Україна і Брестська мирна конференція. Брестський мирний договір та його наслідки.

Представники УНР на переговори у Брест-Литовську спочатку не були запрошені, хоча делегація ЦР вела з 22 листопада (5 грудня) 1917 р. переговори на Румунському і Південно-Західному фронтах про перемир'я як представник самостійної держави. Коли мирні переговори у Брест-Литовську почалися, Генеральний секретаріат звернувся з нотою до усіх воюючих і нейтральних держав. У ноті було оголошено, що УНР буде проводити самостійну міжнародну політику, а оскільки влада Раднаркому не поширюється на Україну, уряду УНР необхідно взяти участь в мирних переговорах у Брест-Литовську.

У відповідь на ноту УНР учасники мирних переговорів запросили наприкінці січня де­легацію України в Брест-Литовськ. Українська делегація негайно відправилася на мирні пе­реговори. Делегацію очолював український есер В.Голубович. ЦР поставила перед делегацією такі завдання:

Підписати мирний договір з державами Четверного союзу.

Домогтися включення Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя, Холмщини до складу УНР.

Делегація ЦР ознайомила учасників мирних переговорів з текстом Четвертого Універса­ла. Четверний союз схвалив цей документ і визнав незалежність УНР.

27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація ЦР підписала з Німеччиною та її союзниками сепаратний мирний договір. Він складався власне з договору мирного(основного документа), 4 додаткових договорів до нього - укр.-нім., укр.- болг., укр.-тур., укр.-австро-угороського і ряду таємних додатків(протоколів).

Зміст мирного договору між УНР і державами Четверного союзу:

- УНР відновлювала дипломатичні відносини з державами Четверного союзу.

- УНР і Австро-Угорщина встановлювали кордон по лінії Хотин – Гусятин – Збараж – Броди – Сокаль (тобто Холмщина і Підляшшя включалися до складу УНР).

- Західноукраїнські землі було вирішено виділити у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край з наданням українцям широкої автономії.

- Були визначені умови обміну військовополоненими і взаємних постачань промисловою і сільськогосподарською продукцією, Україна зобов'язалася поставити Німеччині і Австро-Угорщині тільки в першій половині 1918 р. 60 млн. пудів хліба, 2750 пудів м'яса (у живій вазі) та іншу сільськогосподарську продукцію, а також промислову сиро­вину.

- У разі потреби держави Четверного союзу гарантували надання ЦР військової допомоги.

Здійснене на підставі брестських домовленостей введення в Україну австро-німецьких військ, попри відновлення влади ЦР, додало нових суперечностей у розвитку Української революції, що призвели до державного перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади П. Скоропадського. Отже, перша широкомасштабна зовн.-політ. акція УНР - участь у Брестських мирних договорах- ознаменувалась перетворенням тільки-но відродженої нац. держави на повноправного суб’єкта міжнар. відносин і практично миттєвим європейським визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх - укладення мирного договору - надав такої зловісної ролі зовн.-політ. чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.- демокр. етап Української революції, поставив народ, націю перед необхідністю подолання нових складних випробувань.

Брестські мирні переговори 1917-18.

З часу приходу до влади в Росії більшовиків до поч. березня 1918 вони 6 разів зверталися до всіх країн, що воювали, з пропозиціями про мирні переговори. Однак уряди англ.-франц. коаліції незмінно відхиляли всі ініціативи. Країни ж Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина) погодились спочатку на перемир'я на фронті, а потім і на переговори про укладення миру, які розпо­чались 9(22). 12.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював спочатку А. Йоффе, якого невдовзі змінив нарком зак. справ Л. Троцьшп, німецьку — М. Гофман (згодом Р. Кюльман), австро-угорську — граф О. Чернін. Змушені піти на сепаратні переговори з рад. Росією через кри­тичне внутр. і воєнне становище, країни Чет­верного союзу, однак, не поспішали здійснювати рішучі кроки, сподіваючись на зміну ситуації в Росії, принаймні послаблення позицій остан­ньої. Особливо пильно вони стежили за роз­витком подій у нац. регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади Рад, факти кофронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи рос. делегації, змусити її погоди­тись представляти не країну в колишніх імпер. рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася сприятливою для тиску на РНК. Однак представники рад. Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності як рівно­діючої цілого клубка міжнар. чинників, згод­жувались на вилучення зі свого впливу і, відп., меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі. Тоді уряди Центральних держав звернулися безпосередньо до керівництва нових нац.-держ. і адмін.-територ. утворень на теренах Росії, у т. ч. й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конфе­ренції. Центральна Рада й Генеральний Секре­таріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь у міжнар. житті, а не через посередництво рад. Росії; сигналізували про

