Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірлузі на початку 1919 року.

22 січня 1919 року УНР отримало ноту Паризької мирної конференції, звернуту до України, як і до інших держав, що утворились на території почилої в Бозі Російської імперії, з пропозицією скликати конференцію представників урядів, що виникли на території колишньої Росії. Конференцію пропонувалося провести на Принцевих островах (Туреччина), тих самих, де згодом на початку своєї еміграції оселиться висланий з СРСР Лейба Троцький, 15 лютого 1919 року. І доки тривали мітинг і парад та прийом з нагоди Акта Злуки, до Одеси вирушили представники поважної дипломатичної місії УНР — міністри Осип Назарук і Сергій Остапенко.
Вже наступного дня в Одесі розпочалися переговори цієї місії з начальником штабу французьких військ в Одесі полковником Полем Фрайденбергом. На переговорах йшлося про можливе порозуміння Антанти з Директорією УНР. Але триденні переговори так ні до чого і не привели. На думку української делегації, представник Франції запропонував абсолютно не прийнятні для уряду УНР умови: зміна складу Директорії, справу визнання суверенності УНР має розглянути Паризька мирна конференція, в українській армії повинні служити інструкторами денікінські офіцери, над Україною встановлюється тимчасовий французький протекторат.
Подальший розвиток подій привів до певного уточнення позицій з обох боків. Цьому сприяло кілька факторів. Під тиском більшовицьких військ, побоюючись падіння Києва, вже 2 лютого Директорія та уряд УНР переїздять з Києва до Вінниці. Фрайденберг у свою чергу проводить телефонні переговори та консультації через пошту з своїм урядом та представниками інших країн Антанти — США, Великобританії, Італії. В результаті він отримує статус представника командування військ вже не лише Франції, а цілої Антанти і роль глави дипломатичної місії на переговорах з Україною. На переговори з союзниками прем’єр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з прем’єра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії, допомоги в боротьбі з більшовиками. Утопічність викладених претензій очевидна. У відповідь Фрайденберг несподівано заявив, що він уповноважений прийняти всі умови української делегації, але в такому разі УНР повинна виконати кілька умов Антанти. За виконання цих умов Українська Народна Республіка стає повноправним учасником Паризької конференції і отримує значний шанс на колективне визнання її державного суверенітету з боку держав-переможниць у Першій світовій війні.
А умови Антанти, викладені устами французького полковника, який, до речі, мав коріння в Галичині, були такими: виведення зі складу Директорії із п’яти її членів чотирьох — Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця і Панаса Андрієвського, яких уряди Антанти вважали «занадто соціалістичними», навіть сповненими комуністичних ідей, заміна соціалістичного уряду Володимира Чехівського більш поміркованим, утворення української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Франції, оскільки українські національні формування не мають необхідного досвіду ведення військових операцій, здійснення контролю Франції над українськими фінансами, оскільки вважали, що держава стоїть на межі краху, передача залізниць, де відбуваються військові операції, також під французький військовий контроль.
Зрештою, останні вимоги про контроль над фінансами і залізницями було знято. Лишилася вимога відставки Винниченка і Петлюри (на відставці Швеця і Андрієвського наполягали не так рішуче) і заміна уряду Чехівського. Ось тут і розгорнулося найцікавіше. Терміново були скликані засідання центральних комітетів двох українських соціалістичних лівих партій — Української соціал-демократичної робітничої партії і Української партії революціонерів-соціалістів. Вони після гострої дискусії ухвалили рішення, в якому «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі» відкликали з уряду і Директорії своїх представників.
Але ці представники повели себе зовсім по-різному. Володимир Винниченко заявив, що з огляду на державні інтереси і аби зберегти можливість міжнародного визнання України, він виходить зі складу Директорії. А ось Симон Петлюра 11 лютого звернувся з листом до ЦК УСДРП, в якому лише повідомляв, що тимчасово виходить зі складу цієї партії, але залишається на всіх державних посадах. Слідом за Петлюрою лише про вихід з своєї партії революціонерів-соціалістів заявив Федір Швець. Андрієвський взагалі ж зробив вигляд, що це його не стосується.
У 1919 році доскіпливих французів обдурити не вдалося. Фрайденберг писав своєму уряду: «Складається враження, що нас українці мають просто за дітей. Але хіба Петлюра змінив свої погляди, вийшовши із своєї соціалістичної партії? Події останніх тижнів, декрети їхнього уряду переконують, що цей вихід був лише формальним».

