Політичний устрій Вірменії і характеристика сучасних політичних процесів у державі

У своє незалежне існування Вірменія вступила з низкою проблем, що склалися ще в рамках СРСР. За керівництва М. С. Горбачова, який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об'єднати країну з областю компактного проживання вірменів — Нагірним Карабахом, який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану.

У лютому 1988-го в республіці виникли масові демонстрації. Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забрав 25 тисяч життів і близько 100 тисяч осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан і Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тисяч вірменських біженців з Азербайджану, які зазнали там етнічних чисток. 23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР* проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву — Республіка Вірменія і відновив раніше заборонений «ерекгуйн» (триколор з червоної, блакитної та оранжевої смуг* у якості національного прапора. 23 серпня 1990 р. на першій сесії Верховної Ради Вірменії була прийнята декларація „Про незалежність Вірменії", а 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменія зі складу СРСР. 94, 99% тих, що брали участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою. Тому те, що відбувалося в грудні 1991 р. з СРСР для Вірменії було простою формальністю. 21 грудня того ж року вона приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД*. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята до ООН.

Навесні 1992 р. напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом. У 1993 р. збройні сили карабахських вірменіватакували позиції азербайджанців, з яких ті обстрілювали Карабах і села, розташовані на сході Вірменії. У травні 1994 р. за посередництва Росії було укладено угоду про припинення воєнних дій. У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р. Аракс, що з'єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов'язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабаху. Карабаська проблема залишається не вирішеною до сьогодні, хоч для її подолання було затрачено чимало зусиль.

Конституція Вірменії була прийнята на всенародному референдумі 5 липня 1995 р. Згідно з основним законом главою держави є президент, який обирається на загальних виборах на п'ятирічний термін. Президентом може бути обраний громадянин Республіки Вірменія не молодший 35 років, який постійно проживає у країні упродовж останніх 10 років. Одна й та ж особа не може перебувати на посаді президента Республіки Вірменія більше двох термінів поспіль. Президент є гарантом конституції, незалежності, територіальної цілісності та безпеки держави, він забезпечує нормальне функціонування законодавчої і виконавчої влади.

Перший президент Вірменії був обраний у жовтні 1991 р. Ним став Левон Тер-Петросян, дослідник історії християнського Сходу, доктор філологічних наук, член Французького азіатського товариства. Від 1988 р. - представник комітету „Карабах", у 1988 р. - заарештований разом з іншими керівниками комітету, ув'язнений у слідчому ізоляторі Бутирської тюрми в Москві. Звільнений завдяки міжнародній компанії протесту, організованій Міжрегіональною депутатською групою на першому з'їзді народних депутатів СРСР та вірменською діаспорою. З часом Л. Тер-Петросян втратив популярність, запропонувавши компромісне рішення карабахського конфлікту, в основі якого був план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджану, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р.

На позачергових президентських виборах 30 березня 1998 р. президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна, колишнього керівника Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією, зокрема знову була легалізована одна з найстаріших вірменських партій Дашнакцутюн. На президентських виборах у 2003 р. Р. Кочарян переміг у другому турі, отримавши 67, 5% голосів виборців.

Згідно конституції вищий орган законодавчої влади Республіки Вірменія - Національні збори - однопалатний парламент, до якого обираються на чотирирічний термін 190 депутатів, 150 з яких за мажоритарною виборчою системою (один депутат від кожного виборчого округу*, 40 депутатів - за пропорційною (з числа висунутих за списками кандидатів*. Виборчим правом наділені громадяни Вірменії, які досягли 18 років і до дня виборів прожили в державі не менше одного року. Депутатом парламенту може стати громадянин Республіки Вірменія не молодший 25 років, який до дня виборів постійно мешкав на її території не менше трьох років. До складу парламенту потрапляють представники партій і партійних об'єднань, що подолали 5-відсотковий бар'єр. За результатами останніх парламентських виборів у травні 2003 р. у Національних зборах Вірменії створено правлячу коаліцію з представників пропрезидентських партій, вона підписала меморандум про відповідальність за діяльність парламенту і уряду.

Вищим органом виконавчої влади конституція визначає уряд Республіки Вірменія. Президент держави призначає прем'єр-міністра і за його представленням - міністрів. Постанови уряду підписує прем'єр-міністр і завіряє президент країни. Прем'єр-міністром Вірменії з березня 2000 р. є лідер Республіканської партії Вірменії Андранік Маркарян.