готовність прилучитися і до мирної конферен­ції, позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста та спричинили укладання 28.11(11.12). 1917 у Фокшанах перемир'я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії і нім.-австр. блоком (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та остаточне рішення довго не приймалось. Хоча дедалі ясніше усвідомлю­валось, що для повноцінної участі в перегово­рах треба мати не лише формальну, а й юрид. держ. самостійність, її досягненню заважали інерція політ, мислення, віра у федералістичні ідеали, надія на замирення з більшовиками. Негативно сприймався й відвертий тиск Цент­ральних держав щодо форсування Україною усамостійнення — у цьому вбачалась перспек­тива австр.-нім. окупації України в разі війни з потенційно могутнішою Росією.

Об'єктивних можливостей для маневрів, спри­ятливого перебігу переговорів у представників України було небагато. За повної відсутності укр. дипломатів бодай із якимось фаховим досві­дом, необхідною освітою, делагація виявилась дуже молодою за віковим цензом: В. Голубович (голова), М. Левитський, М. Любинський, М. По­лоз, О. Севрюк. Певною мірою це компенсува­лось тим, що новопризначених дипломатів двічі консультував М. Грушевський, який не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб'єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто укр. проб­лемах, нац. інтересах, імовірних шляхах їх реа­лізації.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брест­ських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л. Троцький одразу ж, 28.12.1917(9.01.1918), зая­вив, що рос. представництво «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації» в мирних переговорах, то зах. дипломати роз­почали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи вони є самостійною делегацією, чи складовою радянської. Невдовзі й Л. Троцький, дізнавшись про таємні контакти українців і з німцями, що на ділі вело до розколу кон­ференції на офіц. й неофіц. переговори, після консультацій з Петроградом вдався до коре­ляції заявленої позиції. До цього спонукало й рішення Народного Секретаріату про направ­лення до Бреста Ю. Медведєва, В. Затонського і В. Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної рос. делегації. З іншого боку, дедалі жорсткіше виявлялася»протокольна» позиція країн Четверного союзу: вони не погоджувались укладати договір з утво­ренням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи. Окрім дотримання формаль­ностей міжнародного права, дип. традицій, Ні­меччина й Австро-Угорщина прагматично на­магались створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім мате­ріальних, на «законних підставах». Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнар. становища в після­воєнній розстановці сил в Європі. Разом з ін­шими чинниками це зумовило проголошення УНР 4-м Універсалом Центральної Ради «само­стійною, ні від кого незалежною, вільною, суве­ренною державою українського народу», що стало надзвичайно важливою віхою нац. дер­жавотворення, відкрило перед нацією якісно нові можливості на міжнар. арені.

Однак закріплення в найвищому держ. акті нового статусу УНР сталося в надзвичайно скрутний момент. На Київ наступали спільні війська рад. України і рад. Росії і, як з'ясу­валось, чинити їм опір було нікому. Тому пара­лельно з подіями в Києві під час перебування Л. Троцького у Петрограді (у Бресті за заг. згодою було зроблено перерву) там спланували домог­тись усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із зах. партнерами про участь у конференції делегації рад. України. Розрахунок базувався на тому, що Центральні держави, поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політ, арени взагалі — змушені будуть погодитися з про­позиціями рад. сторони. Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, відкидаючи всілякі домагання делегації РСФРР, спросто­вуючи її аргументи, різні хитрощі тощо.

Не менші витримка, принциповість і послі­довність знадобились і в стосунках з нім. та австр.-угорською делегаціями. їхнє прагнення укласти мир з Україною зумовлювалось не лише неможливістю подальшого ведення війни (прак­тично всі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати продовольство, без якого вибухонебезпечна ситуація, що скла­лась, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Однак досвідчені дипломати центр.-європ. д-ав наполегливо шукали можливості досягнення таких угод, за яких відверто слабка

у військ.-політ, відношенні УНР «заплатила» б за мир своїми сировинно-продовольчими ресур­сами. Українці навпаки прагнули якомога ско­ристатись вигодами свого становища (наявність ресурсів, зокрема, лишків товарного хліба) і скрутою урядів Німеччини та, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх укр. територ. домагань: з'єднання з матірною Україною її зах. теренів.