Українсько-антантівські переговори 1919 — низка заходів, здійснених Директо­рією УНР із метою досягнення визнання між­народно-правового незалежності України з боку держав Антанти, нейтралізації рос. фактору в їхній схід.-європ. політиці та одержання під­тримки в б-бі проти збройної агресії РСФРР. Оскільки Директорія прийшла до влади в ре­зультаті перемоги 14.12.1918 всенародного повстання проти гетьмана П. Скоропадського, організованого Українським національним сою­зом на чолі з Б. Винниченком, у лідерів д-ав Ан­танти склалось враження, що нова укр. влада є пробільшовицькою та здатною зруйнувати «сані­тарний кордон» проти радянської Росії у Схід. Європі за участі відродженої Польщі, Дону, Кубані й «білого руху». Суперечливими вияви­лись і перші міжнар. кроки Директорії, що 19.12.1918 направила відверто недружню ноту урядам країн Антанти, у якій попередила, що «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман», і вимагала з'ясування від них «цілі висадження їхніх військ на Україні», здійсненого 15-17.12.1918 в Одесі без узгодження з Директорією. А вже через тиждень Директорія запевняла Антанту в своїх намірах виконувати «всі міжнародні зобов'язання», що успадкову­вались УНР від колишньої Російської імп. «про­порційно силам України». Значною мірою це пояснювалось глибокими розбіжностями в укр. керівництві щодо пріоритетного зовн.-політ, курсу відновленої УНР: В. Винниченко й В. Чехівсь-кий виступали за порозуміння з ленінським урядом, їм опонував С. Петлюра. Але суперечності між франц. командуванням в Одесі й Добро­вольчою армією А. Денікіна та прагнення Па­рижа об'єднати всі антибільшовицькі сили у своїй «зоні відповідальності» (Крим й Україна), зрештою, змусили їх сприйняти Директорію УНР, що до лютого 1919 контролювала більшу частину України, як потенційного союзника. З іншого боку, для дипломатії УНР доби Дирек­торії, з розгортанням наступу Червоної армії на Лівобережжі та з огляду на невдачу україн­сько-російських мирних переговорів 1919, порозу­міння з Антантою набувало першорядного зна­чення. Прибуття до Одеси 14.01.1919 головно­командувача силами Антанти на півдні Росії генерала д'Ансельма і нач. штабу полковника А. Фрайденберга, які негайно позбавили коне, і дип. повноважень антиукр. налаштованого Е. Енно, уможливило початок переговорного процесу.

15-19.01.1919 в Одесі відбувся перший тур пе­реговорів між О. Трековим і д'Ансельмом, під час якого сторони проінформували одна одну про свої наміри. Франц. сторона у відповідь на прохання делегації УНР про надання під­тримки з боку Антанти для опору більшовикам зажадала підтвердження прагнень Директорії до співробітництва. Ним стало зняття блокади Одеси укр. військами. 23-25.01.1919 в Одесі пройшов другий тур переговорів між А. Фрай-денбергом і місією УНР у складі О. Назарука й С. Остапенка, що мали від В. Винниченка інструкції погоджуватись на будь-які компро­міси для отримання допомоги, крім двох пунк­тів: у справі незалежності України та аграрної реформи. Франц. сторона зажадала: усунення від влади В. Винниченка і В. Чехівського за їх «збільшовичення» і тимчасового виходу з Ди­ректорії С. Петлюри як «командира бандитів»; створення для б-би з більшовиками 300-тис. армії під верховним франц. командуванням; залу­чення до її формування денікінських офіцерів; передачі під контроль Франції фінансів і заліз­ниць УНР; припинення українсько-польської війни 1918-19; перенесення справи держ. неза­лежності України та її зах. кордонів на розгляд Паризької мирної конференції 1919-20; звернення Директорії до Франції з проханням встанов­лення над УНР протекторату. А. Фрайденберг відмовився від попереднього визнання УНР, наголосивши, що «ви надто маленька д-ва, щоб існувати самостійно». Після повернення місії 0. Назарука і С. Остапенка до Києва переговори в Одесі продовжував А. Галіп, до якого 28.01.1919 приєднався А. Марголін, що з метою активізації пошуків порозуміння запропонував франц. сто­роні принцип «федералізації знизу», «побудо­ваної на добровільній угоді, як рівних з рівними, державних ланок, які утворились на руїнах ста­рої Росії». Відп. декларація за підписами пред­ставників УНР, Білорусі, Дону й Кубані була передана військ, командуванню Антанти 5.02.1919 та дістала його схвалення. У розмові з рос. пред­ставниками А. Фрайденберг тоді заявив: «Фор­мулу петлюрівців — через самостійність до фе­дерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в фе­дерації».

