Політичний устрій Азербайджану і характеристика сучасних політичних процесів у державі

Азербайджан розташований у південно-східній частині Закавказзя. Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан*, на північному заході - з Грузією, на південному заході - з Вірменією і Туреччиною, на півдні - з Іраном, на сході омивається Каспійським морем, на узбережжі якого розташовані Апшеронський і Бакинський архіпелаги. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. Азербайджан вперше згадується в античних авторів як Атропатена, згодом у географів – Адорбадаган (Азарбадаган*, в арабських джерелах Адарбанджан, в перських - Азарбанджан, що означає „той, що збирає вогонь".

Стосовно території нинішнього Азербайджану, то у другій половині XVIII ст., напередодні його приєднання до Росії, там існувало більше десятка державних утворень - ханств, найбільшими з-поміж яких були Шекінське, Карабахське і Кубінське. У першій половині XIX ст. сім ханств, у т.ч. й Бакинське, вже у складі Російської імперії були об'єднані в Шемахинську губернію. Відомо, що до складу Російської імперії більша частина Північного Азербайджану увійшла в результаті російсько-перських війн 1805-1813 і 1826-1828 рр. За мирними договорами Росії і Персії (Гюлістанським, 1813 р. і Туркманчайським, 1828 р.* були встановлені південні кордони Азербайджану, що існують донині.

Найтриваліше з-поміж усіх мусульманських народів (окрім татар і башкирів*, що опинилися під російською владою, перебування у складі Росії, мало для Азербайджану й свої позитивні наслідки. Адже саме під російським впливом на рубежі ХІХ-ХХ ст. в Азербайджані з'явилася власна інтелігенція, що сприяла перетворенню азербайджанців у багатьох аспектах на першопрохідців в мусульманському світі. Перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал „Молла Насреддін", перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, перша, проголошена у роки громадянської війни і знищена більшовиками, республіка в мусульманській країні, що водночас була першою національною азербайджанською державою - усе це з'явилося в період російського панування.

Перша азербайджанська незалежна держава - Азербайджанська Демократична Республіка (АДР* - була проголошена 28 травня 1918 р. за підтримки Великобританії і проіснувала 23 місяці. До проголошення радянської влади у 1920 р. АДР вела війну з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. У 1920 р. більшовики проголосили утворення Азербайджанської СРР, що у 1922 р. увійшла до складу Закавказької Федерації (ЗСФРР*. З грудня 1936 р. Азербайджан-союзна республіка у складі СРСР.

Азербайджанська держава у нинішніх кордонах визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься, зокрема пункт про включення до Азербайджану Нахічевані*. Радянському періоду історії Азербайджану притаманні, в основному, ті процеси, що мали місце на усіх величезних обширах СРСР. Певним чином особливим в радянській історії Азербайджану є перебування в 1969-1982 рр. на посаді першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану Гейдара Алієва, який провадив обережну політику підтримки національних кадрів серед азербайджанської номенклатури і прагнув усілякими способами „приховати" від союзного керівництва наявність на азербайджанському шельфі Каспійського моря значних покладів нафти та природного газу, розробка яких могла б суттєво вплинути на етнічний склад населення республіки, створивши велику російськомовну меншину.

За спогадами колишнього міністра закордонних справ СРСР А. А. Громика, Г. Алієв, що у 1980-ті рр. був членом політбюро ЦК КПРС, поряд з М. С. Горбачовим вважався одним з можливих кандидатів на посаду генерального секретаря ЦК КПРС після смерті К. У. Черненка у березні 1985 р. Тому невдовзі Алієв був відправлений на пенсію нібито через корупцію. Однак основною причиною звільнення першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану була його потенційна конкуренція з М. С. Горбачовим. У 1987-1990 рр. Г. Алієв перебував на пенсії та, фактично, з 1987 до 1989 рр. - під домашнім арештом. У січні 1990 р., коли відбулися криваві події в Баку, що супроводжувалися погромами, а завершилися введенням в столиці республіки надзвичайного стану, Г. Алієв прибув до представництва Азербайджанської РСР у Москві, де, скориставшись ситуацією, виступив з різкою антигорбачовською промовою, яка була видрукована у самвидаві і з захопленням сприйнята у Баку, у тому числі прибічниками популярного тоді Народного фронту Азербайджану.

