Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. і утвердження режиму П. Скоропадського.

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Ро­сії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори про­ходили в Брест-Литовську. Ні­меччина запросила і представників Цент­ральної Ради, делегацію якої очолив В. Го­лубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми со­юзниками сприяти примиренню Москви та Ки­єва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угор­щині 1 млн. тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеч­чина та Австро-Угорщина обіцяли Україні вій­ськову допомогу.

Через два місяці після брестських пере­говорів Україна була звільнена від більшо­вицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники ви­магали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть про-більшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарешту­вати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньо­політичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ста­вало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. де­легатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче за­суджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власно­сті на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне об­рали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках прак­тично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна ста­ла називатися Українською Державою. Гетьман опри­люднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий держав­ний устрій України». У сфері соціальної політики ста­вилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені держав­ний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культур­не будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засно­вано Київський інститут удосконалення лікарів як ліку­вально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.