Наступна зустріч А. Фрайденберга з делега­цією УНР (О. Греков, І. Мазепа, С. Остапенко і Ю. Бачинський) відбулась 6.02.1919 у Бірзулі (тепер Котовськ Одеської обл.). Укр. представ­ники мали письмові повноваження на підпи­сання угоди з Антантою за умови визнання нею самостійності УНР і допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію, забезпечення народного ладу й соц. реформ, визнання авто­номності Республіканської армії УНР і продов­ження б-би з більшовиками лише до етногра­фічних кордонів. Франц. сторона знову напо­лягала на формуванні поміркованішого уряду УНР й виході з Директорії С. Петлюри, а також звільненні заарештованих гетьманських мініст­рів, що було розцінено делегацією О. Трекова —Мазепи як втручання у внутр. справи України. Але вихід із Директорії В. Винниченка та при­значення 13.02.1919 центристського уряду УНР С. Остапенка, катастрофічне становище на більшовицькому фронті як для українців, що втратили Лівобережжя й Київ, так і для фран-цузів, які були затиснуті повстанцями в трикут­нику Одеса — Вознесенськ — Миколаїв, сти­мулювали відновлення переговорів. 14.02.1919 генерал Бертело, що прибув від бухарестської місії Антанти, прийняв в Одесі А. Марголіна і К. Мацієвича, а представник франц. військ, командування при Директорії у Вінниці капі­тан А. де Ланжерон надіслав С. Остапенку листа, в якому вказувалось на необхідність прийняття Директорією маніфесту про опіку з боку Фран­ції та пропонувалось негайно прибути до Одеси комісії з підписаним док-том для детального врегулювання умов союзної угоди. 17.02.1919 Директорія ухвалила Декларацію, в якій про­сила представників франц. військ, команду­вання «безпосередньо взяти на себе керування управлінням України в галузях військовій, дипломатичній, політичній і фінансово-еконо­мічній впродовж всього часу, доки буде про­водитися війна з більшовиками».

1.03.1919 генерал д'Ансельм повідомив С. Оста-пенка, що Декларацію Директорії про встанов­лення над Україною франц. протекторату він надіслав генералу Бертело в Бухарест (проекто­вані умови угоди виходили за межі повнова­жень антантівського командування в Одесі й вимагали згоди з боку уряду Франції), а сам він, «взявши на увагу виявлення доброї волі, яку має правительство української зони», готовий, не чекаючи відповіді з Бухареста, надати певну реальну допомогу Директорії, як тільки з неї вийдуть С. Петлюра та П. Андрієвський. Проте ця вимога не була виконана, а франц. допомога так і не надійшла (десант в Одесі був настільки незначний, що через місяць не зміг утримати навіть саму Одесу). До того ж, після залишення Директорією й урядом УНР 6.03.1919 Вінниці та відступу до Жмеринки, а потім до Проску­рова укр. армія переставала бути для антантів­ського командування принадним союзником. Наприкінці березня 1919 франц. представники в Одесі повідомили А. Марголіна, що переговори про союзну угоду за телеграфним розпоряд­женням із Парижа призупиняються. Через кілька днів відбулась евакуація антантівського десанту з міста.

62. Україна і Польща в 1920 р.: проблеми стосунків.