Щодо місцевого самоврядування, то воно здійснюється згідно із законом про адміністративно-територіальний розподіл Республіки Вірменія від 1 грудня 1995 р. За цим законом територія Вірменії складається з 10 областей, міста Єревана, що має статус області, і общин. Області включають сільські та міські общини, Єреван -квартальні общини. Керівників областей (марзпет* призначає уряд, мера міста Єреван - президент за представленням прем'єр-міністра. В общинах на трирічний термін обираються органи місцевого самоврядування (рада старійшин і керівник общини - мер міста або сільський староста*, у компетенцію яких входять розпорядження громадською власністю і розв'язання питань громадського значення, включаючи затвердження бюджету й контроль за його виконанням, встановлення місцевих податків. Кожний керівник общини формує адміністрацію. В Єревані місцеве самоврядування здійснюється в квартальних общинах.

Характеризуючи судову владу Вірменії, зазначимо, що система судів загальної юрисдикції включає суди першої інстанції, апеляційні суди і касаційний суд. Діють також господарський, військовий та інші спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя, яку очолює президент. Конституційний суд, що є органом конституційного контролю, складається з дев'яти членів (п'ятьох призначає парламент, чотирьох - президент Республіки Вірменія*.

У незалежній Вірменії функціонує багатопартійна система. На її лівому фланзі -Демократична партія Вірменії (ДПВ*, створена на основі Комуністичної партії Вірменії (КПВ* після того, як КПВ на своєму останньому з'їзді у вересні 1991 р. прийняла рішення про саморозпуск. На правому фланзі політичного спектру, створений 1989 р. Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР*, що став наступником Комітету „Карабах", створеного у 1988 р. групою єреванської інтелігенції, яка вимагала возз'єднання Вірменії та Нагірного Карабаху (з 1923 р. автономної області Азербайджану*. Найбільшу підтримку (36% голосів виборців* ВЗР отримав у 1990 р. на виборах до парламенту Вірменської РСР.

Після проголошення незалежності Республіки Вірменії були легалізовані політичні партії, що існували на її території до встановлення радянської влади, у тому числі Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн, що заснована у 1890 р. і перебувала при владі у 1918-1920 рр. У радянській Вірменії Дашнакцутюн була оголошена поза законом, але продовжувала свою діяльність за кордоном. У 1991 р. також були легалізовані партія Рамкавар-Азатакан (Ліберально-демократична партія Вірменії, заснована у 1921 р.* і партія Гнчакян (Вірменська соціал-демократична партія, заснована у 1887 р.*.

Крім того, у 1990-1991 рр. були створені нові партії, у тому числі: Національно-демократичний союз і Об'єднання національного самовизначення, Союз ветеранів „Еркрапа" („Захисники Вітчизни" * також перетворився на політичний рух. У 1998 р. колишній лідер КПВ Карен Демірчян у переддень президентських виборів сформував Народну партію. Зараз у Вірменії діють десятки політичних партій і об'єднань. Найбільш авторитетні з них - блок „Міаснутюн" („Єдність" *, який включає Народну партію і праву Республіканську партію, Демократична партія Вірменії, ВРФ Дашнакцутюн, блок „Іравунк ївши Міабанутюн" („Право і єднання" *, партія „Орінац Єркір" („Країна закону" *, Національно-демократичний союз.

Влітку 2006 р. Вірменія опинилася на грані парламентської кризи: спікер національного парламенту Артур Багдасарян пішов у відставку, а очолювана ним партія „Орінац Єркір" вийшла з правлячої коаліції, сформованої у травні 2003 р. з представників пропрезидентських партій. Причиною розриву, за словами самого екс-спікера, стали зовнішньополітичні розбіжності між „Орінац Єркір" і офіційним курсом вірменського керівництва. Місяцем раніше Багдасарян заявив в інтерв'ю німецькій газеті Франкфуртер альгемайне цайтунг, що „майбутнім Вірменії- Євросоюз і НАТО, і Росія не повинна стояти на нашому шляху до Європи", чим викликав невдоволення президента країни Р. Кочаряна. Цікаво, що досі розбіжності в середовищі вірменських політиків були швидше внутрішньополітичного характеру. А тепер стає зрозуміло: у політичній еліті країни, якій, здавалося б, просто нікуди подітися від Москви, відбуваються серйозні зміни. На парламентських виборах 12 травня 2007 р. вона, подібно до української, виявилася розділеною на два табори - проросійський і прозахідний. При цьому на роль „вірменського Ющенка" претендував А. Багдасарян. Результати виборів не були несподіванкою для аналітиків. Виграли вибори завдяки масовим підкупам електорату пропрезидентські сили.

