Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії, та Чехословаччині в контексті міжнародного життя

Ще всередині 1922р. польське посольство в Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов’янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики Папи римського щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки Шептицького (митрополит УГС) та уряду ЗУНР.

У цей період змінює акценти у свій політиці щодо укр.. земель і Англія. На початку 1923 р. за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході, англійський уряд погодився на анексію Східної Галичини Польщею (союзницею Франції).

14.03.1923 в Парижі зібралася рада послів Англії, Франції, Італії, Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

Не зважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питані, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) не змінювалася. Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський курс стала активна протидія, що виявлялася в різних формах. Найвпливовішими чинниками, що забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі, таємний Український університет та НТШ, греко-католицька церква - духовний посередник між владою і українським народом, ОУН- чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

Характерними рисами політики Румунії в українському питанні була форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

В українських землях, підвладних Румунії, наростав політичний рух. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

Комуністична партія Буковини. Боролася за возз’єднання з радянською Україною.

Українська національна партія. Виступала за компроміс з існуючим режимом.

Революційний, або національний табір. Сформувався в середині 30х років.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Чехізація йшла в Закарпатті, так за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 шкіл.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом’якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорстокій формі виявилися в українській політиці Румунії.

69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали визнавати його не лише де-факто, але й де-юре. Приклад подала Великобританія. Загалом 1924 р. увійшов в історію як “рік визнань СРСР». Тоді його визнало 13 держав. Але це зовсім не означало, що провідні держави відмовилися від використання всіх опозиційних радянській владі сил. Вони дуже активно спряли українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві.

Англійців найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану “Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще в 1918 “Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР та приєднання її до Німеччини.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. ((Заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі)) Ці плани ґрунтувалися на українському питанні, без розв’язання якого не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

На новий рівень міждержавних відносин вийшло українське питання в 1927 році. Під егідою Великобританії провідні західні держави розпочали кампанію нового «хрестового походу» проти СРСР. У цих планах чільне місце посідало деклароване прагнення створити незалежну українську державу, яке всебічно рекламувалося. Значно посилилася підтримка уряду УНР, багатьох емігрантських організацій.

Як підкреслював прем’єр УНР Левицький у своєму листі Токаржевському, “українським питанням цікавляться майже всі європейські держави…Воно стало проблемою європейської політики».

Отже, за перші десятиріччя свого існування УСРР зуміла подолати опір різних сил щодо її визнання, змогла налагодити нормалі дипломатичні відносини з більшістю провідних європейських держав. Змагання дипломатів УСРР та УНР тривало впродовж усього довоєнного періоду, воно використовувалося різними політичними силами за кордоном передусім для задоволення їхніх власних інтересів.

70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання:

Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їх основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати нові.

Друга група – Англія, Франція, частково США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920, домагалася повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Українське питання у структурі міжнародних відносин напередодні Другої світової ВІЙНИ. Зах. лідери в особі Д. Ллойд Джорджа та Ж. Клемансо, перебравши на себе керівництво Паризькою мирною конференцією 1919-20, відки­нули «Чотирнадцять пунктів» В. Вільсона, який пропонував облаштувати кордони повоєнної Європи за принципом права націй на самови­значення (п. 9, 14). Відмова від урегулювання територ. проблем на цих засадах призвела до вкрай несправедливого встановлення кордонів переможених і новоутворених у підсумку Пер­шої світової війни д-ав. Чимало народів зали­шалися розподіленими між кількома країнами. Так, на території Польщі опинилося бл. 2 млн., а на території Чехословаччини — понад 2 млн. німців. Більше як 2 млн. угорців відійшли до складу споконвічно ворожого їм Румунського королівства, а також до раніше пригнічуваного угорською короною півд.-слов. анклаву, що став частиною Королівства сербів, хорватів і сло­венців. Але в найгіршому становищі опинився укр. народ. Зацікавлені у створенні на схід, кордоні Німеччини сильної польської д-ви як нової противаги Берліну після більшовизації Росії та її зближення з режимом Веймарської республіки, лідери Антанти віддали Варшаві Схід. Галичину, Зах. Волинь, Холмщину, Берестейщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину. Після завершення польсько-укр.-рос. війни 1920-21 за Ризьким мирним договором 1921 Над­дніпрянщина залишилася в складі більшовиць­кої Росії. Поряд з тим, значні території України відійшли до Румунії (Півн. Буковина, Хотин-щина, Півд. Бессарабія) та новоутвореної Чехо­словаччини (Закарпаття). Схід.-укр. землі було зменшено до можливого мінімуму за рахунок відмежування від власне України територій, населених переважно українцями на Дону, Кубані, Півн. Кавказі, у Воронезькій, Курсь­кій, Орловській та Бєлгородській губерніях, на Слобожанщині. Виходячи з наполегливих праг­нень укр. етнічного населення цих територій возз'єднатися з єдинокровними українцями, уряд УСРР 1924 запропонував врегулювати прикордонні проблеми України з РСФРР та БСРР. З цією метою під головуванням голови ЦВК Білорусії А. Черв'якова було утворено тристоронню комісію у складі представників України, Білорусії та Росії. Однак справедливі вимоги білорусів та українців наштовхнулися на жорсткі імперські позиції рос. делегації. Зрештою, очолюване Й. Сталіним політбюро ЦК ВКП(б) перебрало на себе повноваження цієї комісії. У підсумку значні території з переважно укр. населенням було відокремлено від України і приєднано до сусідніх республік. Після призупинення політики українізації (коренізації) асиміляційна політика рад. влади розгорнулася на цих теренах з особливою силою. Що ж до територій власне УСРР, то до всіх її індустріальних центрів і цілих регіонів (Подні­пров'я, Донбас, Харківщина, Одещина) посили­лося централізоване переселення робочої сили та інтелігенції з глибинних районів Росії, аби докорінно русифікувати такі великі пром. центри України, як Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Одесу.