Восени 1990 р. в республіці відбулися президентські вибори. Першим президентом Азербайджану парламент республіки обрав керівника республіканської компартії Аяза Муталібова. Опальний Г. Алієв, як і в молоді роки, почав своє друге сходження до вершин влади в Азербайджані з рідної йому Нахічевані. Саме там у 1991 р. він був обраний головою Верховного Меджлісу Нахічеванської Автономної Республіки, що, відповідно до конституції, автоматично перетворювало його на заступника голови Верховної ради Азербайджану. Тоді ж, у 1991 р., Верховна рада Азербайджану прийняла Декларацію про відновлення державної незалежності республіки.

Президентство А. Муталібова - першого президента республіки, було нетривалим і завершилось 6 березня 1992 р. його достроковою відставкою і втечею до Москви. Наступним президентом Азербайджану на загальних виборах у червні 1992 р. став лідер Народного фронту Азербайджану Абульфаз Ельчибей (спр. прізвище Алієв*, що набрав 76, 3% голосів виборців. Проте й „батько нації" (так з азербайджанської перекладається псевдонім „Ельчибей" *, що прийшов до влади в республіці під лозунгом пантюркізму, довго не затримався на президентській посаді. Вже 1993 р. загони авторитетного польового командира полковника Сурета Гусейнова, скориставшись незадоволенням азербайджанців невдалою війною, що її вів уряд А. Ельчибея з Вірменією за повернення Карабаху, заволоділи Баку і розчистили шлях до повернення на вищу посаду в республіці Гейдару Алієву.

Таким чином, влітку 1993 р. Г. Алієв з тріумфом повертається до столиці. Населення сприйняло його як єдиного сильного політика, здатного навести порядок в країні у нестабільний час. Після втечі Ельчибея до Нахічевані Г. Алієва було обрано головою Верховної Ради Азербайджану, а у жовтні 1993 р. - президентом Азербайджану. Новий президент одразу ж відсторонив з політичної арени збройну опозицію на чолі зі своїм недавнім союзником прем'єр-міністром С. Гусейновим, здійснив кроки до врегулювання відносин з Росією, зіпсованих за попереднього режиму. Згодом офіційний Баку уклав перемир'я з Вірменією та Нагірним Карабахом.

Уся реальна влада в Азербайджані за часів президентства Г. Алієва знаходилась у його руках, парламент, уряд, інші органи управління були цілковито підпорядковані президенту, а отже, й виконавцями його волі. При владі в державі перебуває так званий „нахічеванський" клан Г. Алієва (тепер його очолює новий президент І. Алієв*, що змінив А. Ельчибея з його „бакинським", „гянджинським" і „карабахським" кланами. „Нахічеванський" клан на 70-80% контролює президентський, центральний і місцевий рівні влади.

У даний час глава Азербайджанської Республіки Ільхам Алієв, що, по суті, перебрав президентську посаду з рук свого батька Гейдара Алієва, перемігши на чергових президентських виборах у жовтні 2003 р. Вищий законодавчий орган - Міллі меджліс - постійно діючий однопалатний парламент, що обирається на п'ять років. Вищий орган виконавчої влади - Кабінет міністрів на чолі з прем'єр-міністром.

Для нейтралізації опозиції використовувалися справжні й удавані замахи, спроби державних переворотів, арешти й політичні процеси. Проте навіть опозиція визнала, що політичний режим в Азербайджані не є диктаторським. Колишній президент республіки А. Ельчибей, наголосивши, свого часу, на авторитарному характері правління Г. Алієва, констатував, що попри все, в Азербайджані „є вільна преса, незалежне телебачення і незалежні партії" ". Правлячий режим прагнув, щоб міжнародне співтовариство визнало Азербайджан демократичною державою, адже від цього залежить надходження іноземних інвестицій. Певні кроки на шляху демократизації суспільства вже зроблено. Так, в Конституції Азербайджану, прийнятій 12 листопада 1995 р., проголошуються як пріоритетні демократичні принципи й цінності. Створено багатопартійну систему: на початку 1998 р. в республіці діяло понад 60 політичних партій, понад 30 з них мали статус офіційно зареєстрованих. Найвпливовішою партією є „Єні Азербайджан" („Новий Азербайджан" *, створена Г. Алієвим 1992 р. З 2005 головою партії є Ільхам Алієв. Сьогодні вона також має більшість місць у парламенті республіки. Найвпливовіші опозиційні партії, які виступають проти правлячого режиму - Народний фронт, „Мусават" і Демократична партія - напередодні парламентських виборів, що відбулися 6 листопада 2005 р., об'єдналися в коаліційний блок „Азадлиг" („Свобода" *.