Останні опитування вірменського населення свідчать про зростання кількості прибічників „європейського вибору" й підтримки будь-якої опозиції, особливо в Єревані. А зі столиці, як відомо, усе й починається. Відповідно до отих самих опитувань, „Дашнакцутюн" і Республіканська партія, які залишилися при владі, сьогодні не мають серйозної електоральної підтримки. Це пояснюється об'єктивними причинами: бідність, від якої, навіть за офіційними даними, страждає 51% населення, загальна корупція, уседозволеність місцевих олігархів, правова незахищеність людини з вулиці. Водночас вірменська опозиція роздрібнена і їй не вистачає гарячого бажання домогтися влади, що привело до перемоги свого часу команди Ющенка й Саакашвілі. Більшість політичних супротивників Кочаряна встигли дискредитувати себе в очах громадськості у 2003-2004 рр., коли опозиція безуспішно намагалася провести у Вірменії певний аналог помаранчевої революції.

Така перспектива викликає стурбованість у Кремлі, де й без того здригаються при будь-якому натяку на „кольорові революції" ". Воно й не дивно, адже Вірменія - єдиний проросійський острівець у Закавказзі, чому сприяла „міцна чоловіча дружба" між авторитарним Путіним і напівавторитарним Кочаряном. Про це досить відверто висловився голова Держдуми РФ Б. Гризлов, назвавши під час візиту до Єревана незалежну Вірменію „форпостом Росії на Південному Кавказі". Втратити цю країну для Росії рівнозначно відходу з регіону.

19 лютого 2008 р. президентські вибори виграв Серж Саркисян (52%* проросійської орієнтації. Головним конкурентом від опозиції виступив Тер-Петросян (21%*. Останній, йдучи на вибори, був переконаний у своїй перемозі. Тому офіційне оприлюднення результатів виборів, викликало шквал гніву з боку опозиції, котра вказала на фальсифікацію результатів виборів, що і дало певні підстави для звернення до своїх виборців чинити акції протесту котрі перетворилися згодом у криваве побоїще в Єревані.

В цих умовах Саркисян заявив, що в країні була спроба організувати кольорову революцію, котра не вдалась її організаторам. Він очолив країну в період суспільно-політичної дестабілізації, яка виникла після президентських виборів.

Щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем Саркисян ініціював процес налагодження відносин з Турцією, що привело не до стабілізації, а до загострення внутріполітичного становища в країні.

Сьогодні вірменська опозиція звинувачує діючу владу в переорієнтації на західний вектор на шкоду збалансованої плітики двох геополітичних полюсві – Росії і Заходу.

Лідер опозиційного Вірменського конгресу Тер-Петросян 5 квітня 2010 р. зустрівся з президентом міжнародної федерації за права людини Суером Белассеном і ознайомив його з порушеннями прав людини в республіці, повну залежність судової системи від властей та наявністю політичних в’язнів.

На відміну від Грузії й Азербайджану, які прагнуть до членства в НАТО, Вірменія сьогодні є партнером Росії по Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ*, що позиціонує себе як своєрідну систему безпеки, альтернативну Північно­атлантичному альянсу. Для Росії вельми важлива й військова присутність у Вірменії: з 1995 року на півночі країни в районі міста Гюмрі розташовується 102 російська військова база. Чисельність особового складу бази - близько п'яти тисяч осіб. При цьому Вірменія досі вважає таку присутність необхідною гарантією власної національної безпеки.