За конкретно-істор. розкладу сил на поч. 1918 можна було сподіватись, що укр. домагання підтримають німці, щоб ще раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою страшного голоду, що насувався, можуть відступитись від своїх симпатій та обі­цянок полякам, сторгувавшись з українцями. Проте з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австр.-нім. сторона з обуренням і глумом відкидала укр. пропозиції, високо-мірно заявляючи, що не допустить втручання у «свої внутрішні справи», нізащо не згодиться на «територіальні аспекти». Ніяких розмов про Карпатську (Угорську) Русь (Закарпаття) й чути не хотіли, категорично протестували проти пропозицій референдуму в Галичині й Буко­вині для з'ясування настроїв населення про самовизначення цих регіонів. Визнання неза­лежності УНР ставилось у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Ро­сією й Австро-Угорщиною на початок Першої світової війни.

Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Укр. ж делегати, хоч і самі представляли країну, шо потрапила у вкрай критичний стан, отримували інформа­цію про ситуацію в Центральних державах і непохитно стояли на своєму. Тоді, підтвердивши 18(31).01.1918 спец, заявою повноваження де­легації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну д-аву, що має права на само­стійне укладання міжнар. договорів, австр.-нім. сторона на сепаратній нараді з укр. представ­никами вчинила на них безпрецедентний тиск. Мін. зак. справ Австро-Угорщини О. Чернін від імені обох д-ав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготований проект дог-ру. У ньому пропонувались лише три позиції: заг. констатація завершення стану війни; намір встановлення дипломатичних відносин і консуль­ських відносин між Центральними д-вами й УНР; зобов'язання УНР доставити Центральним державам 1 млн. т збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладались до пізнішого спец, погодження між урядами.

Наступного дня укр. дипломати запропону­вали свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етногр. принципом; зобов'язання УНР надати Цент­ральним державам збіжжя й сировину має бути зафіксоване окремою додатковою умовою; Австро-Угорщина зобов'язується провести на етногр. підставі поділ Галичини на Західну і Східну і створити зі Схід. Галичини й Буковини коронний край (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода). Значних зусиль до того, щоб не розірвати контакту з автр.-нім. сторо­ною, доклав чл. СВУ М. Залізняк, який не мав на конференції офіц. статусу й діяв як приватна особа, однак зміг запропонувати формулювання док-тів, що влаштовували обидві сторони, а на практиці врешті виявились значно вигіднішими Центральним державам. Виконуючи категоричні інструкції урядів, австр. і нім. делегації змушені були врешті-решт погодитись на запропонова­ний варіант, проте домоглися, щоб таємні про­токоли були поставлені в абс. залежність від виконання всіх домовленостей у цілому. Оскільки основна екон. вимога — поставка 1 млн. т збіжжя до Центральних держав була дуже проблема­тичною, апріорі під загрозу нездійсненності потрапляли основні нац. вимоги укр. сторони.

У ніч на 27.01(9.02). 1918 договірні док-ти між УНР і Німеччиною, Угорщиною, Болгарією та Туреччиною були підписані. Позиція рад. сторони була проігнорована. Відчувши себе впевненіше, Німеччина й Австро-Угорщина 27-28.01(9-10.02). 1918 вели переговори з деле­гацією РСФРР в ультимативному тоні, хоча фор­мально ультиматуму не висували. Вони дома­гались відторгнення від Росії території понад 150 тис. км2. Польща, Литва, частина Латвії та частина Білорусії мали перейти під контроль Німеччини. Південніше Бреста кордон мали визначити уряди Німеччини, Австро-Угорщини й Генеральний Секретаріат УНР. В.І. Ленін вважав за необхідне підписати мир на будь-яких умовах заради збереження рад. влади, вів наполегливу б-бу з «лівими комуністами» — прихильниками «революційної війни». Однак нарком інозем. справ Л. Троцький, знехтувавши одержаними в Москві інструкціями про затя­гування переговорів і негайне прийняття умов

у разі ультимативної вимоги, 28.01(10.02).1918 виступив на конференції з декларацією, за якою рад. Росія війну припиняє, армію демобілізує, а миру не підписує. У відповідь Р. Кюльман заявив, що непідписання Росією мирного дог-ру автоматично тягне за собою припинення пере­мир'я. Рад. делегація залишила Брест. Австр.-нім. війська розпочали наступ 18.02.1918 (н. ст.) по всьому фронту, який вдалося зупинити лише ціною неймовірних зусиль. Незважаючи на телеграму В.Леніна 19.02.1918 про готовність підписати мир, воєнні дії точились до 23.02.1918. У надісланій нім. урядом телеграмі містились значно тяжчі умови миру: негайне звільнення від рос. військ Ліфляндії, Естляндії, України та Фінляндії, демобілізація рос. армії, відновлення рос.-нім. торг, дог-ру (1904). На прийняття уль­тиматуму давалось 48 годин.