Варшавський договір УНР з Річчю Поспо­литою 1920 — пакет документів, що скла­дався з: 1) Політичної конвенції між Польщею і УНР, підписаної 21.04.1920 у Варшаві мініст­ром юстиції та керуючим МЗС УНР А. Лівиць-ким і керуючим МЗС Польщі Я. Домбським і 2) Військової конвенції, підписаної 24.04.1920 у Варшаві генерал-хорунжим Ген. штабу Армії УНР В. Сінклером, підполковником М. Дідковсь-ким і майором Війська Польського В. Славеком та капітаном В. Єндржевичем.

З геополіт. і військ.-стратегічного погляду УНР і 2-а Річ Посполита об'єктивно були зацікавлені у встановленні союзницьких відносин. Варшава у разі віднайдення Директорією УНР компро­місного та прийнятного для обох сторін варіан­та вирішення проблеми кордонів стала б не лише могутнім спільником України в б-бі зі спробами відродження «єдиної й неділимої» Росії (під керівництвом більшовиків чи лідерів білого руху) та ще одним ключовим осередком Балто- Чорноморського союзу, а й виступила б у ролі дип. «вікна в Європу» для УНР. «Началь­ник» відродженої Польської д-ви Ю. Пілсуд-ський і його прибічники — представники демокр. лівиці у Сеймі, зі свого боку, обстою­вали ідею створення федерації з визволеними від рос. панування Україною, Білоруссю та Лит­вою, що призвело б до утворення «коридору», який мав оберігати 2-у Річ Посполиту від без­посередньої агресії з боку Кремля чи «білої» Росії, коли б остання перемогла в громадян, війні.

При цьому, на їхню думку, до Польщі мала відійти Холмщина, Зах. Волинь до р. Стир і Львів­щина. Але впливова Національно-демократична партія Р. Дмовського, якій належала відносна більшість у Сеймі, вважала українців нездатними до самостійного держ. існування та прагнула інкорпорувати, крім Холмщини та Зах. Волині (до річок Случі й Горині), всю Схід. Галичину та Зах. Поділля (до річок Збруч і Смотрич), віддаючи перевагу на Сході безпосередньому кордонові Польщі з Росією. У Директорії УНР також не було єдності в питаннях польської полі­тики, лише С. Петлюра чітко усвідомлював по­требу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих зах.-укр. територій, що на­прикінці 1918 — навесні 1919 вже були окуповані польськими військами. Є. Петрушевич, навколо якого гуртувалась абс. більшість галицьких політ, діячів, виступав проти будь-яких територ. поступок Польщі у Схід. Галичині. Його активно підтримувала значна частина наддніпрянського керівництва, що вважала відхід від етнічних кордонів зрадою укр. нац. ідеї й Акта злуки УНР і ЗУНР 1919. Усе це постійно зривало спроби С. Петлюри і посередницькі зусилля Антанти щодо припинення українсько-поль­ської війни 1918-19 та переведення польсько-укр. суперечки в дип. площину.

Але з огляду на загальне погіршення військ. -політ, становища УНР і неминуче зіткнення з Добровольчою армією В. Май-Маєвського, 22.09.1919 на спільному засіданні Директорії УНР і Ради народних міністрів було схвалено рішення про відрядження до Польщі дип. місії на чолі з А. Лівицьким. Вона мала забезпечити визнання де-юре УНР Варшавою шляхом підпи­сання коне, конвенції, що гарантувала б нац.-політ. та культ, права українців у Польщі та поля­ків в Україні; врегулювання спірних фінанс. питань, курсів нац. валют, проходження міждерж. кордонів. До складу місії увійшли й представ­ники уряду ЗО УНР: С. Витвицький, А. Горба -чевський та М. Новаковський. За найгіршої си­туації дип. місія УНР могла піти на визнання втрати Холмщини й Підляшшя, і то умовно — до скликання укр. парламенту, що мав остаточно вирішити цю проблему; делегація А. Лівицького принципово не повинна була погоджуватись на належність Схід. Галичини Польщі з огляду на виключну компетенцію в цій справі Паризької мирної конференції 1919-20. Однак укладення ко­мандуванням Галицької Армії 5.11.1919 сепарат-ної угоди з білогвардійцями та її перехід у повне розпорядження А. Денікіна спричинило воєнну катастрофу УНР і змусило уряд останньої 15.11.1919 дати згоду на встановлення укр.-польського кордону по «Бартелемі лінії» й далі по р. Стир через Волинську губернію. Проте польська делегація на варшавських перегово­рах (28.10-22.12.1919, 11.03-21.04.1920) домагалася значно більших територ. поступок і забезпе­чення прав польських землевласників на Пра­вобережжі. Після консультацій у Львові й Тернополі з провідними діячами УНР (члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець, а також В. Кедровський, М. Ковалевський, В. Старосоль-ський та ін.) А. Лівицький змушений був 2.12.1919 подати декларацію зі згодою на проходження укр.-польського кордону по р. Збруч і далі через півн.-зах. Волинь. Східногалицькі представ­ники на знак протесту вийшли зі спільної місії. Дізнавшись про зміст декларації, Ю. Пілсудсь-кий того ж дня дав згоду на прийняття на конт­рольованій польськими військами територіях решток розгромленої денікінцями Армії УНР і її урядових установ, а також створення бази для їхньої реорганізації. УНР отримувала можливість транзиту будь-яких товарів через територію Польщі.