Сьогоднішня Вірменія багато в чому дуже схожа на Україну часів Кучми: хоча керівництво країни й робить вигляд, що здійснює так звану „компліментарну" (багатовекторну* зовнішню політику, маневруючи між Росією та Заходом, насправді Москва вже фактично приватизувала всю вірменську економіку. Ще у 2002 р. було підписано угоду про передачу у власність Росії акцій вірменських підприємств у рахунок погашення державного боргу Вірменії перед РФ у розмірі 93 млн. дол. Відповідно до цієї угоди Росії передано завод „Марс", три науково-дослідні інститути, а також Разданську ТЕС, на яку припадає близько 30% усіх енергогенеруючих потужностей країни. Якщо додати до цього, що з вересня 2003 р. Вірменська АЕС (виробляє до 40% споживаної в країні електроенергії* перейшла під управління компанії „Интер РАО ЕЗС" (дочірня компанія РАТ „ЕЗС России" *, а у власність тієї самої РАТ „ЕЗС России" передано Севано-Разданський гідроенергетичний каскад. Якщо пам'ятати, що авіакомпанія „Сибирь" контролює діяльність компанії „Армавіа" (правонаступниці державної компанії „Вірменські авіалінії" * і що в 2004 р. російський Зовнішторгбанк придбав контрольний пакет акцій Армощадбанку, а російський „Ингосстрах" володіє 75% акцій однієї з найбільших страхових компаній Вірменії „Ефес", то неважко здогадатися, хто сьогодні почувається справжнім господарем у цій країні.

Експерти попереджають: хоча сьогодні нерозв'язані політичні й економічні проблеми змушують Єреван орієнтуватися на Москву, у майбутньому ситуація може змінитися. Переорієнтуванню на Захід активно посприяла вимога „Газпрому" переглянути цінову політику стосовно поставок російського газу до Вірменії. У квітні 2006 р. ціну на російський газ для цієї країни було зафіксовано на рівні 110 доларів за тисячу кубометрів. До цього часу Вірменія, вважаючись одним із найближчих союзників Росії в СНД, отримувала газ за ціною 56 доларів за тисячу кубометрів. Газова атака „Газпрому" викликала вкрай негативну реакцію у Вірменії. З 1 квітня 2010 рок 1м³ газу для населення коштує 136 драмів (0, 3 дол. США*.

Не меншу настороженість тут викликають спільні російсько-турецькі й російсько-азербайджанські транспортні проекти, адже у Вірменії дуже напружені відносини як з Азербайджаном, так і з Туреччиною. З останньою у Вірменії навіть немає дипломатичних відносин. Фактично країна вже протягом цілого десятиліття перебуває в напівблокаді: транспортне сполучення з Азербайджаном і Туреччиною перервано, через конфлікти в Абхазії та на Північному Кавказі проїзд залізницею через територію Грузії утруднений. А тим часом Росія бере участь у будівництві залізниці з Ірану до Азербайджану в обхід Вірменії й активно обговорює з Туреччиною спорудження магістралі Ахалкалакі - Каре (це нині турецьке місто до 1921 року належало Вірменії та вважається історичним символом геноциду вірменів*.

У цьому контексті Вірменія змушена переглянути свої відносини зі „старшим братом" і проводити ефективну зовнішню політику не лише в московському напрямі. Перший крок на цьому шляху вже зроблено: нинішнього року Вірменія приступила до здійснення Плану індивідуального партнерства з НАТО, хоча офіційний Єреван і підкреслює, що не має наміру вступати в альянс як повноправний член. У довгостроковій перспективі Вірменії вигідно налагодити партнерські відносини зі своїми найближчими сусідами. Адже коли Грузія й Азербайджан стануть членами альянсу, а Вірменія залишиться невеликим проросійським анклавом, їй буде не вельми комфортно в регіоні навіть за підтримки Росії. Це розуміють лідери опозиції. „Сьогодні перегляду концепції відносин Вірменії та Росії вимагають наші державні інтереси", - заявив представник опозиційного Вірменського загальнонаціонального руху Давид Шахназарян. Водночас не слід забувати одну вельми важливу деталь: нинішній глава Вірменії родом із Нагірного Карабаху, а тому мовчазна підтримка Москви тим паче необхідна йому для збереження статус-кво у конфлікті з Азербайджаном.

Не треба скидати з рахунку й той факт, що за даними опитування громадської думки, проведеного у грудні 2005 року соціологічною службою Уох Рориіі, 72% жителів Вірменії висловлюються за вступ до Євросоюзу й лише 26% - за членство в СНД.