У критичній ситуації В. Леніну вдалося схи­лити на свій бік більшість чл. ЦК РСДРП(б), ВЦВК. У ніч на 24.02.1918 ВЦВК і РНК РСФРР прийняли нім. умови й негайно повідомили про це нім. уряд. 3.03.1918 рад. делегація, яку було доручено очолювати Г. Сокольникову, підписала Брестський мирний договір між: РРФСР і Цент­ральними державами 1918 (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина). Виконавши свою місію, конференція на цьому завершила роботу.

Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підпи­саний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне дого­вору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього — укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних до­датків (протоколів). Головний документ засвід­чував завершення стану війни між УНР з од­ного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони щдмовились від взаємних територіальних пре-шшаій та матеріальних, обмінювались військово-толоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Це був акт геополіт. масш­табу, перший договір Першої світової війни, що юклав край кривавій різанині на велетенських просторах із десятками мільйонів населення. На дип. фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української революції 1917-20, яке було асом співзвучним жаданням народів воюючих країн, всього людства. Водночас патріо-тично-демокр. сили одержували ще один шанс продовжити, вже за вирішальної підтримки зовн.-політ, чинника, процес укр. державо­творення, нац. відродження. Підписані док-ти не вповні однозначно розв'язували територ. та нац.-політ, проблеми. Кордон між Австро-Угорщиною й УНР мав залишатись таким самими, як до війни з Російською імп. Кордон між Польщею та УНР мав пролягати при­близно по лінії Тарноград — Білгорай і далі вздовж зах. межі Холмської губернії. Заг. орієн­тир зводився до того, що зах. частина Холмщи-ни, яку заселяли переважно поляки, мала відійти до Польщі, а східна, де переважали етнічні ук­раїнці, — до України. Однак остаточне вирі­шення питання про лінію розмежування мала вирішити спец, змішана комісія «згідно з етно­графічними відносинами і з оглядом на бажання населення», тобто за принципом нац. самовизна­чення. При цьому евакуація окуп. територій, передусім Волині й Холмщини, мала проводи­тись пізніше та поступово (взагалі без зазна­чення термінів), а це позбавляло укр. сторону впевненості в тому, що обіцяне буде реалізо­вано. В іншому таємному документі, на який погодилися делегації УНР й Австро-Угорщини, мова йшла про те, що майбутні приязні міжнац. відносини будуть скріплені наданням польській, євр. і нім. меншинам в Україні та укр. населенню в Австрії можливостей для повноцінного роз­витку. В УНР відп. закони почасти були вже схвалені (про нац.-персональну автономію). Укр. делегати взяли до відома обіцянку австр. уряду не пізніше 20.07.1918 внести до парламенту (рейхсрату) законопроект, згідно з яким «час­тини східної Галичини з переважаючим україн­ським населенням мають бути відлучені від ко­ролівства Галичини і залучені з Буковиною в один коронний край» та «австрійське правительство всіма способами, які стоять до його розпоряди-мости, буде старатись, щоб цей законопроект дістав силу закону». Дана таємна декларація мала втратити чинність, якби Україна не вико­нала якоїсь з умов договору. Т. ч., створення коронного краю передусім було «зв'язане» на умову, що до 31.07.1918 Україна надасть у розпо­рядження Центральних держав 1 млн. т збіжжя. Зрештою, цей пункт перетворився на централь­ний, у звязку з чим Брестський мир одержав назву «хлібного миру». Про наявність в Україні лишків хліба, що перевищують 1 млн. т, і готовність надати їх партнерам за еквівалентну масу пром. товарів, а також допомогу в налагодженні роботи транспорту було зроблено протокольну заяву укр. сторони ще за 2 дні до підписання основного договору. Документ, т. ч., передував усім іншим, виявився висхідним, увійшов як визначальний до «пакету» брестських домовленостей.