У ході подальших переговорів щодо п. 1 Полі­тичної конвенції (лише він підлягав публікації) виявилися певні розбіжності в запропонованих сторонами формулах визнання УНР: делегація А. Лівицького наполягала на тому, що «Польща визнає УНР незалежною суверенною держа­вою, з якою вступає в заприязні і добросусідські зносини, як з рівною стороною», а польським проектом передбачалось лише визнання де-факто. В остаточному варіанті делегації зійшлися на компромісній формулі: «Річ Посполита Поль­ська визнає Директорію незалежної УНР, на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою, за Верховну владу УНР». Вдалося досягти компро­місу й щодо визначення складу місцевої адмі­ністрації на укр. території, зайнятих польським військом. Було вирішено, що «влада на дотепер занятих теренах, які, на підставі політичної умови, признаються УНР, полишається тимча­сово в руках Польської влади, а Український уряд організує свій адміністративний апарат, і по мірі того організування, влада на тих тере­нах, по порозумінню з Польським урядом, пере­ходить до рук Українського уряду» (п. 8 Війсь­кової конвенції). Але укр. сторона принципово

відмовилась від запропонованої поляками в п. 2 проекту Політичної конвенції лінії міждерж. кордону, що прилучала до Польщі 7 із 12 волин­ських повітів. Лише під загрозою остаточного зриву варшавських переговорів 20.04.1920 нарада місії УНР ухвалила рішення підписати угоду в польській редакції п. 2 про міждерж. кордони. Проблема польського землеволодіння відноси­лась до компетенції майбутніх Українських установчих зборів (п. 6). Згідно з п. З Політичної конвенції польський уряд визнавав за УНР «тери­торію на схід від кордону, зазначеного в арти­кулі 2-м», тобто від лінії р. Збруч — Вишегру-док — Кремінецькі узгір'я — Здолбунов — схід, адмін. межа Рівненського повіту — схід, адмін. межа Мінської губернії — р. Прип'ять «до кордо­нів Польщі 1772 (передрозборових), які Польща вже посідає, або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним». У разі військ, поразки УНР саме окреслені в п. З терени Пра­вобережжя стали б осередком укр. державності. За даними МЗС УНР вона охоплювала б усю Подільську губернію й більшу частину Волинсь­кої та Київської, окремі повіти Мінської, Моги­льовської та Херсонської губерній, її площа перевищила б 160 тис. км2, а населення — 12 мли. чол. Цілком відповідав нормам міжна­родного права і п. 4 Політичної конвенції, що зобов'язував обидві сторони «не заключати жад­них міжнародних умов», спрямованих проти кожної з них. УНР зберігала повну суверенність у своїх зовн.-політ, справах, як на регіональному, так і заг.-європ. рівнях. Але польська сторона дістала суттєві переваги у Військової конвенції, зокрема бойові операції на Правобережжі мали відбуватись «по взаємному порозумінню началь­ної команди Польських військ і головної ко­манди Українських військ», але «під загальним керуванням начальної команди Польських військ» (п. 3). Передбачались польський військ, контроль над укр. залізницями, участь польсь­ких офіцерів в орг-ції й становленні владних структур тощо. Уряд УНР мав забезпечувати польські війська продуктами харчування та гу­жовим транспортом (п. 6-8).

