ні до другої.

На жаль, в історіографії української революції існує мало праць, які пробують брати до уваги усі складові частини тогочасної української політичної кон'юнктури. Історики мають схильність перенаголошувати роль одних конфліктів та іґнорувати значення інших. Радянські автори інтерпретували ці події як історію перемоги більшовицького режиму, тобто виключно як реґіональну версію російської революції. Українська нерадянська історіографія зосереджувалася головним чином на історії українського національного руху, применшуючи, а то й зовсім заперечуючи сам факт існування української громадянської війни.

Хоча представники кожної з цих шкіл виявляли глибоку ворожість один до одного, одак вони поділяли одну спільну рису: описуючи революційні події в Україі вони зосереджувалися на історії «соціалистично» чи «національно» свідомих еліт, які намагалися мобілізувати «несвідомі» або «малосвідомі» маси під свої політичні прапори. Успіх чи поразки революції вимірювався кількістю людей, яких вдалося мобілізувати тій чи іншій еліті.

Інший спосіб мислення демонстрували ті західні історики, які преставляли революцію в Україні як стихійний, анархічний та кровавий бунт мас, що ніби-то не мали жодної політичної програми і думали тільки про задоволення своїх найбільш безпосередніх соціальних інтересів. Відповідно до такої інтерпретації революція в Україні представала як українська версія Жакерії[2]. Цілком очевидно, що ця інтерпретація базувалася на перенаголошуванні останнього з п'яти перечисленних конфліктів, тобто селянської війни проти «міських» режимів.

З кінця 1970-х років все голосніше чуються голоси істориків, які закликають до критичного перегляду існуючих схем. Зокрема, вони закликають до синтези національного і соціального виміру революційних подій, а також повнішого врахування міжнародного контексту. Найновіші інтерпретації наголошують на тому, що за зовнішньою хаотичністю революційних подій ховається певна логічна упорядкованність, яка дозволяє трактувати революцію в Україні як окрему, українську революцію, зі своєю власною специфікою, а не просто як реґіональну відмінність російської революції[3].

Арґументи на користь автономного характеру української революції можна коротко підсумувати таким чином:

1) революція в Україні не може розгядатися як просто реґіональний варіант російської революції, тому що вона охоплювала й ту частину українських земель, які ніколи не були частиною Російської імперії, а власне Буковину, Галичину й Закарпаття; тому українська революція не було просто проблемою Російської імперії – воно було частиною ширшої проблеми геополітичної трансформації, яка охоплювала всю Центральну і Східну Європу;

2) українська революція на відміну від російської мала іншу політичну програму. У випадку Росії центральною проблемою було зміна політичного режиму в уже існуючій державі; завданням же української національної революції було створити державу для нації, позбавленої державного існування. Тому український приклад був ближче до національних революцій серед поляків, чехів, словаків, фіннів, литовців та ін. національностей у Російській та Австро-Угорській імперіях;

3) включення української революції у ширший міжнародний контекст дозволяє розширити хронологічні рамки української революції від уже звичних 1917-1921 р. (як у російському випадку), до 1914-1923 р. – часу великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі. Перша світова війна сильно прискорила процес «зі селян – у націю» і сприяла актуалізації українського національного питання, надавши йому міжнародного виміру. Тому зрозуміти динаміку революційних змін можна лише при тій умові, якщо взяти за точку відліку не 1917 р., а 1914 р. – рік початку першої світової війни.