Добре розуміючи, що згадані обсяги продо­вольства Центральній Раді та Раді Народних Міністрів зібрати й відправити союзникам буде не під силу, Центральні держави домоглися, щоб у спец, таємному протоколі було передбачено надсилку в Україну військ, і техн. персоналу. Це на ділі означало передачу вирішення питання в неукр. руки. Ще одне застереження протоколу зводилось до того, що сумніви в можливості здійснення екон. статей в обумовлений термін — до 31.07.1918 — стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного дог-ру в цілому. Отже, Україна мала сплатити неадекватну ціну за обіцяну допо­могу, і при цьому її ще й брутально ошукували, формулюючи заздалегідь нереальні шляхи вирі­шення питань про Холмщину, Підляшшя, корон­ний край, закладаючи нееквівалентний обмін товарами. Однак навіть підписані в Бресті док-ти зах. політики суттєво й однобічно скоригували вже в перші дні після офіц. укладання миру.

Австр.-нім. сторона під надуманим приводом відібрала в укр. дипломатів єдиний примірник таємного договору про Галичину, передала його на зберігання до МЗС Німеччини, обопільно домовившись, що в разі недотримання Украї­ною умов постачання хліба (а в те, що їх можна взагалі виконати, міг вірити лише абсолютно позбавлений реалізму політик) протокол буде знищено. Шляхом відвертого, цинічного шан­тажу австрійці домоглися істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поля­ків, не особливо переймаючись грубою зрадою наук.-етногр. принципу, й не полишаючи на­стійних спроб взагалі «законно похоронити» всю угоду в частині взятих перед укр. зобов'язань. Далеко не в усьому коректною виявилась кон­кретизація положень екон. дог-ру: вони йшли незмінно на межі зриву, оскільки зах. делегації неприкрито прагнули односторонніх вигод. Усіляко ухиляючись від точної фіксації своїх зобов'язань, істотно зменшуючи обсяги можли­вого імпорту в УНР пром. товарів, техніки, вони домагалися від укр. сторони підписання, а потім і здійснення таких умов, які були зазда-

легідь непропорційними, програшними, у кін­цевому рахунку — навіть згубними для укр. економіки, а в принципі — часто просто нереаль­ними. Для досягнення мети австр.-нім. сторона не зупинялась перед безпардонною ревізією та фальсифікацією «великого договору». Ще в ході конференції уряди Центральних держав відпо­віли, по суті, відмовою на прохання Централь­ної Ради про примноження укр. збройних сил за рахунок формувань з військовополонених, що потрапили до нім. та австр. -угорських табо­рів. Посилаючись на техн. труднощі передис­локації укр. військ, вони натомість вимагали походу в Україну власних регулярних збройних сил. Делегація УНР намагалась після відп. консультацій з урядом, який вже перебував у Житомирі, домовитись, щоб нім. війська роз­ташувались лише вздовж лінії півн. кордону України. Проте маючи реальну силу, австр.-нім. сторона не стільки домовлялася, скільки диктувала свої умови. Скориставшись з безпо­радності Центральної Ради, вона добилася таких рішень (військ, конвенція від 18.02.1918), згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини й Німеччини мали просунутись углиб України як гарант дотримання інших положень дог-ру. Власне, навіть відп. документ — звернення Центральної Ради до урядів Німеччини й Австро-Угорщини — розробили німці, а укр. представ­никові М. Любинському нічого не залишалось, як підписати готовий текст. Мала рада ратифі­кувала Б. м. д. 17.03.1918. Німеччина, Болгарія й Туреччина зробили це влітку 1918, а Австро-Угорщина, посилаючись на різні причини, перед­усім невиконання Україною взятих на себе екон. зобов'язань, взагалі відмовилася ратифікувати ухвалені док-ти.

Здійснене на підставі брестських домовле­ностей введення в Україну австр.-нім. військ, попри відновлення влади Центральної Ради, додало нових суперечностей у розвитку Україн­ської рев-ції, що призвели до держ. перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського. Отже, перша широ-комасшабна зовн.-політ, акція УНР — участь у Брестських мирних переговорах 1917-18 — ознаменувалась перетворенням тільки-но відрод­женої нац. д-ви на повноправного суб'єкта між­народних відносин і практично миттєвим європ. визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх — укладення мирного дог-ру — надав такої зловісної ролі зовн.-політ, чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.-демокр. Етап Української революції, поставив народ, націю, перед необхідністю подолання нових складних випробувань.