Аналітики відзначають, що Азербайджан часів Ільхама Алієва разюче відрізняється від Азербайджану Гейдара Алієва. Зокрема тим, що істеблішмент роздирають внутрішні суперечності. Деякі його представники, турбуючись про власне майбутнє, уже сьогодні негласно підтримують опозиційні блоки. Та й сам І. Алієв нібито схиляється до поступової демократизації країни. А це передбачало допуск опозиції у парламент: до виборів 2005 р. у Міллімеджлісі, який складається зі 125 парламентарів, опозицію представляли лише чотири депутати. Напередодні парламентських виборів 2005 р., наприклад, практично без проблем відбулася реєстрація кандидатів до парламенту, у тому числі й від опозиції. Також влада після дворічної перерви дозволила проведення демонстрацій і мітингів й, нарешті, за активного посередництва американського посольства в Баку відбувся діалог влади й опозиції.

У свою чергу опозиція спробувала об'єднатися. Крім блоку „Азадлиг " (Сводбода*, помітну роль на останніх парламентських виборах відігравав блок „Єні сіясет" („Нова політика" *, до якого увійшли Партія національної незалежності, соціал-демократи і Партія національного руху. Серед його представників - перший президент Азербайджану А. Муталібов, який перебуває на еміграції у Москві, а також колишній прем' єр-міністр Алі Масімов. Проте силу опозиції і її вплив на суспільство не варто переоцінювати, адже азербайджанський виборець консервативний, і, попри заяви опозиції про масштабні фальсифікації результатів голосування, віддав свої голоси переважно представникам пропрезидентської партії „Єні Азербайджан".

Слід зауважити, що нинішні політичні процеси в республіці розпочалися одразу ж після смерті у 2003 р. Г. Алієва і обранням на президентську посаду його сина Ільхама ( за нього проголосували 76% виборців *. І. Алієв одразу ж опинився у повній залежності від „старої гвардії" ", розпочався процес децентралізації політичної системи держави, внаслідок чого навколо окремих членів уряду створилися впливові угруповання. Передовсім йдеться про дві конкуруючі в боротьбі за вплив на президента групи, неформальними лідерами яких є голова Державного митного комітету Кемаладдін Гейдаров і міністр економічного розвитку Фархад Алієв. Додали проблем владній еліті республіки й опозиційні партії, що вважали парламентські вибори останнім шансом у боротьбі за демократизацію суспільного життя в країні, а ймовірну „оксамитову революцію" - єдиним варіантом зміни правлячого режиму і свого повернення до влади.

Однак за кілька тижнів до виборів 2003 р. І.Алієв зробив несподівано сильний політичний хід, який допоміг його партії здобути перемогу - провів чистку владної верхівки республіки. Безпосереднім приводом для її здійснення стала спільна заява міністерства національної безпеки, міністерства внутрішніх справ і генеральної прокуратури республіки про викриття змови, керівником якої названо екс-спікера парламенту, одного з лідерів опозиції Расула Гулієва, оголошеного владою республіки в розшук за звинуваченнями в розкраданні державного майна і корупції. Характерно, що звинувачення в організації державного перевороту і фінансуванні опозиції були пред'явлені й окремим представникам правлячої еліти, а також найвпливовішим олігархам країни. Тотальний наступ силовиків на нелояльних до президента членів уряду завершився звільненням з посад і арештом міністра економічного розвитку Ф. Алієва, міністра охорони здоров'я А. Інсарова, керуючого справами адміністрації президента А. Мурадвердієва, керівника найбільшої в Південному Кавказі нафтової компанії „Азпетрол" Рафіка Алієва, інших офіційних осіб. Влада стверджувала, що усі вони були спільниками організаторів змови.

Попри те, що усі заарештовані високопосадовці були членами пропрезидентської партії, чистка, проведена І. Алієвим збільшила рейтинг довіри президента і, відповідно, зменшила шанси опозиції на перемогу під час проведення парламенських виборів. Не посприяло виборчому успіху опозиції й розрекламоване, але так і не здійснене повернення на батьківщину головного опозиціонера, колишнього соратника Г. Алієва, а нині політемігранта Р. Гулієва. Тому остаточні результати виборів, за якими більшість депутатських мандатів отримала правляча партія „Новий Азербайджан" (63 з 125*, а опозиційний блок „Азадлиг" - лише 7, по суті, нікого не здивували. Таким чином, правляча партія зберегла за собою тверду більшість, а опозиція не отримала навіть блокуючого пакета.

15 травня 2008 р. Ільхам Алієв переміг на чергових президентських виборах, набравши 88% голосів. 18 березня 2009 р. був проведений референдум щодо поправок до Конституції. 90% громадян висловилися за поправки. Найголовніша із 29 поправок – один і той же президент може обиратися більше двох разів, що означає можливість по життєвого обрання президентом Азербайджану І.Алієва.