В. д. фактично так і залишився «персональ­ним союзом» двох глав д-ав — С. Петлюри і Ю. Пілсудського — та ґрунтувався на їхніх довір­чих особистих відносинах і приватних домовле­ностях (як таємна угода він не потребував рати­фікації парламентами). Не став він і консолідую­чим фактором, адже обидва лідери зіткнулись із потужною опозицією своїм планам усередині власних країн. Польські ендеки та центристські партії, які мали більшість у Сеймі, були стурбо­вані тим, що проукр. політика «начальника дер­жави» лише антагонізує Москву, вважали над­дніпрянських українців потенційними союз­никами Німеччини та конкурентами в б-бі за Схід. Галичину й тому рішуче виступали проти підтримки укр. державності в будь-якій її формі. С. Петлюра, у свою чергу, потрапив під вогонь нищівної критики майже всіх відомих із дорев. часів діячів укр. руху (В. Винниченко, М. Грушев-ський, М. Шаповал та ін.), які вважали варшавські домовленості зрадою інтересів соборної України.

Ризький мирний договір 1921, на укладення якого укр. дипломатія вже не мала ані наймен­шого впливу, фактично скасував Варшавську союзну угоду, хоча Польща офіційно заявила про це лише 1923. Укр.-польський військ.-політ, союз виявився нетривким і під тиском непере­борних зовн.-політ, і внутр.-політ, факторів протягом жовтня 1920-21 спершу формально, а потім і фактично розпався. Він був запізнілим принаймні на рік і самотужки не зміг проти­стояти зміцнілій більшовицькій Росії. Але вод­ночас В. д. 1920 мав велике значення не лише для укр. народу, який завдяки допомозі з боку Польщі продовжував збройну б-бу за неза­лежну УНР до кінця 1921. Коли б не спільний укр.-польський опір улітку — восени 1920, то за­планований Кремлем під гаслом «світової рево­люції» похід на Польщу, Румунію та Німеччину виявився б цілком успішним і неминуче обер­нувся б трагедією для усіх цих країн та Європи В ЦІЛОМУ.

65. дипломатична діяльність УРСР в 1920-22рр.

Дипломатія УСРР. Радянська Україна була єдиною республікою договірної федерації 1919-22, яка широко користувалась правом здійснювати власну зовнішню політику, а саме: укладати дого­вори міжнародні з д-вами, що визнали УСРР, відкривати власні торг, й дипломатичні представ­ництва. Походження цього феномена поясню­ється тим, що на чолі НКЗС УСРР 1919-23 пере­бував за сумісництвом голова Раднаркому X. Ра ковський, якого Кремль відрядив свого часу керувати Україною та якому цілковито довіряв. У тому, що УСРР дістала вихід на міжнар. арену, відіграли свою роль не тільки дип. здібності, зв'язки та особисті знайомства Раковського з багатьма європ. політиками, а й відсутність у нього коренів в укр. парт.-держ. середовищі. Вважаючи Раковського своїм, Москва могла не турбуватись про небезпеку пожвавлення укр. сепаратизму.

Уже на сер. 1919 НКЗС УСРР був розгалуже­ною установою у складі 9 відділів, зокрема дип.-конс, прав., інозем. агентств, дипкур'єрів, загаль­ного, інформаційного, архівного. Перша місія дипломатична УСРР у складі Ю. Коцюбинського (голова), В. Ауссема і В. Ляха була утворена при уряді РСФРР на поч. січня 1921. 14.01.1921 представник УСРР на Ризькій мирній конфе­ренції 1920-21 Е. Квірінг надіслав на розгляд політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку «Про дипломатичні представництва УСРР», у якій пропонував їх відкрити у Польщі, країнах Балтії та д-вах, де розташовувались етнічні укр. землі й де була зосереджена укр. еміграція, зокрема в Чехословаччині, Румунії та Австрії. Щодо інших країн було висловлено побажання, щоб представники НКЗС УСРР працювали в рос. посольствах у ранзі радників або секретарів. Свої пропозиції Е. Квірінг мотивував тим, що «ми не можемо відвовлятися від самостійних посольств УСРР, оскільки передача повноважень УСРР російським послам означала б для цих держав фіктивність усіх розмов про суверенну Україну, давала б дуже сильну зброю нашим ворогам». Тобто, йшлось про елементарний ка­муфляж, витіснення зі свідомості зах. політиків «тіні уряду УНР», яка продовжувала існувати у вигляді його дип. представництв при більшості урядів європ. д-ав. ЦК КП(б)У підтримав цю пропозицію та видав директиву щодо можли­вих керівників укр. рад. дип. представництв.