З усіх укр. теренів, що через ті, чи інші при­чини опинилися в межах сусідніх д-ав, найбільш помірковану асиміляційну політику до 1939 про­водив чехословацький уряд Т. Масарика та Е. Бенеша в Підкарпатській Русі (Закарпатті). Коли ж після Мюнхенської угоди 1938 почався процес федералізації ЧСР, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) одержала автономію. її уряд очолив депутат проугорської фракції чехосло­вацького парламенту А. Бродій. У самій же Кар­патській Україні точилася гостра б-ба між про-польськими, проугорськими та нац.-патріо-тичними політ, угрупованнями. За Віденським арбітражем 1938 від Карпатської України було відчленовано найбільш індустріально розвинуті Мукачівський, Берегівський та Ужгородський райони. Новий уряд Карпатської України очо­лив укр. патріотично налаштований культур, та реліг. діяч А. Волошин. З окупацією 15.03.1939 Богемії та Моравії нім. військами і утворенням т. зв. протекторату та створенням незалежної Словацької держави, скликаний у Хусті Сойм проголосив самостійну д-ву Карпатську Ук­раїну на чолі з Президентом А. Волошиним з усіма суверенними атрибутами (гімн, герб, прапор). Нова д-ва одразу стала об'єктом агресії з боку союзної нацистській Німеччині Угорщини. Для захисту своїх кордонів уряд Карпатської України з юнацьких загонів «пластунів» та «со­колят» утворив Карпатську Січ, до якої масово почали вступати добровольцями галичани та укр. емігранти, колишні вояки УСС та УГА, інтерновані вояки Армії УНР. Визначну роль в орг-ції та вишколені вояків Карпатської Січі відіграв майбутній головком УПА і військ, міністр Української Головної Визвольної Ради Р. Шухевич. ОУН вбачала в Карпатській Ук­раїні далеку перспективу поширення незалеж­них держ. тенденцій і на решту розчленованих чотирма д-вами укр. земель. Сама згадка про можливість утворення укр. самостійної собор­ної д-ви викликала лють як нацистів, так і польського «санаційного» уряду, а також біль­шовицьких вождів. У своїй доповіді 18-у з'їзду ВКП(б) Й. Сталін виявив цілковиту незаінте­ресованість в існуванні Карпатської України як держ. утворення, скориставшись чим М. Горті в сер. березня 1939 окупував самопроголошену країну.

Особливе місце Україна посідала в агресив­них планах нацистської Німеччини та її союз­ників — Румунії, Угорщини та Словаччини. У нацистського керівництва не було єдиного підходу щодо майбутнього України в разі нім.-польських та нім.-рад. зіткнень. Головний фа­хівець нацистської партії зі схід, питання А. Розенберг виходив із необхідності утворення самостійної, союзної Німеччині, Української дер­жави. Спільно з В. Канарісом він ініціював фор­мування на території Німеччини дружин укр. націоналістів (ЦУН) «Нахтігаль» («Соловейко») і «Роланд» як майбутніх агентурних підрозділів. Інакшої думки щодо майбутнього України був А. Гітлер. Україна цікавила його лише як екон.

доважок до Третього рейху та гігантська тери­торія для колонізації майбутніми завойовниками. Самих же українців чекала доля перетворення на дешеву робочу силу. У складних переговорах між Ф. Шуленбургом і В. Молотовим, що переду­вали підписанню німецько-радянського пакту про ненапад 1939, укр. питання посідало одне з чіль­них місць. Прагнучи відтягнути кордон якомога далі на Захід від Москви, В. Молотов неодно­разово акцентував на необхідності приєднання до СРСР укр. земель, що входили до складу Польщі та Румунії. При цьому він наголошував, що в разі відмови нім. сторони надати перевагу Радянському Союзу у сфері впливу на Буко­вину та Бессарабію, це викличе неабиякий спро­тив укр. нац. елементів, в т. ч. у Верховній Раді СРСР. В. Шуленбург згодом писав, що він марно шукав у кремлівських коридорах те могутнє укр. лобі, на яке натякав йому Молотов у своїх дома­ганнях не тільки на Бессарабію та Півн. Буко­вину, а й на Півд. Буковину. Стурбована необхід­ністю захисту нафтових родовищ Румунії нім. сторона погодилася віддати Радянському Союзу від Румунії лише Бессарабію, що й було зафіксо­вано в таємних протоколах до Пакту про ненапад. Отже, укр. питання посідало одне з провідних місць в агресивних намірах тоталітарних режи­мів А. Гітлера та Й. Сталіна. До них долучався і третій диктатор — Б. Муссоліні, який у своїх планах поширення фашистської експансії на Балкани та Причорномор'я також сподівався на прилучення бодай частини України до від­творюваної ним у мріях Великої Римської імп. Вступаючи до італійсько-німецького договору 1939 (осі Рим — Берлін — Токіо) виторгував собі південь України «Трансністрію» і румунський диктатор Йон Антонеску. Що ж до оборонців демокр. прав і свобод (Я. Чермберлен, Е. Даладьє та Ф. Рузвельт), то вони у своїх передвоєнних дип. кроках, як і їхні попередники — творці Вер-сальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, цілковито ігнорували укр. питання.