А вже 14.02.1921 Ю. Коцюбинський та спец, посланник уряду УСРР Ф. Кон уклали в Москві перший у короткій історії незалежної диплома­тії УСРР договір про встановлення дипломатич­них відносин із Литвою. 3.08.1921 УСРР уклала мирний договір із Латвією, а 25.11.1921 — з Есто­нією, того ж року її повноважним представни­ком у країнах Балтії було призначено колиш­нього лівого есера й наркома юстиції УСРР Є. Тер-лецького, а послом у Варшаві — колишнього боротьбиста О. Шумського. У грудні 1921 Повноважним представником УСРР в Австрію направ­лено Ю. Коцюбинського. Після злиття в єдине представництво дип. місії УСРР в РСФРР і повноважного представництва УСРР у справах народного госп-ва керівник останнього М. По­лоз очолив цей об'єднаний орган. Дип. зв'язки УСРР з іншими д-вами давали можливість нала­годжувати екон. співробітництво. За ініціати­вою X. Раковського у складі РНК УСРР було утворено наркомат зовн. торгівлі, а з кінця 1921 утворено експортний фонд в 60 млн. крб. золо­том. Голова укр. уряду добився істотної само­стійності в роботі НКЗТ, до сфери інтересів якого увійшли Польща, Чехословаччина, Руму­нія, Туреччина, балканські д-ви.

Із 1922 ініціативи уряду Раковського в галузі зовн. відносин все частіше не знаходять під­тримки у Кремлі, який все частіше діє у проти­лежному напрямі. Зокрема, УСРР не дозво­лили відкрити повноважне представництво в Італії, на поч. квітня 1922 укр. уряд змушений був ліквідувати свою дип. місію в країнах Балтії. Щоправда, у вересні 1922 Москва прийняла рішення про заснування укр. місії в Туреччині, а в листопаді 1922 відкрито місію УСРР у Німеч­чині, її очолив М. Левицький, який до цього ке­рував місією УСРР у Празі. Однак ще 18.10.1922 у зв'язку з утворенням майбутньої союзної д-ви ЦК КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС» і доручає заст. наркома закорд. справ УСРР В. Яковлєву розпочати переговори з НКЗС РСФРР про об'єднання наркоматів. Таке рішення, як і постанова сесії ВУЦВК про намір України ініціювати утворення Союзу РСР, зі слів останнього посла УСРР у Польщі М. Хур-гіна, стали повною несподіванкою для тих країн, із якими Україна підтримувала дип. відносини. У серпні 1923 консулати й дип. служби УСРР були злиті з апаратом союзного НКЗС. Оста­точно апарат НКЗС УСРР припинив своє існу­вання 20.09.1923, натомість при уряді УСРР було створено представництво уповноваженого НКЗС СРСР, яке очолив О. Шліхтер.

Деякий час ще за інерцією представники парт.-держ. номенклатури УСРР були представлені в союзних повпредствах Польщі, Австрії, Німеч­чини, Великої Британії, Франції та інших країн, як правило, на посадах радників посольств або торг, представників. Так, П. Жигалко протягом 1924-27 працював торгпредом у Німеччині, Новаковський, а потім Барський — у Лондоні, М. Лебединець — у Польщі, а М. Калюжний 1926 був призначений радником посольства СРСР у Празі, представляючи інтереси УСРР. У 1930 Радянська Україна мала своїх радників у складі посольств СРСР у Польщі, Чехословаччині та Німеччині та власного консула у Львові.